– Я не зобов’язаний любити чужу дитину, – заявив чоловік. Любити не зобов’язаний, але й утискати сина я не дозволю

Я знаходжусь у непростій ситуації та не до кінця уявляю, як із неї виходити. Як не кручу її в голові, як не зважую, а до єдиного рішення не можу прийти.

П’ять років тому я одружилася вдруге. Перший шлюб не склався, єдине позитивне, що я від нього я набула, це син.

Біологічний тато та його рідня відразу після розлучення від хлопчика відмовилися, хоча раніше це був улюблений син та улюблений онук.

– Якщо ти така горда й дурна, то одна дитину й рости, – кинув мені на прощання колишній чоловік.

Ні про які аліменти не йшлося, чоловік їх не платив, а я на них не подавала. Щоправда, потім досвідчені люди підказали, що на аліменти треба подати, фіксувати всі несплати, а потім позбавляти батька батьківських прав.

– Це йому зараз дитина не потрібна, а на старість згадає і вимагатиме, щоб син його утримував, він же батько, має право, – переконувала мене подруга.

Три роки мук та бюрократії, але я змогла позбавити колишнього чоловіка батьківства. Він і не чинив опір, просто ігнорував суд, а пристави його ніяк не могли знайти.

Синові було шість років, коли я офіційно позбавила колишнього батьківських прав. На дитину це ніяк не вплинуло, що раніше тата не було, що зараз.

Зі Славою ми одружилися майже відразу, як у мене закінчилася епопея з судами. Він мене сильно підтримував у цей непростий момент, та й узагалі виявив себе з кращого боку.

У ньому я знайшла міцне чоловіче плече, на яке можна спертися. Те, чого мені бракувало у минулому шлюбі. З сином моїм Слава начебто навіть здружився.

Через два роки я народила нашу спільну зі Славою дитину. І після цього мій син став чоловіка дратувати, почалися вічні зауваження та невдоволення.

Я думала, що це тимчасове явище через те, що чоловік нервує, не висипається через немовля, але час минав, а стосунки сина та Слави не відновлювалися.

– Правильно, навіщо йому пасинок, якщо тепер рідний син є! Дивись, зажене твій Славко дитину під лаву, – хмикала моя мама.

Мені в це вірити не хотілося, адже все нормально складалося, і чоловік ніколи мені нічого не висловлював на тему старшої дитини.

А тепер що не день, то нові якісь зауваження. Не так сидить, не так дивиться, не так розмовляє. Покупки для старшого сина стали справжньою проблемою.

Я сиджу в декреті та зі своїми грошима все сумно, а випросити щось із потрібних речей для сина у чоловіка стало просто неможливо.

Син зі штанів виріс, вони йому вже як підсмикнути, по щиколотку, а чоловік каже, що на нього не напасешся, хай ці доношує.

Доки? Поки вони не перетворяться на шорти чи не зотліють прямо на ньому? Чи мені як за часів мого дитинства треба нашити на штани вставку, щоб вони були довшими?

При цьому чоловік нормально заробляє, у нас немає якихось гострих проблем із грошима. Машину ми, звичайно, купити не можемо, але нормально харчуватися та одягатися цілком під силу.

Я виходу з декрету чекала, як виходу з в’язниці, бо втомилася випрошувати у чоловіка кожну копійку на потреби старшої дитини.

На нашому спільному синові чоловік не економив і без слів купував підгузки, іграшки, оплачував гуртки. І цей контраст ставав дедалі помітнішим.

Накупити купу одягу молодшому – без проблем. Купити одну куртку старшому – цілий скандал і тиждень скиглень, що ми й так на нього надто багато витрачаємо.

Я чоловікові сказала, що в нього надто помітна різниця між ставленням до старшого та молодшого, з чим він погодився.
– Я не зобов’язаний любити чужу дитину, – заявив він мені.

Дитина не чужа, вона моя, як мінімум. І мене не влаштовує, що мій старший син живе на пташиних правах. На мені, собі та молодшій дитині чоловік не економить, тільки на ньому.

Я не хочу чекати, коли чоловік почне старшого шматком хліба дорікати, а мені здається, що цей момент не за горами. Але й руйнувати сім’ю також не хочу.

Слава займається з рідною дитиною, не відмовляє мені у проханнях, які не стосуються моєї старшої дитини, і якщо винести старшого сина за рамочки, у нас у родині все гаразд.

Але я не хочу сина за рамочки виносити. У мене дві дитини, я обох люблю однаково. І хочу, щоб чоловік теж до них ставився однаково.

Любити мого старшого сина чоловік не зобов’язаний, але й заганяти дитину під лавку, щоб вона жила на правах бідного родича, я теж не дозволю.

Тільки як знайти цю золоту середину, я поки що не можу зрозуміти. Розмови не допомагають, а переходити до активних дій страшно не зробити б гірше.