— Я не розумію, що відбувається. Ми, звісно, раді вас бачити, але могли б попередити… — Попередити? — Віра зобразила здивування. — Навіщо? Ми ж просто повз проходили. Хіба друзів треба попереджати

Віра акуратно розправила м’який плед на спинці дивана, виклала подушки симетричним півколом і задоволено зітхнула. У повітрі панувала гармонія ароматів — сирний суп з чебрецем, хрусткий багет із розмарином, щойно витягнутий з духовки. Усе складалося ідеально.

Вона перевірила температуру супу, помішавши його срібною ложкою. Ідеально. Віра звикла до порядку — не просто як до стану речей, а як до способу існування. У світі, де все руйнувалося й змінювалося, порядок був її маяком.

Дзвінок у двері пролунав, як ляпас. Різко, несподівано, недоречно.

Віра завмерла з черпаком у руці. Може, здалося? Але дзвінок повторився — наполегливіше, довше.

Коли вона відчинила двері, на порозі стояла знайома пара. Тамара і її співмешканець Валерій.

— Ой, ви вдома! — вигукнула Тамара з удаваним здивуванням, ніби не чула кроків Віри за дверима. — А ми повз проходили! Вирішили зазирнути!

Вона простягнула коробку печива з супермаркету, ніби це виправдовувало їхнє вторгнення.

Віра відчула, як Лев застиг позаду неї. Вона не озиралася — і так знала, що побачить на його обличчі: суміш провини й безсилля.

— Я думав, вони жартують, коли казали, що зайдуть, — пробурмотів він, не зводячи очей.

— Ти знав? — тихо запитала Віра, поки Тамара й Валерій уже знімали взуття в передпокої, голосно обговорюючи, як їм «пощастило застати господарів удома».

Лев лише знизав плечима, що можна було перекласти як «вибач» або «я не зміг відмовити». А може, і те, й інше.

Віра дивилася, як її ретельно спланований вечір розсипається, немов картковий будиночок. Сирний суп холонув, свічки марно танули, а плед, так старанно розкладений на дивані, вже був зім’ятий під вагою чужого тіла.

Не вперше
Усе почалося безневинно. Тамара була колегою Лева по роботі — гучна, але, здавалося, щира жінка з талантом з’являтися в потрібний момент із потрібною інформацією. Коли Лев представив її на корпоративі три роки тому, Віра навіть вважала її кумедною — це захоплення дешевою біжутерією, ці історії про подруг, ці вічні «між нами, дівчатами».

Проблеми почалися, коли Лев звільнився з компанії. Логічно було б, щоб зв’язок із Тамарою поступово зійшов нанівець. Але вона виявилася з тих людей, які чіпляються за стосунки, як реп’ях до шерсті.

Спочатку були дзвінки — «просто дізнатися, як справи». Потім — випадкові зустрічі в торговому центрі. «Який збіг, ми теж по закупи!» Потім — візити «по дорозі» — короткі, але регулярні. І нарешті, Тамара почала приводити з собою Валерія — мовчазного супутника з манерою оцінювати чужу квартиру поглядом, ніби підбирає щось на продаж.

Віра згадала їхнє перше «переночуємо». Як Тамара подзвонила о дев’ятій вечора з драматичною історією про прорвану трубу у квартирі. «Нам більше нікуди йти», — схлипувала вона. Віра тоді промовчала, хоча знала, що у Тамари є сестра в п’яти хвилинах їзди. Лев тільки розвів руками: «Незручно якось відмовити».

Тепер, спостерігаючи, як Тамара без дозволу відчиняє шафки на кухні в пошуках «чогось до чаю», Віра відчувала, як всередині закипає роздратування. Не на гостей — до них вона вже звикла. А на чоловіка. На його неспроможність сказати «ні». На його вічне «мені ніяково».

А головне — на себе. За те, що дозволила цьому статися.

Розчахнуті двері
Вони пішли майже опівночі. Валерій увімкнув ліхтарик на телефоні, підсвічуючи Тамарі дорогу до ліфта, хоча в під’їзді було досить світло.

— До зустрічі! — багатозначно крикнула Тамара на прощання.

Віра мовчки зачинила двері. У квартирі стояв запах чужих парфумів і тютюнового диму — Валерій двічі виходив на балкон «подихати». Лев уже зник у ванній, залишивши її наодинці з наслідками вечора.

Вона збирала посуд, розставляла стільці. Сирний суп був розлитий по чотирьох тарілках, але залишився майже недоторканим. «Я на дієті», — заявила Тамара, після чого з’їла пів багета з маслом.

На столі Віра помітила зламаний вінчик. Дорогий, зі спеціального набору, подарованого мамою на новосілля. Хтось — найімовірніше, Валерій зі своєю звичкою торкатися до всього — зламав центральну пружину.

Віра підняла вінчик і довго дивилася на нього, як археолог на стародавній артефакт. Вони навіть не спитали дозволу. Навіть не вибачились. Просто взяли й зламали — не зі зла, а через просту причину: чужі речі для них не мали цінності.

«Так більше не буде», — вирішила Віра, стискаючи в руці зламаний вінчик.

Вона посміхнулась своїм думкам. План почав складатися сам по собі.

Клас етикету
— Що ти хочеш? — Інна відкинулась на спинку стільця, ледь не розливши каву. Її яскраво-червона помада залишила слід на білій керамічній чашці.

— Я хочу, щоб ти пішла зі мною до них додому. Без запрошення. З собакою, — повторила Віра, дивуючись власному спокою.

Інна була її однокурсницею з університету — яскрава, ексцентрична й абсолютно безстрашна. Зараз вона працювала в експериментальному театрі й славилася своєю здатністю заповнювати собою будь-який простір. А ще в неї був німецький дог на прізвисько Жюль — велетенська істота зі звичкою облизувати незнайомців і випадково збивати речі хвостом.

— І мета цього візиту?.. — Інна вигнула ідеально вищипану брову.

— Провчити їх етикету, — відповіла Віра. — Показати, як це — коли до тебе вдираються без попередження.

Інна мовчала секунд п’ять, а потім розреготалась так голосно, що сусідні відвідувачі кав’ярні озирнулись.

— Боже, Вірусю! А я думала, що ти з роками стала нудною, а ти… — вона підняла чашку в салюті. — Це геніально. Я в справі.

У суботу вони зустрілися біля станції метро. Інна прийшла в яскраво-червоному пальті й з Жюлем на повідку. Величезний пес, побачивши Віру, радісно гавкнув.
— Я взяла все, що ти просила, — Інна поплескала по об’ємній сумці. — Їжа, ігри, музика.

— Чудово, — кивнула Віра. — Вони живуть за п’ять хвилин звідси.

— А твій чоловік знає про нашу маленьку операцію? — запитала Інна, коли вони рушили.

— Ні, — похитала головою Віра. — Він… він хороша людина. Просто не вміє казати «ні».

— Значить, ти будеш його голосом, — усміхнулась Інна. — Це, по-своєму, навіть мило.

Будинок Тамари й Валерія виявився типовою новобудовою з консьєржем, який навіть не поцікавився, до кого вони йдуть. Жюль, відчуваючи наближення пригоди, почав тихенько скавчати.

— Який поверх? — запитала Інна, натискаючи кнопку ліфта.

— Сьомий, — відповіла Віра. Серце калатало десь у горлі. А раптом вони поїхали? А якщо вдома нікого немає?..

Але двері відчинилися майже одразу після дзвінка. На порозі стояв заспаний Валерій у домашніх штанях і футболці з плямою від кетчупу. Його очі округлилися, коли він побачив Жюля.

— Привіт! — радісно вигукнула Віра. — Ми повз проходили. Вирішили зазирнути!

Не чекаючи відповіді, вона зайшла до квартири, тягнучи за собою Інну та Жюля. Пес, опинившись у новому просторі, захоплено загавкав.

— Що відбувається? — з кімнати виглянула Тамара. На ній був шовковий халат і бігуді. Її обличчя виражало таке щире здивування, що Вірі довелося прикусити щоку зсередини, аби не розсміятися.

— Ми вирішили вас провідати, — Інна широко всміхнулася, знімаючи пальто. — Я Інна, подруга Віри. А це — Жюль!

Жюль, почувши своє ім’я, рвонув уперед, ледь не збивши Валерія з ніг.

— Може, вам зараз не дуже зручно? — з удаваним занепокоєнням запитала Віра, дістаючи з сумки контейнери з їжею. — Ми ненадовго. Години на три, не більше.

Втрачений капець
Тамара стояла посеред своєї вітальні, мов статуя, застигла в момент катастрофи. Жюль, звільнений від повідка, досліджував квартиру, залишаючи на світлому килимі темні сліди — надворі щойно пройшов дощ.

— У вас тут так… затишно, — Віра озиралася з тим самим оцінювальним поглядом, з яким Валерій зазвичай оглядав її оселю. — А це що за колекція? — вона вказала на полицю з дешевими порцеляновими фігурками.

— Це… — Тамара проковтнула слину. — Це мої сувеніри з поїздок.

— Чарівно, — усміхнулася Віра тією самою усмішкою, яку не раз бачила на обличчі Тамари. — Інно, допоможеш мені на кухні?

Вони розклали контейнери з їжею на столі, наче це було абсолютно природно. Інна дістала з сумки колонку й увімкнула музику — щось гучне й джазове.

— У вас є вино? — запитала вона у Валерія, який досі стояв у коридорі, ніби не наважуючись зайти до власної квартири.

— Вино? — перепитав він. — Зараз же ранок…

— А кого це коли зупиняло? — підморгнула Інна.

Тамара нарешті вийшла з заціпеніння й почала метушитися — поправляти подушки, прибирати розкидані журнали. Було видно, як вона намагається зібратися з думками, знайти опору в цьому хаосі.

Жюль тим часом знайшов капці Валерія. Один із них — коричневий, із потертою підошвою — особливо привернув його увагу. Пес схопив капець і з ентузіазмом почав його шматувати.

— Жюль! — вигукнула Інна без особливої строгості. — Не можна!

Але було пізно. Капець уже втратив форму, а зсередини стирчали клапті наповнювача.

Віра спостерігала, як змінюється обличчя Тамари — від шоку до недовіри, потім до роздратування. «Ось воно,» — подумала Віра. «Ось так я почуваюся щоразу, коли ви приходите без попередження».

— Відкрию вікно, — сказала вона, прямувавши до балкона. — Тут трохи задушливо, вам не здається?

Інна тим часом стала посеред кімнати й драматично підняла руки.

— «Вишневий сад уже продано, його вже нема, це правда, правда…» — почала вона декламувати монолог із Чехова, вкладаючи в кожне слово стільки пристрасті, ніби перед нею сиділа повна глядацька зала, а не приголомшена пара в домашньому одязі.

Валерій не витримав і вийшов на балкон покурити. Віра пішла за ним.

— Вибач за Жюля, — сказала вона без тіні каяття. — Він іноді буває надто… безпосереднім.

Валерій мовчки курив, дивлячись на сіре небо.

Повернувшись до кімнати, Віра відкрила холодильник Тамари — жест, який та сама часто дозволяла собі у її домі.
— У вас йогурт ще свіжий? — запитала вона, розглядаючи вміст полиць. — А то ми тільки перекусимо. Не хочемо вас обтяжувати.

Тамара стояла посеред кухні, стискаючи кулаки. Її обличчя почервоніло, а очі метали блискавки.

— Віро, — почала вона натягнутим голосом. — Я не розумію, що відбувається. Ми, звісно, раді вас бачити, але могли б попередити…

— Попередити? — Віра зобразила здивування. — Навіщо? Ми ж просто повз проходили. Хіба друзів треба попереджати?

Інна, завершивши свій монолог, аплодувала собі. Жюль, натхнений, залився гавкотом.

Тамара приречено опустилася на стілець.

Тихий вечір, нарешті
Дивно, як швидко все змінилося після їхнього «візиту ввічливості». Тамара перестала телефонувати. Спочатку Віра думала, що це тимчасове затишшя, але минуло тиждень, два, місяць — і жодних спроб зв’язку.

Якось вони з Левом зустріли Тамару в супермаркеті. Вона удала, що не помітила їх, стрімко звернувши в інший прохід.

— Тамара сьогодні не привіталась, — зауважив Лев, складаючи продукти в візок. — Щось сталося?

Віра знизала плечима, ховаючи посмішку.

— Мабуть, поспішала.

Вдома стало напрочуд тихо. Жодних непроханих гостей, жодних вечірніх дзвінків, жодних «ми повз проходили». Віра насолоджувалася цією тишею, цією можливістю планувати вечори без страху, що їх перервуть.

За місяць Віра знову розстеляла плед на дивані, викладала подушки півколом і перевіряла сирний суп. Усе, як того вечора — але з однією важливою відмінністю: тепер вона була впевнена, що їм ніхто не завадить.

Жюль, тимчасово залишений у них Інною (вона поїхала на театральний фестиваль), дрімав біля її ніг. Величезний пес згорнувся клубком, більше нагадуючи велику кішку, ніж грізного дога.

— Свічки запалив, — повідомив Лев, заходячи на кухню. — І вино відкрив. Те саме, з Грузії.

Віра кивнула, помішуючи суп. Ідеальний вечір. Знову. Але цього разу — без жодних несподіванок.

Дзвінок у двері пролунав, як грім серед ясного неба.

Вони завмерли, дивлячись одне на одного. Жюль підняв голову, настороживши вуха.

— Ти когось чекаєш? — прошепотів Лев, ніби незваний гість міг їх почути.

Віра похитала головою. Невже Тамара вирішила повернутись? Після всього? Чи, може, це хтось інший, хто теж не знає меж?

Вона повільно підійшла до дверей, відчуваючи, як серце калатає. Відчинила.

На порозі стояв молодий чоловік у форменій куртці сервісу доставки.

— Замовлення, на ім’я Лев, — сказав він, простягаючи невелику коробку. — Розпишіться, будь ласка.

Віра з полегшенням видихнула, приймаючи пакунок. Коли двері зачинилися, вона притулилась до них спиною й розсміялася.

Віра відкрила коробку і дістала невеличкий витончений вінчик для збивання.

— На заміну тому, що зламав Валерій, — пояснив Лев. — Хотів зробити сюрприз.

Віра дивилася на чоловіка, і її серце наповнювалося теплом. Він пам’ятав. Він помітив. Він подбав.

Вони повернулися на кухню. Суп залишився гарячим. А вечір — тихим.

Іноді, щоб навчити людей стукати, треба самому один раз увійти без стуку. І Віра була рада, що наважилася це зробити.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.