– Я нікого не запрошувала! Мені навіть гості не потрібні, а не те, що постійні мешканці! У мене й місця нема

Віра виросла за високим сірим парканом дитячого будинку. Навколо кипіло життя, дзвеніли голоси, сміялися діти, але для Віри цей світ став чужим, відстороненим. Вона знала, що десь є родичі, далекі тітки та дядьки, але ніхто з них не виявив бажання взяти її під опіку.

– І так турбот вище даху, – відмахувалися вони, коли після загибелі батьків прийшли до них соціальні працівники.

– Та й клопоту з нею не оберешся. Батьки проблемні були, а яблуко від яблуні… Пожежу влаштували, трохи пів села не спалили.

Віра не ображалася, звикла. Вони й раніше до її родини погано ставилися. Вона була тихою, старанною дівчинкою. Навчалася добре, мріяла про свій будинок, про сім’ю, про тепло. Не про такий будинок, як був у її батьків.

Після випуску з дитячого будинку їй, як сироті, була виділена квартира. Маленька однокімнатна, але своя! Віра плакала від щастя, коли отримала ключі. Поступово вона обставила її. Кожен куточок дихав затишком та надією.

Віра влаштувалася на роботу, спочатку продавчинею, потім, завдяки завзятості та розуму, стала менеджером.

Вона навчалася, розвивалася, відкладала гроші. За кілька років Віра вже могла дозволити собі не нову машину.

Родичі дізналися про її успіхи та міську квартиру. І ось одного разу вони з’явилися. Тітки та дядьки, яких останній раз вона бачила перед дитбудинком, раптом згадали про її існування.

Приїхали, розсипалися в компліментах, розповідали, що переживали за неї. Віра слухала їх з недовірою, у душі здіймалася хвиля образи. Їй ніхто не допомагав, навіть пакет цукерок жодного разу до дитячого будинку не принесли.

– Вірочка, ми тут подумали, – почала одна з тіток, товста жінка з фарбованим волоссям, – може, зареєструєш тут свого двоюрідного брата? Ну, хоч би тимчасово. Бо в нього тут проблеми з реєстрацією, а працювати треба.

– Навіщо йому реєстрація? Нині можна працювати й так.

– Ну як навіщо? Ми ж родичі! А в нього тут діти навчатимуться, їм треба десь зареєструватися. Ти ж розумієш, Вірочко, допоможи сім’ї!

Віра розуміла, що їм потрібна не вона, а її квартира, реєстрація, її допомога. Вона відмовила. Чемно, але твердо.

Але родичі не здавалися. Вони приїжджали знов і знов, умовляли, тиснули на жалість, навіть погрожували.

Тітонька вимагала місце для свого сина та його сім’ї, натякали, що Віра зобов’язана їм, адже вони «кревні». Просто Вірі пощастило, і вона отримала квартиру від держави. А от якби будинок не згорів, то нічого б їй не бачити.

Віра почувала себе загнаною в куток. Вона боялася, що вони не відчепляться, що зіпсують їй життя. Вона навіть уявляла собі картину, як родичі без дозволу з речами та маленькими дітьми в’їжджають до її квартири.

Вона уявляла відразу всіх, а не лише сім’ю двоюрідного брата. Адже крім них й інші були.

…Раннього суботнього ранку пролунав вимогливий стукіт у двері. Віра не хотіла відчиняти, але на годиннику була сьома ранку.

Вихідний, сусіди, напевно, відпочивають, а тут шум з її вини. Довелося відчинити. У квартиру забігли два хлопчики п’яти та семи років. За ними з баулами заперлися троє дорослих.

– А ось і ми. Ми вирішили випередити твою тітку, приїхали першими, – радісно заговорив дядько і голосно засміявся. – Тобі з сестрою буде краще, ніж із братом. Ви ж дівчата.

– Я нікого не запрошувала! Мені навіть гості не потрібні, а не те, що постійні мешканці! У мене й місця нема.

– Ми ж рідні! Хочеш чи не хочеш, але ми тут житимемо. Сніданок готуй. Жерти хочемо. Макової росинки в роті  звечора не було.

У цей момент у двері знову наполегливо постукали. На порозі стояв двоюрідний брат Віри, та вся його родина, включаючи матір. Теж із речами. Чоловік стояв з пляшкою в руці.

– Відзначимо новосілля, сестричко. В мене ще є. На всіх вистачить.

Дві родини почали сваритись. Одні приїхали раніше, інші перші домовилися. Поступатися ніхто не збирався. Суперечка йшла на високих тонах.

– Ніхто зі мною не домовлявся! – Кричала Віра, але її голос потонув у криках сперечальників. – Навіщо я взагалі відчинила, хай сусіди викликали б поліцію.

Тим часом родичі вже від криків перейшли до дій. На майданчик летіли речі. Кожен намагався залишити своє, викинути чуже.

Вірі було страшно, сумно та смішно одночасно. Сміх крізь сльози. Вона вже хотіла викликати поліцію, але на галас підійнялася сусідка.

Баба Ніна, старенька, але міцна жінка, що жила поверхом нижче, почула шум у під’їзді та вийшла подивитися, що відбувається. Побачивши натовп незнайомих людей, котрі насідали на Віру, вона не розгубилася.

– Ви хто такі? – закричала вона не своїм голосом. – Що це ви тут влаштували?

Ніна Андріївна швидко зібрала всіх сусідів, які через шум теж не спали.

– Забирайтеся, поки поліцію не викликали.

– Так… Ми ж родичі, приїхали відвідати сироту. Ми один з одним посварилися, а її не чіпаємо. Шуміти не будемо.

– Родичі! Приїхали! А що ж сумок у вас, як у циган? Кочуєте?

– Що? Не зрозумів! – Запитав двоюрідний брат Віри.

– Кочуйте звідси! – Гучним голосом сказав дядько Мишко, що ще не проспався. – Поспішайте, ви тишу порушуєте.

Дядько Мишко завжди був тихим, навіть коли був під мухою. От якраз зараз би йому не завадило похмелитись і поспати, а тут шум.

Похмільний синдром у нього, а дружина не дозволяє. Прикро. Дядько Мишко побачив «скарб» у руках порушника тиші.

– О… Це те, що треба. Швидко всі речі в руки та на вихід. Швидко. А ось це буде компенсація для мене за моральну шкоду. – Він спритно забрав пляшку біленької у родича Віри, і передав Ніні Андріївні. – Потримай, бабо Ніно, а я допоможу. Щось вони не поспішають.

Дядько Мишко став підштовхувати гостей до сходів, заодно кидаючи вниз їхні речі.

– Ми самі! Самі. Оце приїхали! Оце відвідали сирітку! Оце прийом!

– А у нас тут немає сиріток! Ми одна родина! Вас не всиновлятимемо, шуму багато. Поспішайте на вихід, а то запізнитеся на потяг.

– У нас автобус.

– А мені все одно! Хоч літак, хоч круїзний лайнер! Проходимо на посадку.

Двері під’їзду зачинилися за останнім родичем.

– Ну, Мишко, ну молодець! Заслужив! – Сказала баба Ніна подаючи йому назад «скарб».

– Дякую вам. Я б не впоралася сама. Такий натовп…

– Якщо ще прийдуть, ти одразу клич мене! І взагалі… Якщо треба що – звертайся. Ми своїх не дамо образити.

– Дякую.

Усі, крім Віри, знали, що Михайло був із дитбудинку. Тільки це було давно. Зараз у нього сім’я, діти та онуки. А хильнути він може тільки на свята, – дружина сувора. Просто збіглося так.

З того часу родичі Віру не турбували, навіть не дзвонили. Забули! Та й слава Богу! Це не родичі, а зграя шулік, яка почула легку здобич, – але зась! Спіймали облизня, бо не на тих натрапили…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити нові публікації!