– Я передумала надсилати подарунок, раптом ти його зіпсуєш, – пробурчала свекруха

Ми з чоловіком Борисом, після двох років шлюбу, ніяк не наважувалися завести дітей, і поки що вирішили обійтися двома пухнастими кішками – Василисою та Метеликом.

Хоч мені й було вже тридцять років, але я дуже любила своїх вихованців і, найчастіше, з цього приводу, у мене виникали конфлікти зі свекрухою.

Юлія Андріївна на дух не переносила тварин, і щиро вірила в те, що саме вони винні в тому, що ми не плануємо дітей.

Якось вона навіть вирішила “підсобити” нам і, приїхавши на два тижні, виставила кішок за двері.

Свекруха сподівалася, що вони пропадуть, і я не зможу їх знайти. Проте сусідка, помітивши переляканих тварин біля під’їзду, притримала їх, та зателефонувала мені.

Я приїхала додому за пів години, розлючена і зла. Я залетіла у свою квартиру і зажадала, щоб Юлія Андріївна зібрала речі, та звільнила нашу квартиру.

Слово за слово, і ми настільки посварилися, що ледь не вчепилися одна одній у волосся. Якби не сусідка, яка почула шум, ми б точно влаштували чубанину.

Цього ж вечора Юлія Андріївна зібрала валізу, і поїхала на залізничний вокзал, щоб обміняти квиток, і вирушити додому першим же потягом.

Вона жила за чотириста кілометрів від нас, тож цієї ночі опинилася у своїй квартирі. Близько пів року після цього інциденту ми не спілкувалися одна з одною.

Кожна вважала, що тільки вона має рацію, і не збиралася робити перший крок до примирення. На ювілеї Бориса нам таки довелося зіткнутися, і ворожнеча між нами зменшилася.

Якщо я поводилася насторожено, стосовно свекрухи, то Юлія Андріївна вдавала, що нічого не сталося.

На третій день після ювілею Бориса, вона несподівано мені зателефонувала. Вагаючись у правильності рішення, я все-таки прийняла від неї дзвінок.

– Маргарито, ти знаєш, про що я тут подумала? Може я вам штори надішлю? У мене тут старі лежать, добрі, міцні, думаю, вам знадобляться. Як ти на це дивишся? – запобігливо мовила свекруха.

Я посміхнулася, хоч і відчула легке здивування. Свекруха ніколи раніше нічого подібного не пропонувала.

– Дякую, але ми маємо що вішати на вікна, – чемно відповіла я їй.

– Ой, ти їх просто не бачила. Вони й гарні, і щільні, – наполягала вона на своєму.

– Ну гаразд, якщо ви наполягаєте…

– Я просто хочу зробити вам подарунок, – з легким невдоволенням у голосі відповіла свекруха.

Їй було не дуже приємно, що я не одразу погодилася прийняти від неї штори.

– Завтра надішлю! – Упевнено підсумувала Юлія Андріївна і, швидко попрощавшись, поклала слухавку.

Минули тижні, місяці, а жодних штор на нашу адресу так і не прийшло. Я вже забула про цю розмову, коли раптом знову пролунав телефонний дзвінок.

– Маргарито, – почала говорити Юлія Андріївна, явно незадоволена чимось. – Я передумала вам штори посилати.

– Чому? – мимоволі вирвалось у мене.

– Та тому, що у вас кішки! Пошкодять мої штори, а я переживатиму! – пояснила свекруха, чим сильно спантеличила мене.

Я відчула, як усередині підіймається хвиля роздратування. Я намагалася бути терплячою, але слова свекрухи зачепили мене за живе.

– Знаєте, Юліє Андріївно, – тихо промовила я, намагаючись стримувати емоції. – Навіщо ви взагалі їх мені пропонували?

– Бог бачить, що я відмовлялася, але ви продовжували наполягати на своєму і розхвалювали штори. Однак тепер з’ясувалося, що вам шкода їх віддавати. Навіщо тоді ви взагалі це робили?

Свекруха замовкла на мить, а потім різко скинула дзвінок, залишивши мене наодинці зі своїми думками.

Я здивовано подивилася на свій смартфон і мимоволі цокнула язиком. Увечері я на емоціях розповіла Борису, що утнула Юлія Андріївна.

– Мені ці штори й даремно не потрібні, але навіщо так робити? Навіщо пропонувати, а потім скупитися?

– Причому ще сказала, що наші кішки їх зачеплять, зіпсують, а вона переживатиме! У такому разі, навіщо взагалі заводити про це розмову? Нісенітниця якась!

– Без поняття, – чоловік розгублено знизав плечима. – Мама має таку рису: подарувати, а потім контролювати долю свого подарунка. Щоб уникнути контролю, охів та зітхань, не слід погоджуватися на її пропозиції.

Після слів чоловіка я деякий час сиділа мовчки, занурена у свої думки.

– Ти маєш рацію, напевно, але мені все одно якось неприємно. Це виглядає так, ніби вона намагалася купити моє розташування, а потім зрозуміла, що даремно намагалася, і тепер їй прикро, що її зусилля виявилися марними.

– У мами складна натура, і це правда, але не витрачай сили на образи. Ми самі обираємо, як реагувати на такі ситуації. Може, краще зосередитись на тому, що у нас є? – підбадьорив мене Борис.

Я усміхнулася у відповідь чоловікові, відчуваючи, як напруження поступово спадає. Юлія Андріївна зателефонувала мені за тиждень, і знову завела розмову про штори.

– Я тут подумала, якщо вже я їх тобі не вислала, то давай надішлю гроші на покупку штор, а ти сама купиш, які тобі сподобаються? – запропонувала свекруха.

– Дякую, але я, мабуть, відмовлюся від вашої пропозиції, – стримано заперечила я.

– Чому? – здивовано запитала вона.

-Тому, що не хочу, щоб ви потім мене допитували, та вимагали звіту про покупку, – з усмішкою промовила я.

Юлія Андріївна, яка не чекала від мене подібних слів, на мить втратила дар мови.

– Хіба за це треба засуджувати? Я хочу, щоб мій подарунок був за адресою, а не так, що я вислала гроші на штори, а ти спустила їх на манікюр, – обурено пробурчала вона.

– Тоді нам взагалі нема про що розмовляти, – холодно промовила я.

Юлія Андріївна, почувши мої слова, розлютилася.

– Яка ж ти невдячна!

Я не встигла нічого відповісти свекрусі, бо та різко кинула слухавку.

Більше вона мені не дзвонила, образившись на мої слова, щодо штор. А я так і не могла зрозуміти, чому я не вдячна? Можливо ви щось зрозуміли? Як вам витівки свекрухи?