— Я довго сам тягнув нас. Тепер твоя черга. Буде чесно, якщо ти будеш давати на спільні потреби приблизно сімдесят відсотків від своєї зарплати, а я — п’ятдесят від своєї. Так ми потроху зрівняємо те, що я витратив

Олена сиділа за кухонним столом, бездумно обертаючи ручку. Перед нею лежав порожній аркуш, на якому не з’являлося жодного слова для резюме. Вона вже три місяці марно шукала роботу, але все було марно: то не вистачало досвіду, то пропонували копійки, то співбесіда обривалася, ледве розпочавшись.

— Знову нічим не займаєшся? — Андрій зайшов на кухню, потягуючись після денного сну. Він звик спати вдень, оскільки працював у нічну зміну.

— Резюме складаю, — відповіла Олена, не підіймаючи голови.

— І ким ти хочеш бути цього разу? — в його голосі прозвучала легка насмішка.

— Менеджером з продажу в будівельній фірмі.

Андрій налив собі міцний, майже чорний чай, який Олена заварила ще вранці.

— Ти щось розумієш у будівництві?

Олена підняла на нього втомлені очі:

— А в продажах — так. Забув, як я три роки працювала в «Епіцентрі»?

— Це було п’ять років тому, — Андрій сів навпроти. — Може, час уже шукати щось більш реальне? Не всім судилося бути менеджерами.

Олена сильніше стиснула ручку. Ця розмова була майже щоденною. Андрій не казав прямо, але вона відчувала його втому від того, що він сам утримує сім’ю. Комунальні платежі, продукти, її витрати на транспорт для співбесід — усе це лягло на його плечі.

— Я стараюся, — тихо промовила вона.

— Знаю. Але… — Андрій потер чоло. — Просто це важко, розумієш?

Олена кивнула. Звісно, вона все розуміла. Квартира, двокімнатна «хрущовка», дісталася їй від батьків. Але утримувати її на одну зарплату Андрія-сисадміна було складно, попри те, що він працював у хорошій компанії.

За тиждень несподівано пролунав дзвінок. Олена мила посуд, коли телефон задзвонив.

— Олено Вікторівно? Це «БудІнвест». Ви подавали резюме на менеджера з продажу?

Її серце завмерло.

— Так, подавала.

— Чи могли б ви приїхати до нас завтра на співбесіду? О другій годині дня?

— Звісно! — Олена ледь стримала хвилювання. — А можна адресу?

Записавши її, вона повісила слухавку і притулилася до холодильника. Можливо, цього разу все вийде?

Співбесіда минула як у тумані. Спочатку з HR-менеджером, потім із керівником відділу, а далі із заступником директора. Олена відповідала на запитання, розповідала про свій досвід, намагаючись показати себе з найкращого боку. Наприкінці директор з продажу — солідний чоловік років п’ятдесяти — пильно подивився на неї:

— Олено Вікторівно, ви нам підходите. Коли зможете вийти на роботу?

— Хоч у понеділок! — Олена ледве стримала радісний вигук.

— Зарплата тридцять п’ять тисяч на місяць, плюс відсотки. Загалом виходить близько п’ятдесяти тисяч. Вас це влаштовує?

У Олени перехопило подих. Це було більше, ніж заробляв Андрій.

Додому вона майже бігла. Андрій ще спав; до його зміни залишалося дві години. Вона обережно сіла на край ліжка:

— Андрійку, прокинься. У мене новина.

Він розплющив очі, одразу напружившись:

— Що трапилось?

— Мене взяли на роботу! — Олена не могла стримати усмішку. — Тридцять п’ять тисяч плюс відсотки!

Андрій сів, остаточно прокинувшись:

— Серйозно? Вітаю! — Він обійняв її. — Нарешті! Тепер заживемо, як люди!

Перші місяці пролетіли непомітно. Олена з головою занурилася в нові обов’язки, вивчала товар, налагоджувала зв’язки з клієнтами. Виявилося, що вона справді має хист до продажів: уже за другий місяць отримала премію як найкращий працівник, а до кінця третього її зарплата наблизилася до п’ятдесяти тисяч.

Відносини вдома теж покращилися. Олена почала брати на себе купівлю продуктів і частину комунальних платежів. Андрій помітно розслабився, напруга, що накопичувалася місяцями, зникла.

Однак через пів року між ними відбулася важлива розмова.

Олена повернулася з роботи виснажена: день був важким, клієнти були вибагливими, а керівництво ставило нездійсненні вимоги. Скинувши туфлі, вона зайшла до вітальні, де Андрій дивився новини.

— Привіт, — мовила вона, опускаючись у крісло.

— Привіт. Як день минув?

— Нормально. Просто дуже втомилася.

Андрій вимкнув телевізор і повернувся до неї.

— Оленко, нам треба поговорити.

Щось в його тоні насторожило її.

— Про що?

— Про фінанси. Про наш сімейний бюджет.

Олена насупила брови.

— Що з ним не так?

Андрій підбирав слова.

— Розумієш, я тут підрахував… Поки ти не працювала, я витратив на нас двох десь двісті тисяч. Можливо, трохи більше. Це були продукти, комунальні послуги, твої особисті витрати…

— І що?

— І те, що тепер, коли ти заробляєш більше, було б справедливо, якби ти вкладала в бюджет більше. Щоб ми були «у розрахунку».

Олена повільно випросталася в кріслі.

— Що значить «у розрахунку»?

— Ну, ти ж розумієш, — Андрій відводив погляд. — Я довго сам тягнув нас. Тепер твоя черга. Буде чесно, якщо ти будеш давати на спільні потреби приблизно сімдесят відсотків від своєї зарплати, а я — п’ятдесят від своєї. Так ми потроху зрівняємо те, що я витратив.

Олена дивилася на нього, не вірячи власним вухам.

— Андрійку, ми ж родина! Ми повинні підтримувати одне одного. Я не працювала не через лінь, а тому що не могла знайти підходящу роботу.

— Я розумію, але справедливість понад усе.

— Справедливість? — її голос похолодів. — А чи справедливо те, що я готую, прибираю, перу? Ти це теж включив у свої витрати?

— Оленко, не треба так. Я просто хочу, щоб між нами все було прозоро.

Дружина встала і підійшла до вікна. Запала довга мовчанка.

— Гаразд, — сказала вона нарешті. — Я подумаю над цим.

Наступні кілька днів Олена була задумливою і мовчазною. Андрій кілька разів намагався повернутися до цієї теми, але вона відповідала коротко: «Я ще думаю».

Він розумів, що дружина ображена, але вважав, що його пропозиція цілком розумна. Зрештою, він дійсно тривалий час забезпечував їх обох.

У суботу вранці Олена повернулася звідкись із текою в руках. Андрій саме снідав на кухні.

— Де ти була? — запитав він.

— У справах, — вона сіла навпроти й поклала теку на стіл. — Принесла тобі документи.

— Які документи?

Олена відкрила теку і дістала кілька паперів.

— Це договір оренди.

Андрій ледь не вдавився кавою.

— Чого?!

— Договір на оренду кімнати в моїй квартирі, — спокійно пояснила Олена. — Якщо ми все рахуємо, то давайте робити це по-справжньому.

— Ти з глузду з’їхала?

— Аж ніяк. — Олена гортала документ. — Я все прорахувала. Ринкова вартість оренди однокімнатної квартири в нашому районі — п’ятнадцять тисяч на місяць. Але оскільки ти мій чоловік, я роблю знижку. Дванадцять із половиною тисяч. Погодься, це не так дорого.

Андрій дивився на неї, не розуміючи, чи це жарт.

— Олено, це ж наша квартира…

— Моя квартира, — виправила вона. — Успадкована мною. І якщо ми ділимо витрати й ти вважаєш, що я тобі щось винна, бо не працювала, то цілком логічно, що ти будеш платити за житло.

— Але ж ми чоловік і дружина!

— Чоловік і дружина — це «в горі й у радості, у багатстві та в бідності». А в нас, як виявилося, кожен сам за себе.

Андрій відставив чашку й уважно вчитався в договір.

— Ти справді хочеш, щоб я це підписав?

— Якщо я мушу платити за їжу, то й ти сплачуй за проживання в моїй квартирі. Мені так буде спокійніше, — додала Олена, коли Андрій мовчки гортав документ. — Усе чесно й прозоро.

Він проглядав текст: усі пункти були складені бездоганно, з юридичної точки зору.

— Це помста? — нарешті запитав він.

— Ні. Це справедливість, за твоєю ж логікою.

Кілька хвилин вони сиділи мовчки. Потім Олена встала, щоб прибрати зі столу посуд.

— До речі, — зронила вона, неначе між іншим, — у мене є ще одна пропозиція.

— Яка? — насторожено перепитав Андрій.

— Послуги з прибирання та готування їжі. Я порахувала: клінінг раз на тиждень — півтори тисячі гривень, а домашній кухар — щонайменше п’ятсот на день. Це разом — двадцять одна з половиною тисяча на місяць. Але тобі, як рідному чоловіку, я зроблю знижку — п’ятнадцять тисяч.

Андрій відкрив рота, але не зміг вимовити ні слова.

— Олено…

— Що «Олено»? Я не професійна домогосподарка. У мене є основна робота, за яку я отримую зарплату. Домашні обов’язки — це додаткова праця. Якщо ми все рахуємо, то давайте рахувати чесно.

Вона поставила чашки в мийку й повернулася до нього.

— Отже, разом з тебе двадцять сім із половиною тисяч щомісяця. Плюс твоя частка за продукти та комуналку. Згодний, що це чесно?

Андрій сидів, втупившись у договір оренди. Цифри розпливалися в очах. Двадцять сім із половиною тисяч — це була майже вся його зарплата.

— Ти мене караєш, — тихо сказав він.

— Ні, — Олена сіла поруч. — Я лише показую тобі, до чого призводить твоя логіка. Ти хочеш, щоб наші стосунки були як бізнес-партнерство? Будь ласка. Тоді давай рахувати все.

— Але я не це мав на увазі…

— А що? Що я повинна компенсувати тобі витрати за той час, коли не працювала, але при цьому продовжувати безплатно готувати й прибирати?

Андрій мовчав. Тепер його пропозиція здавалася цілковито несправедливою.

— Я не подумав, — зізнався він.

— Не подумав чи вирішив, що можна мене трохи поексплуатувати?

Слово «експлуатувати» боляче вдарило по ньому.

— Я не хотів тебе експлуатувати, — Андрій взяв її руку. — Просто… просто було важко тягнути все самому. А коли ти почала добре заробляти, мені здалося, що ти повинна компенсувати мої витрати.

— Андрію, а якби я знову втратила роботу завтра? Або захворіла б? Ти б теж рахував, скільки витратив на мене?

Він замислився. Що б він робив у такій ситуації?

— Напевно, ні, — чесно відповів він.

— Тоді в чому різниця?

Андрій відклав договір і провів руками по обличчю.

— Оленко, пробач мені. Я повівся як дурень.

— Повівся, — погодилася вона, але її голос став м’якшим.

— Ми можемо все повернути, як було? Спільний бюджет і спільні витрати?

— Можемо. Але за однієї умови.

— Якої?

— Ми ніколи більше не будемо вираховувати, хто кому що винен у сім’ї. Ми — одна команда. І не має значення, хто скільки заробляє.

Андрій кивнув.

— Домовились.

Олена сховала договір оренди в теку.

— І ще. Коли в нас будуть діти, і я піду в декрет, ти не будеш підраховувати, скільки на мене витратив.

— Не буду, — пообіцяв він. — Чесне слово.

Вони обнялися. За вікном падав легкий весняний дощ, а у квартирі стало спокійніше й тихіше.

— Тільки договір я все-таки залишу, — сказала Олена, притискаючись до чоловіка.

— Навіщо?

— Про всяк випадок. Раптом ти ще раз вирішиш, що справедливість важливіша за сім’ю.

Андрій засміявся.

— Не вирішу. Я засвоїв урок.

А Олена подумала, що іноді найважливіші уроки в сімейному житті викладаються найнесподіванішими способами. І добре, коли є кому їх викласти, і є кому їх вивчити.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.