– Я меркантильний? Я, який три дні не вилазив із кухні! Який готував, закуповував, тягав сумки із магазину! А твоя сестра сиділа на дивані й говорила: – А чи можна ще манго нарізати? – Вона гість! – Гість, який за три дні з’їв більше, ніж ми удвох за місяць!

Катя поставила останню тарілку в посудомийку і видихнула. Три дні приймання гостей нарешті скінчилися. Її мама, батько, сестра Олена з двома племінниками поїхали годину тому. Квартира спорожніла.

Чоловік Ілля сидів за кухонним столом з ноутбуком та стосом чеків. Обличчя було зосереджене. Пальці швидко бігали по клавіатурі.

– Що робиш? – Запитала Катя.

– Рахую.

– Що рахуєш?

– Витрати на свято.

Жінка сіла навпроти та дістала телефон. Почала гортати фотографії. Усміхалася.

– Дивись, який милий кадр із мамою та племінниками. Справді, добре, що вони погостювали в нас? Усі такі щасливі.

Ілля не підняв голови. Продовжував стукати по кнопках.

– До речі, мама сказала, що ти молодець, дуже намагався.

Чоловік різко підійняв голову.

– Намагався?

– Ну, так. Стіл накрили чудовий. Все було смачно.

Ілля розвернув ноутбук до дружини.

– Я не намагався, Катю. Я збанкрутував! Ти хоч уявляєш, скільки нам коштували ці милі кадри з твоїми племінниками та мамою?

Катя подивилася на екран. Там була таблиця. Цифри. Суми.

– Що це?

– Витрати! Тридцять шість тисяч двісті гривень. Ікра червона, три банки, бо твоя сестра сказала, що люблять діти.

– Сирна тарілка з дорблю та камамбером, бо тобі потрібна була «святкова атмосфера, як у рекламі». М’ясна нарізка. Два кілограми креветок, які твої племінники клацали, як насіння. Десерти із кондитерської.

Обличчя Каті почервоніло.

– Ти що зараз рахуєш, скільки з’їли мої рідні на Новий рік? Це ж бридко! Вони гості!

– Гості, які за три дні з’їли наш літній відпочинок! – Ілля підвищив голос. – І це не рахуючи подарунків! Твоя мати ще й половину холодильника із собою вивезла! Контейнери, пам’ятаєш? П’ять контейнерів із залишками!

– Я сама їх зібрала. Навіщо добру пропадати?

– Добру! Катю, це наше добро! Я за нього заплатив!

Жінка підвелася.

– Вони приїхали поділити з нами свято! Ти хотів, щоб я їх хлібом з водою годувала? Це ж моя сім’я!

– А моя сім’я – це ми з тобою! І наш спільний бюджет, який ти пускаєш під схил заради показухи!

– Показухи?

– Так! Заради того, щоб твоя сестра сказала: «Вау, який стіл! Сфоткаю та викладу у соцмережі». Щоб твоя мати похвалила! Я не бездонний гаманець, Катю!

Дружина схопила телефон.

– Значить, моя сім’я тобі в тягар!

– Твоя сім’я їсть, як останній раз у житті! Три дні поспіль! Сніданок, обід, полуденок, вечеря, нічне перекушування! Я не встигав в магазин бігати!

– Ти перебільшуєш!

Ілля тицьнув пальцем в екран.

– Не перебільшую. Ось чеки. Тридцять першого грудня, одинадцять тисяч. Першого січня, – дев’ять. Другого, – п’ять. Третього, ще п’ять. Плюс подарунки. Плюс таксі для твоєї матері, бо вона втомилася та не могла їхати на метро.

Катя сіла назад.

– Тридцять шість тисяч – це новий ноутбук, на який я збирав пів року. Або половина відпустки на море, яку ми планували.

– Ми не планували море.

– Планували! У листопаді про це говорили.

– Говорили, але не планували.

Ілля закрив ноутбук.

– Катю, я заробляю сорок тисяч на місяць. Ти не працюєш. З них п’ятнадцять я плачу за іпотеку. П’ять – на комуналку. Десять – на їжу. Залишається десять. А я за три дні витратив тридцять шість.

– Ти взяв із накопичень!

– Із наших накопичень! Які ми збирали на відпустку!

Катя підвелася і підійшла до холодильника. Дістала сік. Налила у склянку.

– Ілля, ти рахуєш гроші, витрачені на мою родину. На моїх батьків, які ростили мене. На племінників, які раз на рік до нас приїжджають.

– Один раз, але дорого.

– Ти меркантильний!

Чоловік засміявся.

– Я меркантильний? Я, який три дні не вилазив із кухні! Який готував, закуповував, тягав сумки із магазину! А твоя сестра сиділа на дивані й говорила: – А чи можна ще манго нарізати?

– Вона гість!

– Гість, який за три дні з’їв більше, ніж ми удвох за місяць!

Катя поставила склянку на стіл.

– Значить, на твою думку, мені треба було сказати мамі не приїжджай, бо мій чоловік рахує кожну креветку?

– Ні. Мені потрібно було, щоб ти спитала, чи можемо ми собі це дозволити. Тридцять шість тисяч за три дні!

– Я думала, що можемо.

– Думала вона! А я порахував!

Вони стояли один навпроти одного. Катя з телефоном в руках. Ілля з ноутбуком.

– Знаєш, що найприкріше? – Чоловік сів назад. – Твоя мати, їдучи, сказала дякую за гостинність. І все! Не запропонувала скинутись. Не принесла хоч пряники до чаю. Приїхали з порожніми руками, поїхали з повними контейнерами.

– Вони ж пенсіонери!

– Пенсіонери, які минулого місяця в Туреччину літали!

Катя замовкла. Бо це була правда. Батьки справді їздили до Туреччини у листопаді. На два тижні. Путівка на двох.

– Це інше, – тихо сказала вона.

– Чому інше?

– Вони на себе витратилися. На відпочинок.

– А на дочку та зятя витратитись не можуть? Хоч символічно?

Жінка сіла на стілець.

– Іллюшо, ну ти ж розумієш. Вони літні. Їм не зручно.

– Не зручно привезти коробку цукерок? Чи торт? Чи скинутися хоч три тисячі на стіл?

– Не скинуться.

– Саме так. Бо знають, що зять все сплатить. Він же працює, намагається. Молодець!

Катя заплакала.

– Ти мене звинувачуєш?

– Не звинувачую. Констатую! Твоя сім’я звикла, що в нас є все. І ми всіх нагодуємо, напоїмо, обдаруємо. А що у нас через це ноутбука не буде, або відпустки, – їх не хвилює.

– Хвилює.

– Не хвилює, Катю! Твоя мати, їдучи, сказала:

– А давайте на жіноче свято знову зберемося. У вас така гарна квартира!

Жінка витерла сльози.

– І що я мала відповісти? Ні, не приїжджайте, чоловік вважав, що ви дорого обходитеся?

– Ні. Ти мала сказати – давайте по черзі. Або на нейтральній території. Або скинемось усі.

Катя встала і пішла до кімнати. Ілля залишився на кухні. Дивився на таблицю витрат. Тридцять шість тисяч двісті гривень.

Матері плед, – півтори тисячі. Батьку набір для гоління, – тисяча. Сестрі парфум, – півтори. Племінникам іграшки, – ще три.

Ілля закрив ноутбук. Встав і пішов у кімнату. Катя лежала на ліжку обличчям до стіни.

– Катюш.

Мовчання.

– Я не хотів тебе образити.

– Образив.

– Я просто хотів, щоб ти зрозуміла, що ми не можемо так витрачатися.

Дружина обернулася.

– Значить, на твою думку, треба було економити на моїй родині?

– Так, заощадити на людях, які можуть дозволити собі відпочинок у Туреччині, але не можуть принести торт у гості!

Катя сіла.

– Я не думала, що ти такий.

– Який такий?

– Дріб’язковий! Що рахує кожну гривню.

Ілля сів поруч.

– Я не дріб’язковий. Я практичний. Тридцять шість тисяч – це не дрібниця. Це серйозні гроші.

– Які ти пошкодував на мою родину?

– Які я витратив на твою родину! І тепер ми залишимося без відпустки!

Катя підвелася.

– Знаєш що? Їдь один у цю свою відпустку! Якщо тобі так важливі гроші.

– Катю, не кажи дурниці.

– Це не дурниці! Ти порахував, скільки тобі обійшлася моя рідня. Тепер я знаю, що я для тебе тягар із сім’єю.

Вона вийшла із кімнати. Ілля залишився сидіти на ліжку. Чув, як вона ходить коридором. Плаче.

Він ліг на ліжко. Дивився на стелю. Новий рік скінчився. Гості поїхали. Залишилися порожній холодильник, стос чеків і тріщина у відносинах, яка виявилася глибшою, ніж він думав. Як все обернеться надалі, тільки богу відомо…

А ви як вважаєте, слушне зауваження зробив чоловік? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!