Я не хочу дітей, але чоловік наполягає

Ми із чоловіком у шлюбі майже 5 років. У нас багато спільного, розуміємо одне одного із півслова. Весілля зіграли буквально за два місяці після знайомства. Я його дуже люблю. Живемо ми на орендованій квартирі, з грошима не густо, але потроху відкладаємо на відпустку на море. Я завжди хотіла об’їздити весь світ, шкода тільки зарплата не дозволяє, але з мрією не розлучаюся, поки що починаю з нашої країни.

Чоловік також підтримує моє бажання. Ми хотіли трохи пожити, побувати у різних містах, потихеньку накопичити на квартиру, а потім можна й дітей. Бажання було взаємним. Мені вже майже 30, чоловік на 8 років старший. І нещодавно він почав потихеньку мені натякати на те, що вже час. У нього є дитина від першого шлюбу, але він з нею не бачиться і майже не спілкується. Тому що ми живемо в іншому місті, а дитина його майже зовсім не пам’ятає (колишня дружина поїхала до родини). Платить аліменти, і так перераховує гроші на якісь її прохання. Він дуже сумує, але тут у нас робота, друзі, сім’я, ми не можемо просто взяти та переїхати. Тож хоче дітей від мене.

І якщо спочатку я була згодна на це, то тепер моя думка змінилася. Мої знайомі та подруги майже всі завели дітей, і я змогла на власні очі спостерігати за їхнім життям та спілкуватися з їхніми чадами. І мені не сподобалось. Зовсім. Діти викликають у мені неприязнь, відторгнення якесь. Поруч із ними я зовсім не знаю як поводитися, не хочу контактувати.

За всі ті роки з моменту весілля, я багато для себе дізналася та зрозуміла. Я зрозуміла, що після пологів мало не кожна друга проблема зі здоров’ям. Сестра пережила операцію, після якої залишилися наслідки. Мучиться вже через 8 років. А в мене проблеми із зором, і я дуже за це переживаю. До того ж це постійні крики, безсонні ночі. З дітьми треба займатись, розвивати їх, виховувати. Це нескінченна відповідальність і взагалі, а якщо я буду поганою мамою? Хоч би як старалася? Якщо у мене виросте злодій?

Я зрозуміла, що не готова до дітей. А чоловік не розуміє, ображається. Обіцяє, що допомагатиме. Але його навіть зараз удома не буває, робота, часто у батьків. Усе приготування і прибирання на мені. А якщо ще й малюк? Допомагати нема кому. Я збожеволію.

Він намагається мене переконати, вже злитися, його мама засмучується від моїх слів та переконань. Я боюся, що якщо й далі наполягатиму, може дійти до розлучення. Йому майже 40 років.

Я все розумію, але як бути не знаю. Житла свого ще немає. І чоловіка шкода. Може, ми й не розлучимося, але він дуже страждатиме. І все через мене.