Я підійшла до столу. Дуже спокійно зняла скатертину з усім, що на ній було. Згорнула у вузол, як мішок із брудною білизною. Потім узяла в руки торт і попрямувала до сходів, які вели нагору до спальні. – Аля! – Підскочив до мене Вадим. – Ти що твориш? – Іду зустрічати Новий рік! Одна, – якщо я така егоїстка

– Мама одна, тітка Зіна одна! – говорив Вадим. – І Світлана з дітьми. Ну куди їм подітися на свято?

Вадим говорив це так, як зазвичай умовляють примхливу дитину з’їсти кашу, і я фізично відчувала, як усередині мене щось стискається у маленький злий кулак.

– Вадиме, ну ми ж домовлялися, – відповіла я. – Удвох, свічки, ігристе, я в новій сукні, ти у светрі, який я тобі подарувала. Пам’ятаєш? Ти сам сказав, що хочеш зустріти Новий рік тільки зі мною, як і раніше.

– Раніше було раніше, – він знизав плечима з тією особливою недбалістю, яка завжди передувала якійсь капості. – Обставини тепер змінилися.

Обставини. Боже мій. Обставини – це коли щось серйозне. Цунамі, наприклад, чи пожежа. А коли його мама просто не хоче проводити свято з подругами це, боронь Боже, – маніпуляція чистої води.

Я хотіла це сказати, але… промовчала. Тому що втомилася сперечатися. Тому що позаду були три місяці нескінченних дедлайнів на роботі. І проєкт, який висмоктав із мене всі соки.

Я мріяла тільки про одне – про тихе свято вдвох. Але, мабуть, не цього разу…

– Добре, – сказала я. – Добре, Вадиме. Але готувати на цю ораву я не буду. Я зроблю вечерю на двох, як і планувала. Хочуть приїхати – нехай везуть свою їжу.

Він кивнув головою. І зробив це так легко, що я мала насторожитися, але не зробила цього.

В останній день року я встала раніше і почала готувати. Я нарізала сьомгу тонкими скибочками, замісила тісто для тарталеток, збила крем для шоколадно-вишневого торта, рецепт якого Вадим колись знайшов в інтернеті й з того часу просив його щороку.

До п’ятої вечора все було готове для святкової вечері. Свічки медового кольору, ялинові гілки та два прилади на білій скатертині, яку я дістала з маминої скрині.

Це був справжній льон, між іншим. Вадим обіцяв приїхати до сьомої.

О сьомій тридцять я почула звук машини. Причому не однієї, а двох машин, я впізнала надсадний «кашель» «Ниви» тітки Зіни, та рівне гурчання позашляховика свекрухи.

Коли я відчинила двері, вони вже юрмилися на ґанку. Господи, вони таки приїхали всі. Вадим, Інна Петрівна з обличчям переможниці, тітка Зіна у своїй кошмарній шубі з фарбованого єнота, та Світлана з двома погодками, які одразу кинулися до хати, гублячи сніг із черевиків прямо на мою чисту підлогу.

– Сюрприз! – Вадим розвів руками з такою широкою усмішкою, що мені захотілося копнути його.

Вони нічого не привезли із собою. Нічого. Вони приїхали з порожніми руками, якщо не брати до уваги сумочку Інни Петрівни, в якій напевно лежали тільки її вічні серцеві краплі та запасна кофточка.

– Ну, що застигла? – свекруха відсунула мене плечем і пройшла до хати. – Де стіл? Я їсти хочу!

Вони ввалилися у вітальню, і я побачила, як міняються їхні обличчя. Спочатку на них з’явився подив, потім розчарування, а потім щось схоже на праведний гнів.

– І це все? – Світлана скривилася. – Два жалюгідні салати? А “Олів’є”? А холодець? Мамо, ти бачиш це?

– Бачу, – Інна Петрівна опустилася на стілець із виглядом страждальниці. – Бачу… Вадику! Я тобі говорила, говорила ж, не ту ти вибрав. Три роки ти з нею мучишся, і що? Навіть нормальний стіл накрити не може.

– Мамо, почекай, – Вадим підняв руки, – Аля, ну зроби що-небудь, у нас же в холодильнику…

– У холодильнику те, що я купила на двох, – сказала я. – Як ми й домовлялися.

– Ну ось, знову вона за своє! – злетіла тітка Зіна. – Гостей до хати не пускає, до свекрухи ставиться, як до чужої! Інно, я тобі скільки разів говорила, треба було Вадику з Оленкою…

– З якою ще Оленкою? – Запитала я.

– З нормальною дівчинкою, а не з тобою!

Хлопчики гасали по кімнаті. Вони зачепили ялинку, посипалися іграшки, Свєтка гаркнула на них і тут же повернулася до мене.

– Слухай, ну зроби ти хоч щось! Займи дітей, чи що… У тебе ж своїх немає, то хоч про чужих потурбуйся.

Я дивилася на це все, на моїх розбитих скляних ангелів на підлозі, на затоптаний паркет, на свій торт з вишнею, який Свєтка вже спробувала пальцем і заявила, що він надто солодкий. На Вадима, який стояв стовпом і мовчав, мовчав, мовчав…

– Ти мені коли-небудь скажеш, що я зробила не так? – звернулася я до чоловіка, ніби в кімнаті нікого не було, крім нас. – Тільки конкретно. Без цих загальних фраз.

І він сказав:

– Що не так? Ти не можеш нормально прийняти гостей! Ось що не так. Це твоя проблема, Алю. Серйозна проблема! Ти завжди думаєш лише про себе.

Я підійшла до столу. Дуже спокійно зняла скатертину з усім, що на ній було. Згорнула у вузол, як мішок із брудною білизною. Потім узяла в руки торт і попрямувала до сходів, які вели нагору до спальні.

– Аля! – Підскочив до мене Вадим. – Ти що твориш?

– Іду зустрічати Новий рік. Одна, якщо я така егоїстка.

Я піднялася на другий поверх, замкнула двері, розклала на ліжку свій безглуздий вузол і стала їсти сьомгу руками. Прямо так, без нічого, запиваючи ігристим із шийки.

За вікном падав сніг. Внизу кричали, грюкали дверима, хтось плакав, здається, племінники.

О дванадцятій я підійняла пляшку і сказала вголос: «З Новим роком, Алю. Ти впораєшся».

За годину вони поїхали. Усі. Я почула, як грюкнули дверцята машин, як завелися двигуни.

– Скатертиною дорога, – подумала я.

Разом із гостями поїхав і чоловік.

Вадим приїхав наступного дня на обід. Я ще лежала у ліжку.

– Ну все, годі, – почав він. – Мама засмучена, Світлана плакала всю дорогу, тітка Зіна сказала, що ноги її тут більше не буде. Але ж ти розумієш, що вони погарячкували. Поводься нормально, подзвони їм, вибачся, і все забудеться.

– Ні, – сказала я.

– Що ні?

– Ні, Вадиме, – посміхнулася я, – не перепрошуватиму я.

– Чому це?

– Ти справді не розумієш?

– Справді не розумію. То були мої гості! Дорогі гості! А ти їх…

– То були гості, яких ти зі мною не погодив! Гості, яких ти мені нав’язав! Гості, які прийшли сюди, як до себе додому й образилися на те, що я не стала витанцьовувати навколо них на задніх лапках!

– Серед них була моя мати! – заревів чоловік.

– Ну ось і їдь до неї … Вадиме … – я встала з ліжка і близько підійшла до нього, щоб він почув кожне слово. – Вчора ти зробив свій вибір! Ти вибрав їх. Я це прийняла. А сьогодні я вибираю себе. Іди!

– Та з чого б мені йти?

– З того, що це мій будинок, – сказала я.

– Та ну тебе! – Вигукнув Вадим.

І він справді поїхав. А я… Насамперед я доїла торт із вишнею. Він був чудовий, мій торт.

За вікном падав сніг, мені було тридцять сім років, і я гадки не мала, що буде далі. Але чомусь мені зовсім не було страшно.

Після новорічних канікул я подала на розлучення. Вадим одумався і попросив дати йому другий шанс. Заяву свою я поки що не забираю. Чи забрати? Як вважаєте?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!