– Я не побутова техніка, щоб проходити твої перевірки, – сказала Аліна тихо, й повернула обручку

– Слухай, так незручно зізнаватись, – Дмитро винувато посміхнувся і постукав пальцями по столу, – але я портмоне вдома забув, всі карти там. Ти не могла б розплатитись? Мені, справді, дуже ніяково…

Аліна, стримавши подих здивування, потяглася за сумкою. Три тисячі за вечерю на двох – не найприємніша витрата, але й не критична. Вона давно заробляла достатньо, щоб не смикатися через такі суми.

– Звісно, ​​без проблем.

Офіціант приніс термінал, і Аліна приклала карту. Екран блимнув зеленим, підтверджуючи оплату. Дмитро вдячно кивнув і допоміг їй підвестися, притримуючи за лікоть.

Надворі прохолодний вітер пробрав до кісток. Аліна зіщулилася і поправила шарф на шиї. Дмитро йшов поруч, мовчки, наче щось обмірковував. Потім зупинився біля ліхтаря й обернувся до неї.

– Знаєш, я повинен тобі в чомусь зізнатися, – почав він, і в його голосі з’явилися дивні нотки. – Гаманець насправді зі мною. І картки.

Аліна завмерла. Холод неприємною змією поповз угору по ногах.

– Тобто?

– Це була перевірка, – Дмитро дістав із кишені куртки чорний шкіряний гаманець і покрутив його в руках.

– Я хотів переконатися, що ти зустрічаєшся зі мною не через гроші. Розумієш? Тепер я знаю, що ти не меркантильна, та самодостатня.

Аліна повільно видихнула. Усередині все стиснулося в тугу грудку. Сміх застряг десь між горлом та грудьми, але вона змусила себе розслабити обличчя та зобразити усмішку.

– Рада, що пройшла твою перевірку, – сказала вона якомога м’якше.

Дмитро полегшено засміявся й обійняв її за плечі. Аліна притулилася до нього, ховаючи обличчя, щоб він не помітив, як напружилися її вилиці. Усередині все переверталося. Принизливо. Дрібно. Вона доросла жінка, а він перевіряє її наче школярку!

Наступні тижні пролетіли у звичному ритмі. А потім Дмитро зробив їй пропозицію. Все було красиво та романтично. І Аліна погодилася.

Підготовка до весілля розпочалася майже відразу. Аліна купила сукню в салоні – кремову, з мереживними рукавами. Вони забронювали ресторан на сорок людей. Розіслали запрошення.

Мати Дмитра, Галина Петрівна, приїжджала щовихідних. Розхвалювала сина на всі лади, начебто продавала товар на ринку.

– Дмитро у мене такий відповідальний, – щебетала вона, наливаючи чай у тонкі, майже прозорі кухлі. – Завжди допомагає, ніколи не забуває про маму. Аліно, радуйся, що Діма вибрав саме тебе!

Аліна кивала і посміхалася, хоч слова Галини Петрівни ковзали повз неї, не застряючи в голові. Вона навчилася відключатися, коли майбутня свекруха починала свої монологи.

За два тижні до весілля Дмитро запропонував Аліні переїхати до нього. У новобудову на п’ятнадцятому поверсі, з панорамними вікнами та видом на річку.

Аліна погодилася. Хоча в глибині душі щось чинило опір цій ідеї. Вона почала збирати речі. Коробки росли, як гриби, заповнюючи її маленьку однокімнатну квартиру.

У день переїзду Аліна несла першу коробку з декоративними подушками та фоторамками. Дмитро зустрів її біля під’їзду, допоміг дотягти вантаж до ліфта.

Квартира пахла свіжою фарбою та новими меблями. Аліна поставила коробку на підлогу у передпокої. Випросталася, потираючи закляклий поперек.

Дмитро взяв Аліну за руку, потягнув за собою.

– Ходімо на балкон. Покажу тобі, який вигляд відкривається звідси.

Вони вийшли на вузький балкон. Вітер тріпав волосся Аліни, і вона заплющила очі від яскравого сонця. Річка внизу блищала, відбиваючи небо. Місто розкинулося, аж до обрію.

Дмитро раптом попросив:

– Дай телефон. Хочу сфотографувати тебе на тлі цієї краси.

Аліна покопалась у кишені джинсів. Простягла йому чорний смартфон. Дмитро взяв його, глянув на екран. А потім несподівано різко розвернувся і жбурнув телефон через поручні.

Аліна завмерла. Час ніби зупинився. Вона дивилася вниз. Крихітка крапка зникла в кущах біля під’їзду. Усередині розтікся крижаний спокій.

– Що робитимемо, люба? – Посміхнувся Дмитро, схрестивши руки на грудях.

Аліна повільно перевела погляд із землі на нього. Усередині не було паніки. Тільки холодний, відсторонений спокій.

– Ти повинен спуститися вниз і принести мені сімку, – сказала вона рівно, майже байдуже.

Дмитро розреготався. Дістав з кишені джинсів її телефон і помахав ним перед носом Аліни, як фокусник, що витягає кролика з капелюха.

– Сюрприз, – простягнув він, насолоджуючись моментом. – Бачу, тобі не шкода. Тримай. Я просто хотів перевірити твою реакцію, а в політ вирушив мій старий телефон.

Аліна взяла свій смартфон, роздивилася подряпину на захисному склі, провела пальцем по екрану. Усередині підіймалося роздратування, темне і важке, що заповнювало весь простір. Вона підвела очі на Дмитра.

– Я не побутова техніка, щоб проходити твої перевірки, – сказала Аліна тихо.

Дмитро припинив сміятися. Його обличчя витяглося, брови поповзли вгору.

– Та гаразд тобі, – почав він примирливо. – Це просто жарт. Не ображайся. Я ж люблячи.

Аліна зняла з пальця обручку – золоту, з невеликим діамантом – і простягла йому.

– Що ти робиш? – Дмитро відсахнувся, ніби вона простягала йому змію.

– Повертаю, – Аліна поклала каблучку йому на долоню. – Подібні перевірки б’ють по моїй самоповазі й гідності. Я не збираюся виходити заміж за таку інфантильну і дріб’язкову людину!

– Аліно, ти серйозно? Через один жарт? – У його голосі з’явилися жалібні нотки.

Вона розвернулась і увійшла до квартири. Коробка стояла в передпокої. Аліна раділа, що ще не встигла занести решту, та розібрати. Вона дістала ключі від машини, схопила сумку, єдину коробку і попрямувала до виходу.

– Аліно! Стій! – Дмитро біг за нею коридором. – Давай обговоримо!

– Нема чого тут обговорювати, – кинула вона через плече. – Але можу пояснити твоєю мовою. Ти, Дімо, перевірку не пройшов!

Аліна поклала коробку назад у машину. Мовчки сіла за кермо, завела двигун. Дмитро стояв біля під’їзду, втрачено дивлячись їй у слід. Але Аліна рушила з місця та поїхала додому.

Вдома пахло звично – кавою, старими книгами, лавандовим освіжувачем. Аліна зняла туфлі, пройшла на кухню та поставила чайник. Телефон завібрував. Дмитро. Вона скинула виклик. За хвилину надійшло повідомлення:

– Пробач, я тебе образив. Давай зустрінемось і поговоримо.

Аліна видалила його, не відповівши. Потім ще одне. І ще. Вона заблокувала номер та вимкнула звук.

Наступні дні Дмитро дзвонив із чужих номерів, писав через соціальні мережі, просив спільних друзів передати їй, що він виправиться і дуже винний.

Аліна ігнорувала все. Їй було начхати на витрачені на весілля гроші, на заброньований ресторан, на запрошення, розіслані гостям. Головне, що вона не принижуватиметься заради чийогось почуття переваги.

Кремова сукня висіла у шафі, загорнута в захисний чохол. Аліна дістала її, роздивлялася мереживні рукави. Племінниця Катя нещодавно просила допомогти вибрати вбрання на випускний.

Ось чудовий варіант з’явився. Сукня виглядатиме на ній краще, ніж на нареченій, якій так і не судилося вийти заміж.

Аліна сіла на диван, обійняла коліна руками й подивилась у вікно. Небо темніло, спалахуючи останніми променями заходу сонця. Місто шуміло внизу, живе і байдуже до чужих драм.

Десь там Дмитро, мабуть, сидів у своїй новобудові та дивувався, чому вона так різко все обірвала. Не розумів, що перевірки принижують. Що кохання та довіра не вимірюються експериментами.

Телефон знову завібрував. Незнайомий номер. Аліна не стала відповідати. Увімкнула музику, залізла під плед і заплющила очі. Усередині було спокійно. Порожньо, але спокійно. Наче зняли важкий рюкзак після довгої дороги.

Катя приїхала за два дні. Увірвалась у квартиру із захопленим вереском, побачивши сукню.

– Тітко Аліно, це правда мені? – Вона притискала мереживну тканину до грудей, кружляючи перед дзеркалом.

– Тобі, – кивнула Аліна, спостерігаючи, як горять очі племінниці.

– А тобі воно більше не знадобиться?

– Ні. У мене інші плани.

Катя обійняла її, обдавши запахом квіткового шампуню та молодістю. Аліна відповіла на обійми, гладячи племінницю по спині. Добре, що сукня не пропаде.

Добре, що вона встигла вчасно зупинитись. Добре, що всередині не залишилося жалю – тільки легкий сум про витрачений час і витрачені надії.

Але це минеться. Головне – вона вільна від самовпевненого недолугого, якому весь час потрібно тішити себе перевірками. Є межі, за які не можна виходити нікому, і він їх перетнув! Значить, не доля…

А як би ви вчинили на її місці? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!