– Я мушу поїсти вдома. Щоб бабуся не сварилася. – Як це – не сварилася? – Ілля насупився. Петя опустив очі в тарілку і ледве чутно промовив: – Вона сказала, що я її об’їдаю. Що через мене в неї грошей не вистачає

Ранкове сонце ледь пробивалося крізь фіранки, коли Ілля почув дивні звуки з кухні. Не плач, але щось схоже на схлип. Він накинув халат і, намагаючись не розбудити дружину, пройшов коридором.

На кухні, зіщулившись на стільці, сидів Петя. Перед ним стояла тарілка макаронів, і хлопчик квапливо запихав у рот їжу, наче спізнювався на потяг. По щоках текли рідкі сльози, які він крадькома витирав рукавом піжами.

– Петрушо, ти чого так рано встав? – здивувався Ілля, сідаючи поряд. – Макарони їси? Ти ж вранці зазвичай…

Хлопчик завмер з повною виделкою біля рота, глянув на батька величезними карими очима і прошепотів:

– Я мушу поїсти вдома. Щоб бабуся не сварилася.

– Як це – не сварилася? – Ілля насупився.

Петя опустив очі в тарілку і ледве чутно промовив:

– Вона сказала, що я її об’їдаю. Що через мене в неї грошей не вистачає.

Ілля дивився на сина і не міг повірити своїм вухам. Його мати, Галина Іванівна, могла бути різкою, упертою, але щоб дорікнути онуку їжею?

Олена прокинулася від шуму на кухні. Чоловік сидів за столом із кам’яним обличчям, а Петя доїдав макарони, старанно вишкрібаючи виделкою залишки з дна тарілки.

Побачивши її сонне обличчя у дверях, Ілля кивнув у бік коридору. Вони вийшли поговорити.

Вислухавши чоловіка, Олена опустилася на табурет у передпокої. У пам’яті замиготіли останні місяці, як калейдоскоп.

Все почалося у вересні, коли Петя вкотре зліг з температурою після трьох днів у садочку. Педіатр розводила руками: “Адаптація, всі діти хворіють”. Але коли лікарняні листи почали з’являтися частіше, ніж зарплатні відомості, терпець урвався.

Вони з Іллею довго обговорювали варіанти. Квартира своя, іпотеку виплачено достроково ще торік. Обидва непогано заробляли – Ілля в ІТ-компанії, вона у рекламній агенції. Могли дозволити собі няньку.

Та коли заговорили про це при Галині Іванівні, та вибухнула:

– Чужа жінка мого онука виховуватиме? Та ви збожеволіли! Я краще сама посиджу. І грошей ваших мені не треба!

Свекруха завжди була жінкою зі складним характером. Як чоловіка не стало десять років тому, замкнулася в собі, стала ще колючішою. Але до Петрика завжди ставилася з обожнюванням – єдиний онук, світло у вікні.

Перші тижні все йшло чудово. Щоранку Олена відвозила сина до бабусі, залишала сумку із запасним одягом, фруктами, печивом. Галина Іванівна гордо відмовлялася від грошей:

– Я не наймана робітниця! Це мій онук, а не чужа дитина!

Петро повертався задоволений, розповідав про прогулянки парком, про бабусині казки. Але поступово щось змінилося.

Хлопчик став мовчазнішим, припинив просити добавки за вечерею, якось сказав, що «їжу треба економити, вона дорога».

Після ранкового інциденту Ілля відпросився з роботи. Олена теж взяла відгул. Петю відвели в зоопарк, купили морозиво, намагалися відволікти. Але обидва думали про те саме.

Увечері, уклавши сина спати, сіли на кухні. Ілля нервово барабанив пальцями по столу.

– Я не розумію, – почав він. – Ми ж пропонували гроші. Щоразу!

– Пропонували, – кивнула Олена. – А вона відмовлялася. «Я не жебрачка», пам’ятаєш?

Вони згадували останні візити до Галини Іванівни. Так, вона почала частіше скаржитися на ціни, зітхала над чеками з крамниці. Але ж це робили усі пенсіонери. Хіба можна було подумати, що вона дорікатиме п’ятирічній дитині?

– Може, просто більше не возитимемо? – Запропонувала Олена. – Знайдемо няньку, як і планували.

– Вона образиться. Ти ж знаєш мою матір.

– А що робити? Петю шкода!

Вирішили взяти паузу. Подзвонили Галині Іванівні, сказали, що у хлопчика починається нежить, краще посидіти вдома. Свекруха занепокоїлася, почала радити ліки. У її голосі лунала щира тривога.

Минув тиждень. Петя залишався вдома – Олена працювала віддалено, Ілля брав відгули. Хлопчик повеселішав, знову став нормально їсти, припинив ховати печиво «на потім».

У п’ятницю ввечері пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Галина Іванівна з пакетом, від якого йшов запах свіжої випічки.

– Пиріжки з картоплею спекла, Петрика улюблені, – сказала вона, проходячи до квартири.

Петя вибіг із кімнати та з радісним криком кинувся до бабусі. Та обійняла його, але одразу насупилась:

– А мені сказали, ти хворієш! А ти, дивлюся, скачеш, як козлик!

Повисла незграбна пауза. Олена заметушилась, почала накривати на стіл. Ілля м’явся у дверях, збираючись із духом.

– Мамо, нам треба поговорити.

– Про що це? – Галина Іванівна підозріло примружилася.

– Ми не возили Петю, щоб він тебе не об’їдав.

Свекруха почервоніла:

– Що за нісенітниця! Я ніколи такого не казала!

– Мамо, він сам нам розповів. Підвівся о сьомій ранку, з’їв цілу тарілку макаронів зі сльозами на очах…

Кухня ніби застигла у тяжкій тиші після спалаху емоцій. Галина Іванівна сиділа, уткнувшись поглядом у стіл, Олена нервово смикала край фартуха, а Ілля розгублено переводив погляд з матері на дружину.

І тут у дверях з’явився маленький Петя в піжамі з машинками. Його великі карі очі блищали від непролитих сліз.

– Бабуся, – прошепотів він ледве чутно, – я можу їсти менше. Тільки не гнівайся …

Ці дитячі слова пронизали дорослих гостріше за будь-які закиди. Галина Іванівна здригнулася, підвела голову і побачила онука – худенького, переляканого хлопчика, який готовий був голодувати, аби дорослі не сварилися.

– Петрику… – голос свекрухи здригнувся. Вона швидко змахнула сльозу, простягла руки до онука. – Іди сюди, мій хороший. Іди до бабусі.

Хлопчик несміливо підійшов, і Галина Іванівна притиснула його до себе, гладячи по русявому волоссі.

– Ти їстимеш стільки, скільки захочеш, сонечко. Бабуся не сердиться. Бабуся просто… втомилася трошки.

Олена мовчки дістала з холодильника каструлю із супом, який приготувала напередодні. Розлила по тарілках, нарізала хліба. Ілля допоміг накрити на стіл, дістав ложки.

За вечерею говорили про просте. Петя розповідав вірш про осінь, який вивчив у садочку. Галина Іванівна хвалила, як він добре запам’ятовує слова.

Олена посміхалася, спостерігаючи, як син з апетитом їсть суп. Ілля жартував, зображуючи, як листя кружляє в танці.

Коли Петю поклали спати, дорослі знову зібралися на кухні. Галина Іванівна першою порушила мовчання:

– Я, може, й стара, та не кам’яна. Вибачте мені, діти. Гордість моя дурна… Думала, впораюся, не хотіла тягарем бути. А вийшло гірше.

Вона помовчала, збираючись із духом.

– Ілля, перекажи, скільки вважаєш за потрібне. Але без розмов про це, гаразд? Просто переказуй, і все.

Наступного дня Ілля та Олена довго обговорювали ситуацію. Вирішили знайти компроміс: найняли студентку педагогічного інституту, яка забирала Петю із садка тричі на тиждень. В інші дні його, як і раніше, зустрічала бабуся.

– Так навіть краще, – зізналася за тиждень Галина Іванівна. — Я тепер чекаю на ці дні, готуюся. І не так утомлююся.

Тепер, коли Петя залишався у бабусі, батьки завжди збирали з собою їжу: контейнер із супом чи другим, фрукти, йогурти, домашню випічку.

Свекруха спочатку бурчала, що “перестраховуються”, але приймала допомогу з погано прихованою подякою.

Петро розцвів. Він знову став веселим і балакучим, із задоволенням розповідав, як бабуся читає йому книжки, як вони разом ліплять із пластиліну, як ходять годувати качок у парку.

– Бабуся тепер не свариться, – якось сказав він мамі. – Вона хвалить, що я акуратно їм. І дозволяє добавку!

Минуло три місяці. Недільний вечір. Галина Іванівна прийшла в гості з деком домашніх пиріжків.

– Напекла тут трохи, – зніяковіло сказала вона, ставлячи лист на стіл. – Ви мали рацію, діти. З нянею воно спокійніше виходить. А я з онуком тепер просто час проводжу для душі. І сил більше лишається на щось приємне.

За вечерею Олена спостерігала, як свекруха наливає онуку яблучний компот власного приготування, як гладить його по голові, коли він притискається до неї. Все налагодилося – вони знову стали сім’єю, де кожен почувається потрібним та коханим.

Але в пам’яті батьків назавжди залишиться той ранок та тарілка макаронів. Урок, який вони засвоїли: у сім’ї не можна мовчати про труднощі, не можна ховати проблеми за гордістю та страхом образити.

Тому що від цього мовчання найбільше страждають ті, хто найменше винен – діти, які люблять однаково сильно і маму з татом, і бабусю, і не розуміють, чому їм доводиться вибирати між ситістю та спокоєм у будинку.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.