Я навіть не думала, що він здатний простягати руки! Я не шкодую, що милувалася зорями! А що покохала не того чоловіка – мені прикро

Жила я з хлопцем майже три роки. Справа до весілля йшла: каблучка була куплена, сукня обрана, майже до РАГСу дійшли.

Я працювала, у відпустку чотири роки не ходила, брала компенсацію. Молода була, сповнена сил, вихідних вистачало, щоб відпочити.

Молодий чоловік, Степан, всі відпустки проводив у матері та сестри. У них був приватний будинок, та господарство, майже за тисячу кілометрів від нас. Тож, наш спільний відпочинок був ніяким.

Незадовго до третьої річниці спільного життя, я здулася. Апатія, настрій нижче міської каналізації, ліньки. Пішла я у відпустку. Вперше за чотири роки!

Лежала, відсипалася, варила одні пельмені, могла нарізати бутербродів, все інше звела в розряд подвигу і прибрала в максимально далеку від відпустки шухлядку.

Я хотіла кудись з’їздити, але Степан не відпустив. Прямої заборони не було, але він був готовий образитися, якщо я поїду відпочивати без нього.

Була майже середина моєї відпустки. Надворі глуха ніч, але мені не спалося. Вирішила я почитати. Завантажила якусь книгу, розповідь почалася з опису зоряного неба.

Мене осяяло – сто років зірок не бачила. Хочу!

Була думка розбудити Степана, але швидкоплинна, йому ж треба було вранці на роботу прокидатися. Уявила себе на його місці: сплю, будять серед ночі, звуть хтозна-куди й дідько знає навіщо, я б не зраділа.

Після дванадцятої години вуличне освітлення в нашому місті вимикають. Камера на моєму телефоні була слабенька, тож я прихопила із собою цифровий фотоапарат Степана, одяглася, і тихо, щоб не розбудити чоловіка, вийшла із квартири.

Ніч була чудова! Я досхочу налюбувалася зоряним небом і, нафотографувала купу фотографій, після чого повернулася додому. Вдома мене не було дві години. Вийшла я о першій ночі, до трьох вже повернулася.

Поки роздягалася, випадково розбудила Степана, впустивши телефон.
– Ти куди? – спитав він, побачивши, що я скидаю вуличний одяг.

– Нікуди. Я звідки. На зірки дивилася. Тримай фотик, кадри відпадні, – простягла йому фотоапарат.

Степан схопився з ліжка, відкинув мою руку з фотоапаратом, та схопив за волосся.
– Ах ти стерво, ти де і з ким була? – вкрадливим голосом спитав Степан.

Я злякалася. З очей покотилися сльози. У горлі з’явилася грудка. Не розуміла, що зі Степаном, його поведінка та застосування фізичної сили, приголомшили мене, та ввели у ступор.

До пів на п’яту ранку Степан простягав до мене руки, та допитував. Він не вірив, що я ходила дивитися на зірки на самоті.

Він силою примушував мене зізнатися у зраді. Фотографії він назвав жалюгідною спробою створити алібі.

Коли силою витягти з мене зізнання у зраді не вдалося, Степан заспокоївся і посміхнувся.
– Тепер вірю. Давай спати. На роботу рано вставати.

Я лягла в ліжко, але мені було страшно. Я була роздавлена. Хотіла піти, та боялася. Навіть заснути не змогла. Степан заснув, а я лежала, і не ворушилася.

З ранку Степан пішов працювати. Я вдала, що сплю. Як тільки за ним зачинилися двері, почала рахувати. Дорахувала до тисячі, та пішла збирати речі.

Зібралася, й поїхала до батьків. Мама та тато були на роботі. Мама прийшла раніше, і до вечора я ревла, вчепившись у маму.

– Ти не винна. Ти молодець, що пішла. Все буде добре, як мантру повторювала мама, гладивши мене по голові.

Мама заспокоювала не тільки мене, а й тата. Батько хотів їхати, карати.
– Хочеш за ґрати через шмат лайна? Ти мені потрібний, дочці потрібний!

Степан дзвонив, але я вимкнула телефон. Приїхав він через кілька днів, тато саме був удома, вийшов він, я не пішла, не хотіла його бачити. Повернувся тато за п’ять хвилин, задоволено потираючи кисті.

Більше я Степана не бачила. Тато йому сказав, що коли ще хоч раз він до мене підійде, то тато йому урве віку, навіть, якщо сяде за ґрати, зате я буду в безпеці.

Майже три роки спільного життя! До цього, два роки знайомства, з яких, майже рік ми зустрічалися. Жодного разу Степан не підвищив на мене голосу.

Я навіть не думала, що він здатний простягати руки! Він був тверезий, взагалі не випивав. Приводів для ревнощів я не давала.

Я просто хотіла подивитися на зірки, раз не вдалося поїхати на море і милуватися нічним небом там. Що можу сказати? Я не шкодую, що милувалася зорями!

А що покохала не того чоловіка – мені прикро! Я усвідомлюю, що в житті все відбувається не просто так! Але я вірю, що попереду на мене чекає жіноче щастя! Час лікує! Я слушно міркую?