Я дуже люблю своїх батьків, але жити з ними під одним дахом не хочу за жодних обставин. Із сімнадцяти років жила окремо, жодних проблем у спілкуванні не було, а тут вони вже три місяці живуть у нас, і мені хочеться бігти з власного дому. Не знаю, як тримати себе в руках, сил вже не вистачає

Я дуже люблю своїх батьків, але жити з ними під одним дахом не хочу за жодних обставин. Із сімнадцяти років жила окремо, жодних проблем у спілкуванні не було, а тут вони вже три місяці живуть у нас, і мені хочеться бігти з власного дому. Не знаю, як тримати себе в руках, сил вже не вистачає.

У дитинстві у мене жодних претензій до батьків не було, все влаштовувало та подобалося. Але вже в підлітковому віці у нас з мамою почалися розбіжності щодо мого одягу, зачіски, макіяжу, інтер’єру в кімнаті та інших питань. Думаю, всі підлітки через це проходять, але ми з мамою з цього приводу лаялися мало не щодня аж до мого від’їзду з дому.

Десятий і одинадцятий клас мені давалися з великими труднощами. Обидва батьки звикли вставати рано навіть у вихідні. Вони голосно ходили по квартирі, включали телевізор і радіо, шуміли чайником, мікрохвильовою піччю, ляскали холодильником і дверима, загалом, жили звичайним життям, але починаючи годин з сьомої ранку.

До того ж мама могла на свій розсуд викинути якісь мої речі, які їй не подобалися, навести лад у моїй кімнаті так, що я потім не могла нічого знайти, і постійно критикувала мене за зовнішній вигляд.

Щодо їжі теж були розбіжності. Мама звикла готувати ґрунтовно – велика каструля супу, другого на три дні, все важке, із засмажкою, майонезом. Я ж завжди їла мало, а багато маминих страв мені відверто не подобалися, за що я теж регулярно отримувала.

– Досить колупатися в тарілці, їж усе, – лаялася мама, коли я за вечерею намагалася хоч щось у себе впхнути.

Загалом, важко мені було жити з мамою та татом під одним дахом. Проте варто було мені тільки переїхати від них до гуртожитку, як стосунки налагодилися. Бачилися ми тепер рідко, я приїжджала на канікули та на свята, тому мамині моралі й татові звички не встигали мене дістати.

Потім ми з’їхалися з моїм хлопцем, майбутнім чоловіком. Ось вже з ким у нас був повний збіг за звичками та способом життя. Обидва не фанати чистоти, не відверті свині, звичайно, але й від пари немитих тарілок і футболок, що висять на стільці, в депресію не впадаємо. Та й до харчування ставимося простіше, жодних обов’язкових каш зранку та супів в обід. Можемо тиждень жити тільки на доставках з кафе, якщо ліньки готувати.

– Це поки що у вас так, одружитеся, зміниться все. І порядку захочеться, і їжу домашню цінуватимете, – переконувала мене мама.

Ось уже два роки, як ми побралися. І досі мамине пророцтво не справдилося. Як жили, так і живемо. Головне, що нам подобається.

Але три місяці тому до нас раптово налетіли мої батьки, причому з величезними баулами. Радісно обійнявшись, мама заявила, що вони до нас жити, бо в них ремонт.

– Це максимум тижнів на три, – переконували мене батьки, розбираючи свої торбинки.
Ми з чоловіком перезирнулися і зітхнули, змирившись із неминучим. Не виганяти ж їх на вулицю. Та й три тижні не такий вже й великий термін. Але три тижні вже перетворилися на три місяці.

Спершу бригада, найнята для ремонту, просто покинула об’єкт. Мабуть, працівники там були не найкваліфікованіші, тому виконробу довелося витрачати час і шукати нових працівників. Потім квартиру капітально затопили сусіди згори, пустивши вже зроблене вирівнювання стін і ламінат у сміття. Поки з ними розібралися, поки закупили новий матеріал, поки те, поки інше… Загалом кінця і краю цьому заходу не видно.

А ми з чоловіком вже на межі. Тому що батьки почуваються як удома у прямому розумінні цього слова. Оскільки в будні вони встають раніше за нас, то вранці в туалет не потрапити – там засідає тато, ще й курить там, бо звик і без цього не може. Мама наводить лад, прибираючи речі “по місцях”, а ми нічого знайти не можемо. Лаятися марно, одразу образа, що вона хоче як краще.

До того ж батьки обоє сильно хропуть, а в мене проблеми із засипанням. Довелося пігулки пити, щоб хоч якось взагалі висипатися. Інакше переживати мамині вічні коментарі під руку, коли я збираюся працювати, було б просто неможливо.

– Куди ж ти на роботу так малюєшся! Потрібно скромніше фарбуватися.
– Ти ось прямо у цьому і працюєш чи там у нормальне перевдягаєшся?
– Чому ти не скажеш чоловікові, що йому ця сорочка не личить?

Я на межі. Мене почав дратувати голос мами та татова звичка сьорбати чаєм, навіть коли вони просто живуть і до мене не лізуть, мене все бісить. Я тримаю себе в руках з останніх сил, бо розумію, що не маю права на них зриватися. Але як це важко.

Особливо тяжко через те, що немає чітких термінів, коли вони з’їдуть до себе. Так було б набагато легше. А зараз ми з чоловіком тримаємося з останніх сил, і не знаємо, скільки нас ще вистачить. Як протриматися, щоб не збожеволіти самим і не образити батьків?