Я хочу попросити вибачення у своєї вчительки

Хочу вибачитися перед вчителькою. Тільки знаю, що ніколи не зроблю цього особисто. І взагалі більше ніколи не переступлю поріг її будинку і не наважусь зателефонувати. Я надто горда людина. Хоча, мабуть, ще й боягузливий.

Так сталося, що Людмила Сергіївна у свій час просто замінила мені сім’ю та друзів. В останньому класі однокласники били мене нещадно за те, що я багато читав, а домашні по 8 годин на день розповідали, що я найдебільніша людина на світі. І лише вона побачила, що я не безнадійний, що зі мною можна розмовляти.

Два роки я майже жив у неї. Не соромлячись їв і носив куплене нею, бо це було легше, ніж про щось просити вдома. Ще вона змусила мене зайнятися спортом, спочатку сама ходила зі мною на стадіон, а потім записала до секції боротьби. Тепер уже ніхто не наважувався мене бити.

Потім я вступив до вишу, і вона, не знаю як, влаштувала мене студента на хорошу роботу. Я ніколи не вмів витрачати гроші з розумом і вона ще влаштувала мене на підробіток репетитором. При цьому сама ходила в одному светрі та одній спідниці, скільки її пам’ятаю. Моя вчителька цілий рік могла збирати гроші, щоби купити мені на днюху щось найкраще: фотоапарат, планшет.

Біда в тому, що Людмила Сергіївна розлучена, не молода людина, з цілком зрозумілими проблемами зі здоров’ям. І їй дуже хотілося мати сина, з яким можна було б спокійно поговорити. Вона часто просила: “Поговори зі мною хоча б 5-10 хвилин на день”. Але це дуже дратувало мене. Адже я і так приходжу в гості у вихідний день і просто коли хочу.

Здоров’я у неї не дуже, коли їй потрібне було лікування хребта, я нічим їй не допоміг, не підтримав. Іноді після роботи, інституту та побачень, я завалювався до неї близько півночі, розуміючи, що мама вдома вже спить, а тут мене, голодного, зараз нагодують. І вона вставала і годувала та ще й була щасливою.

А ще вона щоразу говорила: «Зателефонуй мамі», «Візьми трубку, мама дзвонить. Поговори з мамою, вона теж одна». Я ніколи не слухав. І не дзвонив, бо хотів, щоб добре було тільки мені (а розмова з мамою – не найприємніша подія).

Зараз ми не спілкуємося тому, що я більше не потребую допомоги. І не спілкуватимемося, бо я одружився. А ще я зрозумів, що найголовніша людина у житті – це мама, навіть якщо вона вважає тебе нікчемністю. І ніяка чужа людина, щоб вона для тебе не зробила, не буде рідною. Ось за те, що я раніше так не думав, я і перепрошую свою вчительку. У відданого мені друга.