Я й подумати не могла, що, вступивши в університет в інше місто, я зможу не лише змінити своє життя, а й вплинути на дві чужі долі

Народилася я, як казали старі мудрі люди, із золотою ложкою у роті. Усі мої бажання виконували миттєво. Батьки, які мали чудову освіту та зробили блискучу кар’єру, буквально наполягли на тому, що мені просто необхідно здобути вищу освіту.

Я з дитинства звикла в усьому слухатись батьків, тому й цього разу погодилася з ними. Тільки от я й подумати не могла, що, вступивши в університет в інше місто, я зможу не лише змінити своє життя, а й вплинути на дві чужі долі.

Навчалася я чудово, тому ніхто навіть не сумнівався в тому, що я отримаю червоний диплом. Після закінчення університету я влаштувалася на роботу до одного зі столичних підприємств із виробництва деталей секретних об’єктів.

Однак мені здавалося, що в житті все одно чогось не вистачає. Так, я мала престижну роботу, гроші, поїздки на семінари, зустрічі з іноземцями. Все це було. Але щастя, елементарного жіночого щастя в мене не було.
– Ох, Оксано, тобі б мужика розумного! Та й дитинку, що не кажи, а час настав планувати…

Слова колег і рідних боляче, мов голочки, кололи моє серце. Через якийсь час я помітила, що мій безпосередній начальник вже кілька разів кидав у мій бік недвозначні погляди.

Людська природа слабка. Я відповіла взаємністю Миколі Володимировичу. Рік безхмарного кохання не пройшов даремно. Опинившись в положені перед Новим роком, я зрозуміла, що дитина може стати як кінцем наших відносин, так і початком чогось нового. Адже Микола мав родину. Звичайно, на щасливий результат шанси були мізерними.

Я впевнена, що той, хто кохав по-справжньому, чудово зрозуміє мене. Я твердо вирішила боротися за своє щастя і викликала коханого на відверту розмову.
– Ну, дівчинко моя, ти вже доросла і розумієш, напевно, що сім’я для мене куди важливіша, ніж ці незаплановані обставини…

– Тобто ні я, ні наша дитина тобі не потрібна?
– Наша? Може, я зроблю тобі боляче своїми словами, але я в тебе не перший. І тому дитина може бути чиєю завгодно. Подумай, адже нам так добре було разом. Давай ти усунеш це непорозуміння, і все буде як раніше.

Я мовчки дивилася в обличчя Миколи, яке стало ненависним.
– Я тебе зрозуміла. Дякую за відвертість.
– Вибач, якщо зможеш … – начальник артистично зітхнув.
– Вже вибачила…

Насправді ж прощення у моєму розумінні того дня було чимось недосяжним, незрозумілим, а головне – непотрібним мені.
Трохи повагавшись, я набрала номер телефона дружини Миколи, який знала вже давно.

Не знаю, чи довго я розмовляла з його дружиною, але мені здалося, що наша розмова тривала нескінченно.

На мій подив, Марія не стала закочувати істерику, не проклинала мою майбутню дитину, не погрожувала вбити мене. Вона просто і спокійно розповіла, що давно знає про наш зв’язок із її чоловіком. І більше, вона зовсім не проти того, щоб чоловік іноді ходив ліворуч, тому що це допомагає урізноманітнити їхнє сімейне життя.

Чесно сказати, про таку сімейну поведінку я не чула ніколи. З її слів я зрозуміла, що Марія сказала правду.
Наприкінці розмови ця жінка порадила зробити позбутися дитини, якщо я не хочу залишитися самотньою матір’ю.

Тільки ось цієї поради я не послухала. Дитину в мене з’явилася, трохи не доходивши до певного терміну. Але попри те, що син був слабким, зараз він росте, як усі діти, і нічим не відрізняється від однолітків.

З Миколою я більше не спілкувалася. Одразу після виходу з декретної відпустки я написала заяву про звільнення.

Проаналізувавши поведінку начальника, я зрозуміла, що мені пощастило. Я не встигла дуже глибоко загрузнути в цьому «любовному вирі». Адже всупереч тому, що слова про кохання Миколи були дуже гарними, справжніми та правдивими вони не були.