– Я не шукаю виправдань! Я ухвалила рішення за нас обох, і це було не правильно. Але я мала тебе захистити й бачила тільки такий вихід. Я знаю, що нічого не можна виправити. Просто хотіла сказати тобі правду. Я любила тебе тоді…

– Катя! Заради всього святого, що відбувається? – Олексій притис її до стіни. Він чекав біля головного входу вже понад годину.

– Льоша, відчепись, – вона повільно підійняла на нього очі. – Ми не повинні бути разом. В нас немає майбутнього. Не шукай мене, я все обміркувала.

Він оторопів настільки, що не знайшовся з відповіддю. Перед ним стояла якась інша Катя. Холодна, тверда, неприступна. З поглядом зовсім чужої людини. Вона вислизнула і пішла, не озирнувшись.

Лише тиждень тому він готувався зробити їй пропозицію. Не сумнівався, що знайшов її, ту саму жінку на все життя. Був щасливий і сповнений світлих планів.

За два спільні роки вони, здавалося, добре впізнали один одного. І взагалі були парою всім на заздрість. Молодий, красивий, перспективний.

Олексій – успішний програміст, Катя – хірург-ординатор. Знайомі пророкували міцний шлюб та великі перспективи. І раптом без видимої причини все звалилося.

За кілька днів перед тим, як Олексій хотів зробити пропозицію, Катя припинила виходити на зв’язок. Зникли її профілі із соцмереж, вона не читала месенджери. Олексій дзвонив їй, потім її друзям, батькові. У відповідь чув ухильне: “Вона не може підійти”, “Дай їй час”.

Через тиждень, збожеволівши від розпачу та невідомості, Олексій чергував біля її лікарні. І все, що почув, – залиш мене. Без пояснень!

Найважчим виявилося саме безмовність, якась незрозуміла жорстокість людини, яку він уже вважав рідною душею. Це було зовсім не схоже на неї.

Олексій виріс у сім’ї вчительки літератури та інженера. Його дитинство пройшло у панельній хрущовці, де цінністю були не речі, а знання.

Вечорами вони всією сім’єю розбирали складні завдання, мати читала вголос Фауста. Від батька він успадкував любов до чітких систем та логіки, а від матері – глибоке розуміння людської натури.

Після університету Олексій швидко став популярним IT-архітектором. Його кредо було: «Будь-яку хаотичну систему можна описати елегантним алгоритмом».

Він вірив у порядок, причинно-наслідкові зв’язки та те, що будь-яку проблему можна вирішити, якщо розкласти її на складники.

Його життя було таким же структурованим: ранкова пробіжка вздовж набережної, робота над проєктами в коворкінгу з панорамними вікнами, увечері – велопрогулянка, скеледром чи розумна книга.

Він колекціонував рідкісні видання наукової фантастики та розбирався у сортах елітного чаю. Його квартира-лофт була взірцем мінімалізму: голі цегляні стіни, дорогий проєктор замість телевізора, і стоси книг.

У його ідеально збудованому світі поява Каті стала найпрекраснішою подією, що не піддається логіці. Вони познайомилися у лікарні: друг Олексія лежав у неї у відділенні.

Катя виросла у суворості. Її батько, Сергій Вікторович, – колишній військовий, а потім чиновник високого рангу – з дитинства виховував у ній волю до перемоги та загострене почуття відповідальності.

В п’ятнадцять Катя осиротіла – маму забрала невиліковна хвороба. Вона була відомим мистецтвознавцем. Від неї Катя успадкувала любов до класичної музики, та тонке сприйняття прекрасного.

Медицину вона обрала не випадково. Відхід матері став для неї викликом. Катя вирішила боротися з цією недугою віч-на-віч, озброївшись скальпелем і знаннями.

В ординатурі її боялися та поважали за холодну голову у критичних ситуаціях та безкомпромісність.

Але після складних операцій вона виїжджала за місто, в покинуту садибу, яку потихеньку відновлював її батько, і годинами грала Баха або Шопена, виплескуючи з себе напругу, що накопичилася.

Її світ був контрастним: стерильна білизна операційної й запорошена старовина садиби, що пахне історією. Залізна воля і вразлива, глибоко схована душа.

На першому побаченні вони з Олексієм не могли розлучитися кілька годин. Вони розпочали з виставки технологічного мистецтва, де він міг блиснути знаннями, а закінчили у джаз-барі, де Катя несподівано для нього розповіла всю історію розвитку джазу.

Вони виявили, що обоє обожнюють чорно-біле кіно, сперечаються про те, хто краще – Хічкок, чи Фелліні.

Олексій водив її на закриті лекції з квантової фізики, а вона – до анатомічного театру, де його, людину із залізними нервами, пересмикнуло від виду препарованого тіла, а вона спокійно пояснювала йому функції м’язів.

Щонеділі Олексій готував сирники за бабусиним рецептом, а Катя варила кавову суміш, яку привозила їй колега з Колумбії.

Вони могли мовчки сидіти на його широкому підвіконні, пити каву і дивитися на місто, що прокидається, і це мовчання було насиченішим за будь-які слова.

Саме такого ранку Олексій зрозумів, що хоче провести з Катею все життя. Він замовив каблучку – платинову, з великим смарагдом, у колір її очей. За день до того, як він мав забрати обручку з ювелірної майстерні, ідеальний світ дав збій.

Катя теж була готова до такого сценарію. У вівторок після складної операції її зустріли двоє у цивільному.

– Катерино Сергіївно, ходімо з нами, будь ласка. Ваша присутність потрібна для надання свідчень по одній справі.

У такій ситуації вона виявилася вперше. Її батька звинувачували у махінаціях із держзамовленнями. Слідчий, що веде справу, знав про зв’язок дочки з успішним айтівцем, і почав тиснути на неї:

– Ваш юнак – публічна особа, у нього прозорий бізнес. Будь-яка його взаємодія з вами чи вашою родиною буде розцінена, як відмивання коштів через його компанію. Я знищу його кар’єру, його репутацію, посаджу, якщо знадобиться… Ви розумієте?

Катя миттєво проаналізувала ризики. Вибір очевидний. Єдиний спосіб захистити коханого – розірвати стосунки. Різко, безповоротно, без пояснень. Негайно. Вона вимкнула емоції.

Це була ще одна екстрена операція, де пацієнтом був Олексій, а скальпелем – її жорстоке мовчання. Коли він упіймав її біля лікарні, вона говорила з ним так, як говорила з родичами важких хворих – чітко, холодно, без права на надію.

Олексію знадобилося два роки, щоб по-справжньому прийти до тями. Він почав мандрувати, знову навчився посміхатися, намагався зустрічатись з іншими жінками. Майже не згадував Катю. Майже. Його лофт здавався йому надто порожнім, і сирники він не готував.

Якось на презентації нового проєкту на його телефон надійшло повідомлення з незнайомого номера.

«Олексію, це Катя. Я знаю, що я не маю права тебе турбувати. Але, якщо в тебе знайдеться хвилина, я можу подзвонити тобі?»

Серце калатало з шаленою частотою. Він вийшов із галасливої ​​зали в тихий зимовий сад готелю. Набрав номер.

Вона розповіла все разом, на одному подиху, боячись, що він кине слухавку. Про погрози слідчого, про свій вибір, про свій страх зруйнувати його життя. Її голос, такий холодний два роки тому, тепер зривався від сліз.

– Я не шукаю виправдань. Я ухвалила рішення за нас обох, і це було не правильно. Але я мала тебе захистити й бачила тільки такий вихід. Я знаю, що нічого не можна виправити. Просто хотіла сказати тобі правду. Я любила тебе тоді…

Олексій мовчав, притулившись чолом до холодного скла вітрини. Гнів, жалість, подив і полегшення від того, що він нарешті отримав відповідь, змішалися в ньому клубком.

– Ти могла довіритись мені! – Вирвалося в нього нарешті. – Ми б разом упоралися! Ми найняли б адвокатів! Натомість ти вирішила все сама…

– Я не могла ризикувати тобою! – Вигукнула вона. – Для мене твоя безпека і твоє майбутнє були важливішими за наше щастя. Це був нелогічний, але єдино можливий для мене вчинок. І так, я не мала рації.

– Ми можемо побачитись? – Запитав Олексій.

Вони зустрілися. Говорили кілька годин у тому самому кафе, де завжди сиділи раніше. Між ними була прірва з двох років болю та недовіри.

Але в його очах вона знову побачила ту саму Катю – не холодну і відчужену, а живу, зламану, але сильну. А він у її очах побачив не зрадницю, а жінку, яка вчинила так, як вважала єдиним вірним, щоб захистити його.

Вони не кинулися один одному в обійми. Занадто багато було зламано. Дуже багато болю.

Вони проговорили три години. Про нові проєкти, медицину, книги. Головне залишалося за дужками. Прощаючись, він мовчки поклав перед нею маленький пакунок. У ньому була книга – рідкісне видання, яку колись вона шукала для колекції батька.

– Дякую, – прошепотіла Катя, стискаючи книгу в руках. – Це… багато для мене означає.

– Я знаю, – він дивився на неї, і в його очах уже не було гніву, лише складна гама почуттів із розуміння, образи та надії. – Як твій батько?

– Справу закрили за відсутністю складу злочину. Він одразу звільнився. Нині на пенсії. Справляється.

Вони стояли в нерішучості на морозі.

– Може, якось… повторимо? – обережно запропонував Олексій. – Кава?

Катя лише кивнула, не в змозі вимовити й слово, і судомно проковтнула грудку в горлі.

Вони розійшлися у різні боки. Але цього разу обернулися, щоб подивитися один на одного. Їхня історія не закінчилася.

Вона просто зробила паузу на два довгі роки. І тепер вони мали шанс розпочати новий розділ – з болем минулого, але й з надією на майбутнє…

Пишіть в коментарях свої думки про вчинок Катерини? Він слушний, чи вона перегнула палицю? Ставте вподобайки.