– Я не приїжджаю, бо вислуговуватись перед вами немає сенсу, – сказала вона нарешті. – Що? Вислуговуватись? Що ти таке кажеш? – Вікторія опустилася на банкетку у коридорі. – Римма Сергіївна обіцяла подарувати нам квартиру, якщо я добре себе поводитиму. Буду гарною невісткою. Ту, що зараз здається мешканцям. Сама вона переїде на дачу назовсім і житиме там. – А як же ми, Олено? – А що ви? Що ви з татом можете нам дати? Однушку у вашій глушині? Та вона дріб’язок коштує

– Доню, ти коли приїдеш? На вихідні на тебе чекати? – Запитала Вікторія.

Олена на тому кінці дроту мовчала. Десь поряд на тлі працював телевізор, чути сміх і уривки чужої розмови.

– Мамо, я поки не знаю точно.

– Як не знаєш? Ти ж обіцяла. У батька за тиждень день народження. Ми тебе майже рік не бачили.

– Мамо, ну не починай, будь ласка.

– Що знову сталося?

Олена зітхнула так важко, ніби розмова забирала останні сили.

– Римма Сергіївна попросила допомогти на дачі. Заготівля, урожай, збирання. Я обіцяла їй ще минулими вихідними.

– Римма Сергіївна? Знову? А батько зачекає?

– Мамо, я не можу все кинути заради одного дня. Приїду іншим разом, обов’язково. Зрештою, день народження – це просто умовності. Передай татові привіт від мене.

– Олено, послухай…

Гудки перервали розмову раніше, ніж Вікторія встигла договорити.

Вона опустила телефон на коліна і подивилася на Анатолія. Той спав на дивані, прикрившись пледом до самого підборіддя. Йому нездужалося третій день поспіль, і будити його не хотілося.

Але як пояснити людині, яка місяцями чекала на це свято, що для рідного батька у доньки знову не знайшлося часу?

Раніше Олена була зовсім іншою…

…Вона одружилася з Микитою два роки тому, і перший рік шлюбу пройшов спокійно. Молодята часто приїжджали в гості, вечеряли за одним столом, сміялися, навіть ходили разом у кафе. Вікторія тоді раділа, що життя дочки склалося вдало.

А потім у квартиру молодих переїхала свекруха.

З цього моменту Олену начебто підмінили. Дзвінки стали рідкісними, розмови зводилися до одного імені. Римма Сергіївна сказала, Римма Сергіївна попросила, Римма Сергіївна образиться, якщо не зробити так, як вона хоче.

Дочка виконувала будь-яке прохання свекрухи без жодного заперечення, а на прохання рідної матері знаходила десятки причин відмовити.

Якось вони з Анатолієм приїхали у гості до дочки. Двері відчинила не Олена, а Римма Сергіївна власною персоною, у домашньому халаті, з виглядом повноправної господині.

За столом Олена метушилася навколо свекрухи. Підкладала найкращий шматок, підливала чай, буквально заглядала в рота і стежила за кожним її рухом. Про батьків за весь вечір згадала від сили кілька разів, та й то мимохідь.

– Ти поводишся, як прислуга у власному будинку, – сказала Вікторія дочці на кухні, коли та мила посуд.

– Мамо, ти нічого не розумієш. Так треба.

– Кому треба? Тобі? Їй? Кому?

Олена тоді просто відвернулася до раковини та пустила воду сильніше. Розмова на цьому закінчилася.

Більше Вікторія запитань не ставила. Пояснення все одно не було. Як можна так прогинатися перед матір’ю чоловіка, забуваючи при цьому своїх батьків?

За тиждень у будинку зібралися гості на день народження Анатолія. Друзі дарували подарунки, сусіди розсідалися за столом, а розмова Анатолія з другом Левом крутилася навколо риболовлі й не змовкала цілий вечір.

Вікторія розносила тарілки й намагалася не дивитись на порожній стілець поруч із собою.

До неї підійшла сусідка Дарина і тихо спитала, куди зникла Олена.

– Вона на дачі у свекрухи, – відповіла Вікторія. Слова далися тяжко, але брехати не хотілося.

– На дачі? Як це, Віко? Посварилися чи що? Як вона могла пропустити день народження батька?

– Не посварилися, – Вікторія знизала плечима. – Але змінити я нічого не можу, вона доросла людина.

Дарина похитала головою та відійшла до інших гостей. Анатолій у цей момент розповідав історію про зірвану блешню, і голос його звучав бадьоро, але погляд постійно звертався до вхідних дверей. Він чекав дзвінка в домофон до кінця вечора.

Через місяць настав ювілей їхнього весілля. Олена не приїхала і цього разу, обмежившись коротким повідомленням із привітанням та смайликом наприкінці.

Вікторія перечитала повідомлення кілька разів, ніби сподівалася знайти в ньому інший зміст. Але там були лише чергові слова.

– Може, в неї справді багато турбот, – сказав Анатолій увечері, наливаючи собі чай. – Заміжжя, новий будинок, сувора свекруха.

– А ми хто, Толю? Сусіди?

Анатолій промовчав.

Восени Анатолію призначили оперативне втручання. Лікарі говорили про серйозність втручання і Вікторія місця собі не знаходила від тривоги. Вона була впевнена, що хоча б в такий день дочка обов’язково приїде.

За два дні до процедури Вікторія зателефонувала до Олени сама.

– Доню, тату роблять втручання у четвер. Приїдеш?

– Мамо, я зайнята в четвер. І у Римми Сергіївни якраз аналізи, треба її до лікаря відвезти.

– Олено, це ж твій батько! Розумієш? Процедура складна…

– Я все розумію, мамо. Але розірватись я не можу. Подзвониш мені ввечері, розкажеш, як минулося. Гаразд?

Олена не приїхала. Не зателефонувала навіть, коли Анатолія відвезли в опер аційну.

Вікторія сиділа в лікарняному коридорі одна, тремтіла, як осиковий лист і нескінченно набирала номер доньки. Гудки йшли довго, а потім обривалися без відповіді.

Медсестра вийшла і сказала, що все затягнеться ще на кілька годин. Виникли складнощі. Вікторія кивнула і знову дістала телефон.

– Абонент недоступний, – повідомив механічний голос уже вчетверте…

Втручання пройшло успішно. Надвечір Анатолій прийшов до тями й спитав, чи приїжджала Олена.

Вікторія, чесно кліпаючи очима, збрехала, що дочка обов’язково відвідає їх днями, просто затримується з роботою. Сама ж поїхала додому, щоб переодягтися. І просто в коридорі знову зателефонувала доньці.

Цього разу Олена відповіла.

– Мамо, що тобі потрібно? Що ти все дзвониш, га? Ну якщо я не беру слухавку, то я зайнята! Це ж і їжаку зрозуміло, мамо! – У голосі доньки чулося роздратування.

Вікторія не витримала і висловила все разом. Про втручання батька, про порожній стілець на ювілеї, про рік без жодного візиту, про те, що дочка обрала чужий город замість рідної родини.

– Твій батько лежав у реа німації, а ти навіть не подзвонила дізнатися, живий він чи ні! Тобі що, все одно? Яка ж ти дочка після цього?

Олена мовчала кілька секунд.

– Я не приїжджаю, бо вислуговуватись перед вами немає сенсу, – сказала вона нарешті.

– Що? Вислуговуватись? Що ти таке кажеш? – Вікторія опустилася на банкетку у коридорі.

– Римма Сергіївна обіцяла подарувати нам квартиру, якщо я добре себе поводитиму. Буду гарною невісткою. Ту, що зараз здається мешканцям. Сама вона переїде на дачу назовсім і житиме там.

– А як же ми, Олено?

– А що ви? Що ви з татом можете нам дати? Однушку у вашій глушині? Та вона дріб’язок коштує.

– Ми виростили тебе, дали освіту, завжди були поряд. Хіба цього мало?

– Мамо, вистачить патетики! Я реалістка! Мені потрібна квартира в місті, а не розмови про те, як ви любите мене.

– Тобто весь цей час ти просто використовувала свекруху заради житла? А заразом викреслила нас із батьком?

– Не викреслила, а розставила пріоритети. І ти б так поступила на моєму місці, тільки не хочеш собі в цьому зізнатися.

– Я б ніколи не покинула батьків заради чужої квартири, Олено! Ніколи!

– Ну, а я покинула. І не шкодую. Хоча б чесно тобі кажу, а не вдаю добру дочку, як раніше.

Вікторія мовчала. Слова застрягли десь у горлі, і відповісти вона не могла.

– Ви не батьки, а ганьба, – продовжила дочка. – Постійно дзвоните із претензіями, чогось вимагаєте, а самі натомість запропонувати нічого не можете.

– Я взагалі не приїжджатиму, якщо ти станеш мені телефонувати щодня! Все, мені ніколи, справи на дачі. Бувайте.

– Олено, почекай…

Гудки…

Вона залишилася сидіти на банкетці, дивлячись в одну крапку перед собою. Світ, який вона знала стільки років, щойно розлетівся на уламки. Дочка ніколи не любила їх? Тільки використовувала, доки могла?

А може вони з Анатолієм просто виявилися невигідними батьками. Однушка у невеликому містечку проти квартири у центрі.

Проста любов проти розрахунку. Вибір дочки виявився очевидним із самого початку, просто Вікторія надто довго відмовлялася це визнавати.

Вона довго дивилася на власні долоні, не розуміючи, що робити далі.

Вона згадала, як Олена маленькою дівчинкою прибігала додому з садка і з порога кричала, як любить їх, і скучила.

Як вона читала їй книжки перед сном, як лікувала застуди, як віддавала останні гроші на репетиторів перед іспитами. Все це, виявляється, коштувало менше, ніж обіцяна квартира від чужої людини.

Вікторія витерла непрохані сльози тильною стороною долоні та підвелася. Потрібно було повернутися в палату до Анатолія, знову придумати пояснення, знову збрехати на порятунок.

Сказати, що Олена затримується, обов’язково приїде, що просто багато роботи. Брехня давалася легше, ніж правда, яку чоловік поки що не здатний витримати.

Доньки в неї, здається, більше не було. Залишилася чужа жінка з тим самим прізвищем.

Натомість тепер Вікторія знала правду. Гірку, болючу, але правду. Ну що поробиш, – мабуть, щось упустили у вихованні. А на віку ж, як на довгій ниві, – ніколи не знаєш, де соломки підкласти! Та й закон бумеранга ніхто не скасовував…

Як вам вчинок дочки? Залишайте свої думки в коментарях. ставте вподобайки!