Я пам’ятаю як прокинулася, лежу, і мене просто дратує навіть її голос

Мені 25 років, тож час юнацького максималізму та підліткової дурості вже минув. Але моя проблема родом із дитинства. Пам’ятаю ніч, я вже сплю, дзвонить домашній телефон, мама відповідає і йде розмовляти в мою кімнату (мабуть, щоб батькові спати не заважати). І ось сидить вона (в трубці їй щось розповідали) і каже тільки «так, так, мм, ну так». Я пам’ятаю як прокинулася, лежу і мене просто дратує навіть її голос, до жаху просто.

Вона ніколи мені не довіряла. Якщо щось погане трапилося – то це я сама винна. У садку подружка подарувала мені каблучку (дешеву, з жуйкою зазвичай продавали), то мама подумала, що я це вкрала. Так само було і з іншими іграшками (які я не крала). Можливо, з того моменту я зрозуміла, що все треба приховувати.

Мене завжди звинувачували у всіх смертних гріхах. Ось мені 14 років, я трохи погладшала, живіт став випирати. Мама накинулася зі звинуваченнями: ти не вагітна? А я навіть не цілувалася! І ось щоразу така недовіра до мене, а погляд її зараз мене просто дратує, дивиться, оцінює мене, шукає помилки та привід причепитися.

У мене є брат – і до нього зовсім інше ставлення! Про нього погано не подумають, довіряють йому. Якось на нього в школі один хлопчик пальцем показав, казав що брат у нього гроші відібрав, так мама ні секунди не сумнівалася, що це не він. Була б я на його місці – я, на її думку, могла б це зробити.

Знаєте, у мене таке почуття, що мама його любить просто за те, що він є, а я, як показник, повинна відповідати чомусь. Якимось її внутрішнім уявленням про правильну дівчину. Брата я люблю, він добрий, у нас стосунки добрі, допомагаємо одне одному, так що це не ревнощі і справа не в ньому.

Зараз я вже доросла і мама скаржиться, чому я їй нічого не розповідаю про своє особисте життя. Але як я можу їй довіряти, якщо вона мені ніколи не довіряла? Навіть якщо я розповім про якийсь особистий момент зі свого життя, вона потім розповість це своїм подругам, що вже бувало.

Я ще не розповіла, сповідь була б просто нескінченною. Це все дрібниці, але цих дрібниць величезна кількість і вони дуже дратують. Я розумію у глибині душі, що не любити маму – це погано. Вона ж, як то кажуть, найрідніша людина. Адже вона й допомагала мені, теж і підтримувала, і гроші на мене витрачала, і ночей не спала – це все було.

Мені соромно за такі почуття до неї, але вони є. Ось не знаю, іноді мені хочеться все висловити їй, але я розумію, що вона потім дуже хвилюватиметься, а я цього не хочу. Нехай у мене все тримається.