Я надто була добра і ввічлива з Оксаною з дитинства, пестила і плекала свою дитину: купувала все, що їй хотілося, нічим не обділяла, суворо не карала, та й не лаяла майже. Мені здавалося, що я зразкова мати, яка відійшла від жорстких виховних заходів, які були присутні у кожній радянській родині

Мені 49 років, жінка я не бідна, живу у достатку завдяки своїй кар’єрі, яку ретельно вибудовувала майже всю молодість – 24 роки поспіль. Я директор великої консалтингової компанії. У мене є дуже суттєві заощадження, гарний великий будинок із двома поверхами, власне авто. Моя сім’я скромна – я та донька Оксана, якій нещодавно виповнився 21 рік.

Майже з моменту її появи я змушена була виховувати її самостійно – чоловік, як кажуть у народі, пішов по хліб і не повернувся. Звичайно, чоловіки в мене періодично з’являлися, але далі ніж випити кави та телефонні розмови справа не заходила – мені складно довіряти людям і простіше бути одній. Хоча через роки я зрозуміла, що, можливо, чоловік був би не зайвим у вихованні доньки.

Я надто була добра і ввічлива з Оксаною з дитинства, пестила і плекала свою дитину: купувала все, що їй хотілося, нічим не обділяла, суворо не карала, та й не лаяла майже. Мені здавалося, що я зразкова мати, яка відійшла від жорстких виховних заходів, які були присутні у кожній радянській родині.

Але такі методи обернулися проти мене, коли в 15 років дитина зачаїла на мене глибоку образу – я не дозволила їй поїхати на вихідні з компанією дорослих хлопчиків та дівчаток.
Я ще тоді намагалася пояснити, що вони не підходять їй ні за віковою категорією (хлопцям було по 20 років), ні за рівнем розвитку. Вони були старшими та, як мені відомо, балувалися не лише алкоголем, а й забороненими речовинами. Дочка не слухала, не надавала значення моїм словам. А потім заявила, що якщо я її не відпущу, вона втече з дому і ніколи не повернеться.

Мені стало страшно, і я все ж таки погодилась. А через 2 дні вона повернулася та розповіла, що компанія ця неадекватна, і що з ними більше нікуди не поїде. Я видихнула. Але це було початком.

Мій авторитет все більше «сходив нанівець», коли дочка, збагнувши, що мене можна шантажувати та отримувати бажане, продовжила поводитися так само. Я здавалася щоразу, було страшно зовсім втратити дитину, а її способи досягнення цілей вражали: вона погрожувала знову втекти, потім порізати собі вени, зганьбити мене перед колегами та ще багато чого.

Я намагалася з нею домовлятися, шукати компроміси та спрямовувати її цілеспрямованість на добрі дії. Але все це було марно!

Цим треба було займатися з раннього віку, а не зараз. Ніхто не міг вплинути на неї – в Оксани був вже чітко збудований та працюючий алгоритм, то навіщо щось міняти?

Я довго терпіла все це. Але потім не витримала – дочка попросила на свій двадцять перший день народження, щоб я переписала всю спадщину на неї. Коли я заперечила, та сказала що не збираюся помирати та думати про це зарано, вона відповіла: «Чи мало що може статися, мамо. Раптом тебе завтра машина зіб’є чи серцевий напад станеться».
Я обомліла на місці, а в серці закололо.

Здаватися я точно не збиралася. З мене досить. Але й дитина моя була не з тих, хто легко відступиться. Вона просто почала псувати мені життя. Підкладала дохлих мишей під подушку, розповідала всім знайомим, що в минулому я повія.

А потім і зовсім дійшло до того, що вона сама собі завдала каліцтва і написала на мене заяву, ніби це я її побила. Почала залякувати мене тим, що наступні синці будуть на мені: «Тобі слід частіше обертатися на вулицях, чи мало хто ззаду нападе».

Як матері, мені було дуже важко в цей період. Здавалося, що то сон. Рідна дочка, яку я виховувала в достатку та коханні, не просто не цінувала мене і не поважала, а на додаток до всього ще й погрожувала!

Для неї я була інструментом для отримання всього, чого вона прагне, і не більше. Я плакала днями та ночами. І не могла повірити, що це все відбувається зі мною. Чому? За що?

Усі спроби примиритися з нею та налагодити стосунки закінчувалися провалом. Вона продовжувала мене ображати, лякати та поливати брудом.

У результаті я найняла адвоката. На щастя, у мене й свідки були, які знали про мої стосунки з дочкою та були мимовільними учасниками наших сварок. У суді Оксана вилила на мене стільки бруду, що мені було погано. Суддя опинився на моїй стороні, а доньці дали 2 роки умовно за наклеп.

Я прийняла рішення, що не хочу мати жодних стосунків з нею – краще не мати жодних дітей, ніж таких. А вам, майбутні та нинішні мами, я раджу не «спускати з рук» неприйнятну поведінку дитини – її треба не лише любити, а й вміти виховувати.