– Я напишу заяву в поліцію, – сухо сказала я. – Це крадіжка! – Ти що це… – пробурмотіла мама. – Рідну сестру хочеш посадити? – Ні, не хочу, – сказала я. – Але якщо за годину ці речі не будуть повернуті до магазинів, і якщо Олена не поверне мені гроші, я це зроблю!

– Ти рідну сестру хочеш здати? – обурилася мати.

– Поки що про це не йдеться, – сухо сказала я.

– Поки що? – перепитала мати. – А можна дізнатися, поки що? Га?

Вона завмерла у вітальні, притиснувши до грудей рушник, ніби захищалася ним від мене.

– Якщо Олена не поверне мені гроші, – сказала я, – у мене просто не буде іншого виходу, як звернутися до правоохоронних органів.

Мати ахнула і подивилася на мене, як на тяжкохвору людину, але нічого не сказала.

Я приїхала додому відпочити. Так, це саме так і називалося в моїй голові три дні тому, коли я купувала квитки на потяг. Відпочити!

Наче за сорок два роки життя я так нічого і не навчилася, начебто не пам’ятала, що в цьому будинку, у цій похмурій двокімнатній квартирі відпочити неможливо.

Втім, людина – істота вперта і сентиментальна, особливо, коли їй за сорок. Я втомилася від метушні великого міста, скучила за своїм маленьким селищем, захотіла побачити близьких.

І ось, як то кажуть, я тут!

Вдома все було, як і раніше. Мати та молодша сестра досі жили вдвох. Попри те, що Олена, якій було вже тридцять чотири роки, ніде не працювала і не вчилася, мати в ній душі не чула.

За вечерею я запитала сестру:

– Лен, а… що там у тебе з роботою?

– Нічого, – знизала плечима сестра і почала скаржитися на те, що останній її начальник не цінував її, мало їй платив і, зрештою, попросив звільнитися за власним бажанням.

– В принципі нічого нового, – подумала я, але вголос, звичайно, нічого не сказала.

Справді, сестра була у своєму репертуарі! Вона була неймовірно лінива, але при цьому мала роздуте его і вважала, що весь світ їй винен. А мати постійно просила: допоможи Оленці. І я щиро намагалася їй допомогти.

Я влаштовувала її до знайомих, але, відпрацювавши тиждень, Олена більше в офісі не з’являлася. Я оплачувала їй різні курси та тренінги, носилася з молодшою ​​сестрою, як курка з яйцем, але все було марно.

Олена належала до розряду тих людей, які щиро впевнені, що все якось утворюється само собою. До речі, у дитинстві сестра дуже любила казку «За щучим велінням». Ось так вона жила й у дорослому віці.

Якось увечері я виявила, що в мене закінчилася готівка і пішла знімати. Банкомат стояв на розі біля аптеки, і Олена уплуталася за мною. Коли я вводила код, сестра стояла за спиною.

Я не надала цьому значення, ну стоїть і стоїть. А варто було б…

Наступного дня, ближче до обіду, я раптом не знайшла своєї карти. У гаманці її не було. Я перетрусила свою сумочку і буквально за сантиметр за сантиметром обшукала квартиру. Карти не було ніде.

Олени, до речі, теж не було вдома.

– Поїхала у справах, – сказала мати.

– Які ще справи, якщо вона не працює? – промайнуло у мене в голові, але я знову промовчала.

Години за дві сестра повернулася. В обох руках у неї були пакети – не з продуктами, як я з натхненно подумала спочатку, а з косметикою, одягом, якоюсь біжутерією і всякою нісенітницею.

– Звідки це? – Запитала я.

– Та шанувальник подарував, – не дивлячись на мене, махнула рукою Лєнка. – Є тут один, машиною мене катає.

Нічого не сказавши, я полізла за телефоном і відкрила банківську програму. Повідомлення я відключила давно, вони дратували, весь час пищали, коли списувалась комуналка чи дрібниця у магазині. Але тепер я щиро про це пошкодувала.

Тому що екран показував мені, що від тридцяти п’яти тисяч, які лежали там ще вчора, залишилося понад триста гривень.

– Олено, – тихо сказала я, – де моя карта?

Вона підвела очі, і в них було таке здивування та щире нерозуміння, що я майже повірила.

– Яка карта? – пролепетала вона. – Віка, ти що?

– Моя банківська карта! – терпляче сказала я. – Де вона?

Щоки в Оленки миттєво спалахнули.

– Та не чіпала я твою карту! – майже зойкнула вона.

Я взяла свою сумочку, відчинила гаманець і побачила свою карту. Вона лежала на місці, як ні в чому не бувало.

– Може, я марю? – подумала я. – Може, я просто неуважно дивилася?

Може, й так. Лише грошей на карті не було.

– Ти зняла тридцять п’ять тисяч із моєї карти, – ствердно сказала я.

– Ти… Ти що? – Заморгала Олена. – Я ж твій код не знаю!

– Ти вчора стояла за моєю спиною біля банкомата, – сухо сказала я. – Могла і підглянути.

– Та ти що? – Закричала Лєнка. – Та не чіпала я! Та не брала я!

– А де тоді мої гроші? – Розсердилася я.

– Та я звідки знаю?

На наші крики прибігла мати. Коли Лєнка плутано пояснила їй, що в нас тут відбувається, мама сказала:

– Віка, – вона майже слізно дивилася на мене, – а може, ти помиляєшся? Може, ти сама десь витратила та забула?

– Тридцять п’ять тисяч? – насупилась я. – Я витратила десь тридцять п’ять тисяч і забула? Ти серйозно, чи що?

Повисла пауза. Потім мама подивилася на Лєнку і невпевнено сказала:

– Олена…

Сестра надулася, опустила голову, зчепила руки, а потім раптом підвела на мене очі.

– Так! – голосно і сердито вигукнула вона. – Гаразд, я взяла! І що? Від тебе зменшиться, чи що? Ти у своїй столиці заробляєш багато, а ми тут сидимо жебраки, ніякого просвіту немає і не очікується!

– Мені тридцять чотири роки, а в мене нічого нема! Ні чобіт нормальних, ні сумочки! Ти подивися, в чому я ходжу!

І вона розплакалася. Ну зовсім, як у дитинстві, вона часто шкодила, а коли її ловили на цьому, вона починала істерику.

– Мамо, – сказала я, повернувшись до матері, – скажи щось, га?

Мати помовчала секунду, а потім випалила:

– А ти сама винна! Нічого карту кидати де завгодно. Слідкувати треба за своїми речами, чи…

– Ну, в принципі, чого й слід було чекати, – посміхнулася я. – Я напишу заяву в поліцію, – сухо сказала я. – Це крадіжка.

Лєнка схлипнула й уткнулася обличчям у долоні.

– Ти що це… – пробурмотіла мама. – Рідну сестру хочеш посадити?

– Ні, не хочу, – сказала я. – Але якщо за годину ці речі не будуть повернуті до магазинів, і якщо Олена не поверне мені гроші, я це зроблю!

– Їх не приймуть! – верещала Лєнка.

– Приймуть! Чеки всі при тобі, я бачила. Поїхали!

Тут вже заплакала мати. Лєнка кричала, що я чудовисько, дорікала мені в жадібності, погрожувала, що вона ніколи мене не пробачить. Я мовчала.

Ми об’їхали чотири крамниці. Лєнка тицяла продавчиням чеки, щось мимрила про помилку, про не той розмір.

Їй повернули гроші, не всі, косметику не прийняли, сумочку не прийняли також, але решту повернули. Двадцять чотири тисячі із тридцяти п’яти.

– Решту ти мені перекажеш протягом чотирьох місяців, – сказала я, коли ми повернулися додому.

– Як я перекажу тобі? З чого? – буркнула Лєнка.

– Влаштуєшся на роботу і перекажеш. Щомісяця по три тисячі повертатимеш мені. Зрозуміла?

Сестра не відповіла.

Я швидко зібрала свої речі та повернулася додому. Через місяць мені прийшли перші три тисячі від Олени.

Далі надійшло повідомлення від неї:

– Переказала тобі три тисячі. Задоволена? Не дзвони сюди більше! І взагалі забудь, що в тебе є сім’я!

Ну що ж… довелося забути. Але на віку, як на довгій ниві, – побачимо ще до кого прибіжать по допомогу, – ми ж не молодшаємо…

Що скажете про витівку сестри? Як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте коментарі, ставте вподобайки!