Я йому сина виношувала, допомагала по роботі, прощала йому все, і тут таке!

Я вже не знаю, що робити, і як бути? Бажання таке, що хочеться втратити пам’ять.

Я дуже люблю чоловіка і завжди любила. У нас є чудова дочка, першокласниця. Чоловік дуже хотів другу дитину, я завагітніла сином. І тут він як із ланцюга зірвався. Почав гуляти, не ночував удома.

Я думала, що просто це тимчасово. Думок про зраду навіть не було. Тому що я йому ні в чому не відмовляла, та й сама дівчина симпатична. Зробить щось погане – попросить вибачення скаже, що такого не повториться.

Всю вагітність переживала я сама, і загальні проблеми теж. Я разом із ним працювала у столярні, практично до пологів. Ну, тут він відправив мене додому раніше, типу турботливий. А йому, мовляв, треба щось дофарбувати. Потім дивлюся, співробітники його теж йдуть додому, думаю дивно. Чому він усіх додому випроводив?

Телефоную йому, телефон вимкнено. Думаю, ну от знову загуляв. Одягнулась і пішла назад на роботу. А дорога не близька, маршрутки там не ходять. Так і було вже близько 10-ї вечора. Пішла на страх і ризик, бо ось-ось народжувати.

Я дійшла, а його нема на роботі. Сидять його дядько та його друг, попивають. Запитую де він. Ті типу не знають. Він узяв мотоцикл і досі не повернувся. Я вовком вила. Мені страшно було. Раптом десь розбився. Хотіла дзвонити до поліції, лікарні. Але вони мене зупиняли.

У результаті вже друга ночі. Я вийшла в туалет, що був на вулиці. Заїжджає на мотоциклі мій чоловік надвір, мене не помічає, питає, мовляв, а що, дружина пішла? Думаю, звідки він знав, що я тут? Він відмовився, сказав, що типу мене добре знає.

За два дні дзвонить його телефон, а ми спимо. Його розбудити не вдалося, взяла його телефон, на дзвінок відповісти не встигла. Натомість там був відкритий сайт знайомств. Про що я там тільки в його листуванні не начиталася, з кожним був готовий переспати. З однією таки вийшло, бо написав «дякую, вчора все було супер».

Дивлюся на фотку, а там жінка мене на 15 років старша, його на 13. Товста, страшна. Чоловікові викрутитися не вийшло, він зізнався. Втік до батька. І потім погулявши подробиці розповідав. Мовляв, такі речі не можна робити з дружиною, що з нею робив. Боже!

Я ні в чому і так йому не відмовляла. Взагалі ні в чому. Це огидно! Це бридко! Я йому сина виношувала, допомагала по роботі, прощала йому все, і тут таке!

Я народила за пів місяця. А молоко пропало ще до пологів. Я тиждень після цього випадку їсти не могла, тільки сяду, ця картина в голові, і одразу нудить. І одразу плакати починаю. Він був найдорожчим для мене. Я мріяла про свою нормальну родину. Тож усе прощала.

І ось зараз синові вже 7 місяців. Я живу з чоловіком. Ну як нахлине ось це ось все, я прямо не можу з собою нічого поробити. Я засмучена, що сім’я заплямована. Скажіть, як бути? Як із голови це викинути? Як пробачити і не згадувати?