– Я отримала у спадок будинок і свекруха різко мене «полюбила»! Довелося охолодити її запал

Ганна складала черговий букет для весілля, коли зателефонував незнайомий номер. Дзвонила сусідка дядька Петра, виявляється, вчора його не стало.

Ганні стало дуже сумно, це була людина, яка колись навчала її збирати гриби та розповідала цікаві історії. Потім життя розвело їх – він залишився в селі один, вона вийшла заміж і переїхала в місто. Зідзвонювалися раз на рік, на День народження.

– Він залишив вам у спадок будинок, – сухо сказала сусідка. – Приїжджайте.

Коли всі скорботні справи було закінчено, настав час подумати про спадщину. Будинок був добротним, дерев’яним, з великою ділянкою. Старий, звісно, ​​але міцний.

Ганна думала, що тепер робитиме з цим багатством. Продати? Відремонтувати? Вона ще не знала, що головна драма почнеться пізніше.

Максим зрадів, дізнавшись про будинок.

– Супер, Аню! Молодець твій дядько – добрий дім збудував.

А ось Тамара Іванівна, почувши новину телефоном від сина, замовкла на три секунди. Потім її голос став дивно м’яким.

– Передай Ганнусі, що я дуже за неї рада.

Максим поклав слухавку і здивовано подивився на дружину.

– Вона назвала тебе Ганнусею. Вперше у житті.

Через день свекруха прийшла у гості. З тортом. Ганна мало не впустила чайник, коли відчинила двері.

– Доню, я подумала, що ми давно не бачилися, – жінка простягла коробку. – Твій улюблений “Наполеон”.

Ганна терпіти не могла “Наполеон”, все життя любила “Медовик”. Але промовчала. Тамара влаштувалася на дивані та почала розпитувати про будинок. Яка ділянка? Чи є лазня? Чи далеко до лісу?

– Знаєш, Ганнусю, я завжди мріяла про заміський будинок, – свекруха зітхнула так проникливо, ніби грала в театрі.

– Уявляєш, як чудово всією сім’єю проводити там літо? Онуки на свіжому повітрі, я могла б допомагати з городом.

Ганна кивала та наливала чай. Вона ще не розуміла, до чого йде розмова, але відчувала недобре. Тамара ніколи не пропонувала допомогу просто так.

– А може, я навіть переїхала б туди назовсім, – жінка мрійливо подивилася в кухоль. – Доглядала б господарство. Ти ж працюєш цілими днями, ніколи тобі там поратися.

Ось воно що. Ганна поставила чайник і сіла навпроти.

– Тамаро Іванівно, будинок потребує ремонту. Дах тече, проводку треба міняти.

– Ну, так Максим допоможе. Він же підприємець, має зв’язки. Знайдемо хорошу бригаду, зробимо все, як треба. Не розмінюватися ж на дрібниці.

– Це дорого.

– Але потім буде краса. І всі ми зможемо ним скористатися. Сім’я ж.

Ганна мовчки допила чай. Сім’я. Смішно чути це слово від жінки, яка десять років називала її «ця флористка» і регулярно натякала синові, що він міг би знайти дружину пристойніше.

У наступні тижні Тамара Іванівна дзвонила щодня. Цікавилася здоров’ям, хвалила нову стрижку Ганни, навіть сказала, що вона чудово виглядає. Аня слухала і розуміла – її нарешті оцінили. Щоправда, оцінили не її саму, а нерухомість, яка їй дісталася.

Одного вечора свекруха прийшла з текою. У ній були видруки з сайтів будівельних фірм, прайси, розрахунки.

– Я тут порахувала, – Тамара Іванівна розклала папери на столі. – Якщо вкласти триста тисяч, можна зробити цукерку. Новий дах, комунікації, веранду. Максиме, ти ж допоможеш? Це для сім’ї.

Максим невпевнено кивнув. Він завжди кивав, коли мати чогось хотіла.

– Мамо, може, Аня сама вирішить?

– Та я не наполягаю. Просто пропоную розумний варіант. Ганнусю, ти ж розумієш, що будинок у такому стані нікому не потрібний? А якщо відремонтуємо і ми всі зможемо там відпочивати, і цінність зросте.

Ганна дивилася на розрахунки. Триста тисяч із кишені чоловіка, у її власність. І свекруха, яка вважатиме цей будинок наполовину своїм. Яка приїжджатиме, вказуватиме, переставлятиме меблі, вирішуватиме, коли та що садитиме на грядках.

– Я подумаю, – тихо сказала вона.

Тамара Іванівна посміхнулася. Посмішка була широка, але очі лишалися холодними.

Наступного тижня Ганна поїхала до нотаріуса. Оформила усі документи. А потім та сама сусідка дядька Петра запитала Аню, чи не хоче вона здати будинок її синові з сім’єю.

Аня зраділа й одразу погодилася. Жінка вирішила, що всі гроші, одержані від здачі будинку, вона переказуватиме на окремий рахунок, який відкриє на ім’я дітей.

Коли жінка розповіла чоловікові про це рішення, він похвалив її за хорошу ідею. А от, коли Тамара Іванівна дізналася, що будинок здали, вона приїхала негайно.

– Ти що наробила?

– Здала будинок.

– Як здала? Чужим людям? Ти розумієш, що наробила?

Ганна спокійно відповіла:

– Розумію. Забезпечила дітям майбутнє.

– Ти це зробила спеціально! На зло мені! Я знала, що ти така, – жадібна, підступна. Ми хотіли допомогти, вкласти гроші у ремонт, а ти…

– Ви хотіли вкласти гроші Максима в мою власність, щоб потім вважати її своєю, – Ганна сіла на стілець. – Я правильно розумію?

Тамара зблідла.

– Як ти смієш? Я ж його мати. Я все життя мріяла про такий будинок.

– І я все життя мріяла про нормальні стосунки зі свекрухою.

– Максим дізнається, яка ти насправді.

– Максим уже знає. Я йому розповіла все ще вчора.

Максим того вечора був похмурим, мати вже встигла йому зателефонувати.

– Мама в істериці. Каже, що ти її обдурила.

– Я нікого не обманювала. Я просто не віддала їй те, що належить мені.

– Але ж вона хотіла допомогти.

– Максиме, вона десять років називала мене флористкою з презирством. А тут раптом донечка та Ганнуся. Тобі справді здається, що це нормально?

Він мовчав. Потім кивнув головою.

– Мабуть, ти маєш рацію. Просто шкода. Я думав, ви нарешті потоваришуєте.

– Ми не потоваришуємо.

Маневри між Ганною та Тамарою повернулися. Свекруха більше не дзвонила, не приїжджала, на сімейних святах дивилася крізь невістку, наче вона була прозорою. Максим намагався налагодити мир, але швидко здався.

Але Ганна більше не переживала. Щомісяця на рахунок дітей приходили гроші від оренди. Вона працювала у своїй квітковій крамниці, збирала букети й знала – її ресурси належать тільки їй.

Якось Максим запитав:

– Не шкодуєш, що так сталося?

– Про що ти?

– Ну, що не потоваришували з мамою. Могли б там відпочивати всією родиною.

Ганна посміхнулася.

– Відпочивати під наглядом твоєї мами, яка вирішуватиме, коли мені вставати та що готувати? Ні, дякую. Я краще отримуватиму гроші та вкладатиму в освіту дітей.

Він кивнув головою і посміхнувся.

– Ти стала жорсткішою. Але мені подобається така ділова дружина.

Тамара Іванівна так і не вибачила невістці. Вона розповідала подругам, яка невдячна дружина у її сина. Бідолашна бабуся хотіла допомогти, а вона носом крутить. Подруги співчували.

Діти підросли. На гроші від оренди старший пішов на платні курси, молодша записалася в художню школу. Ганна дивилася на їхні щасливі обличчя і знала, що вона все зробила правильно.

Максим іноді зітхав, дивлячись на фотографії будинку у телефоні.

– Гарне місце. Ми могли б там класно відпочивати.

– Могли б, – погоджувалась Ганна. – Але якою ціною?

Він не відповів. Бо знав відповідь.

Свекруха після цієї історії продовжила її не любити, але тепер це не мало значення. Тому що Ганна нарешті полюбила себе сама. І цього було їй достатньо.

Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях.