Я почала помічати, що чоловік стає залежним від міцних напоїв, і це не гучні слова, а просто опис дійсності. Але чомусь так складається, що бачу цю дійсність лише я

Я почала помічати, що чоловік стає залежним від міцних напоїв, і це не гучні слова, а просто опис дійсності. Але чомусь так складається, що бачу цю дійсність лише я.

Ні сам чоловік, ні його рідні не бачать жодної проблеми у тому, що він п’є щодня. Звичайно, є ж така чудова відмовка – він знімає стрес.

У мене теж стрес, то що ж, мені тепер теж щодня прикладатися до келиха? Можна ж якось інакше з ним справлятися, адже не середні віки, але чоловік нічого міняти не хоче.

Коли ми тільки одружилися, чоловік дозволяв собі випити лише з якихось приводів і в міру, жодних запоїв, жодних пригод, жодних нетверезих витівок.

Мене це не напружувало, я сама можу випити пару келихів, проте залежною себе не вважаю. Та й чоловіка я не вважала, коли він вживав тільки на свята.

Ми добре жили, та й зараз гріх скаржитися. Квартира у нас є, мені бабуся свою відписала ще років п’ятнадцять тому, робота в обох є, машину купили, хоч і в кредит. Думали щодо дітей, але тепер у мене щось немає жодного бажання їх планувати від цього чоловіка. Стрес він якийсь собі знайшов та міцними напоями від нього лікується.

Приблизно рік тому чоловік почав випивати у вихідні. Точніше, починав із вечора п’ятниці, потім продовжував у суботу, а в неділю відлежувався перед телевізором.

Тоді й з’явилося в нього це виправдання стрес. На роботі у них там щось змінювалося, чи начальство, чи власники, я не дуже розуміла з його плутаних пояснень.

Але чоловік казав, що тиждень був важким, йому треба розслабитися. Перші кілька разів я нічого не говорила, розслаблювався чоловік, але потім це увійшло у звичку і мене таке вже не влаштовувало.

У вихідні хочеться кудись з’їздити разом, провести час удвох, а чоловік то з бодуна, то вже напідпитку, йому вже і без мене цікаво, самим із собою.

Я почала йому говорити, що мені це не подобається, треба з цим щось робити. Чоловік почав огризатись, що він нікого не чіпає, нічого не вимагає, а відпочиває так, як йому подобається.
– Чи можу я у вихідні розслабитися? Я ж до тебе не лізу! – обурювався чоловік.

Пив він не до втрати свідомості, що також було для нього вагомим аргументом. Ну, ще цього не вистачало, щоб він кожні вихідні пив до того стану!

Я пропонувала вирішити проблему кардинально – якщо такий стрес через роботу, то треба міняти роботу. Нехай звільняється та шукає щось інше. Вже пару місяців ми й на моїй зарплаті протримаємось.

Чоловіку ідея не сподобалася, він же не слабак, щоб здаватися. І взагалі, там просто треба перетерпіти, коли вляжеться весь цей пил через перестановки, а там все й налагодиться. Ще пів року минуло, а ситуація не налагоджувалась. Навпаки, вона посилювалася. Чоловік почав випивати ще й увечері після роботи.

Приносив з собою два літри пінного і “смакував” весь вечір. Не напивався, звичайно, але й нормальним я це назвати не можу, бо це було, виходить, щодня. Весь робочий тиждень пивом “розважався”, а у вихідні й на міцніші напої переходив. Виходить, що жодного дня не минало без алкоголю.

Я спочатку просто поговорила, спитала, що відбувається, але чоловік відмахнувся, сказав, що все гаразд. Тоді я йому висловилася, що мені його захоплення не подобається.
– Чого ти починаєш? Я це роблю культурно, нетверезим ніде не валяюся, просто розслаблююсь так! – почав обурюватись чоловік.

Ми почали сваритися. Мене не влаштовує його поведінка, а чоловік обурюється, що я намагаюся загнати його під підбор. Я сіла, подумала і дійшла невтішних висновків, що ситуація скоро вийде з-під контролю. Спочатку тільки у свята, потім у вихідні, а зараз щодня. Що буде далі?

Наші сварки стали переростати у скандали, чоловік кричав, що я його пиляю на рівному місці, а в нього і так стресу на роботі вистачає, а я вимагала або змінити роботу, або шукати інші шляхи боротьби зі стресом. Розсварилися настільки, що чоловік зібрав валізу і поїхав жити до своїх батьків. Я зупиняти не стала, хоч поживу без вічного запаху перегару.

Тут у справу вирішила втрутитися свекруха. Вона почала мені телефонувати, просила заспокоїтися і нормально поговорити з чоловіком, а ще краще просити вибачення в нього.

Ось тут я очманіла. За що я маю просити вибачення? Це я п’ю щодня, відмовляючись стресом? Начебто ні.
– Він стрес знімає, а ти його ще більше дістаєш! – захищає сина свекруха.

Ну так, мені ж потрібно просто мовчки спостерігати за тим, як моя кохана людина спивається і нічого не хоче з цим робити. Розуміти, прощати та терпіти.

А як від такого чоловіка дітей планувати? Він же зовсім тверезим і не буває! Які від такого батька діти будуть? Свекруха, звичайно, вважає, що нічого такого не буде, адже її син не зовсім залежна людина, а я ось сумніваюся, алкоголь з його крові нікуди не дівається вже котрий місяць.

Я не бачу сенсу зараз миритися з чоловіком, бо він нічого не змінив. Запитую у свекрухи, чи кинув він пити, вона мовчить, щоб не брехати. І тут же починає мене звинувачувати, що я з її хлопчика прямо якогось волоцюгу пропитого роблю.

Якщо чоловік не зав’яже з цією справою, то я з ним розлучуся. Не хочу зводити сім’ю з таким чоловіком.