– Я працювала! У мене діти, сім’я!  – Саме так! Сім’я в тебе є, а в мами була лише я. Тому і будинок мені дістався! Справедливо ж?

– Не смій мене шантажувати! – закричала Наталя, хапаючись за одвірок. – Ти не маєш права так зі мною розмовляти!

– Маю! – відрізала Валентина, не зводячи очей від документів, розкладених на столі. – Я тепер господиня у цьому будинку. А ти тут тимчасово. Поки я тебе терплю.

– Валю, це ж наш батьківський будинок! Ми тут обидві виросли! – Голос Наталі тремтів від обурення.

– Виросли, так. Тільки мама заповідала його лише мені. А не нам двом.

Наталя опустилася на стілець, не в змозі стояти. Два тижні минуло з похорону матері, а сестра вже показувала свій характер. Валентина завжди була жорсткою, але такого нахабства від неї Наталя не чекала.

– Мама не могла так зробити, – прошепотіла вона. – Вона любила нас однаково.

– Любила, та не однаково дбала, – Валентина нарешті підвела погляд. – Хто з нею сидів усю хворобу? Хто в лікарню тягався? Хто ліки купував? Я! А де ти була?

– Я працювала! У мене діти, сім’я!

– Саме так! Сім’я в тебе є, а в мами була лише я. Тому і будинок мені дістався.

Наталя дивилася на молодшу сестру і не впізнавала її. Валентина сиділа в маминому кріслі, перебирала мамині документи, говорила маминими словами про справедливість. Але в її очах не було жодної краплі співчуття.

– Валю, ну що ти твориш? – Наталя спробувала взяти себе в руки. – Ми ж сестри! Невже будинок важливіший за сім’ю?

– Сім’я? – Валентина посміхнулася. – А де була ця сім’я, коли мама лежала та стогнала від болю? Ти приїжджала раз на тиждень на пів години. Привозила якісь фрукти, та тікала додому до своїх дітей.

– Я не могла частіше! У мене Артемко хворів, а Настя сесію здавала!

– А я могла? У мене теж своє життя було. Тільки я його відклала заради мами.

Наталя знала, що сестра має рацію. Вона справді не могла приділяти матері стільки часу, як  Валентина. Але невже це привід позбавляти її частки в будинку батьків?

– Добре, – сказала вона, підводячись. – Припустимо, мама справді заповіла тобі будинок. Але ж я можу тут жити? Хоча б інколи приїжджати?

– Можеш. Якщо попросиш ввічливо.

– Попросиш? – Наталя не повірила своїм вухам. – Валю, ти зовсім збожеволіла?

– Я адекватна! Просто тепер знаю собі ціну.

Валентина встала і підійшла до вікна, за яким виднівся сад із яблунями, посадженими ще їхнім батьком. Будинок був невеликий, але затишний.

Дерев’яний, з різьбленими віконницями, він стояв у центрі ділянки у шість соток. Для двох пенсіонерів це був цілий світ.

– Знаєш що, Наталю, – сказала Валентина, не обертаючись. – Я пропоную тобі угоду.

– Яку угоду?

– Віддай мені свою частку у міській квартирі. Тоді й поговоримо про спільне проживання тут.

Наталя відчула, як у неї пересохло у горлі. Міська квартира була їхньою спільною спадщиною від батька. Двокімнатна, в хорошому районі, здавалася в оренду. Гроші вони ділили навпіл уже п’ять років.

– Ти з глузду з’їхала! – Видихнула Наталя. – Ця квартира – моя пенсія! Я на ці гроші онуків одягаю!

– Ось бачиш, – Валентина обернулася до неї. – Тобі квартира потрібна для онуків. А мені будинок потрібний для життя. Справедливо ж!

– Але ж квартира коштує втричі дорожче за цей будинок!

– Ну то й що? Я не змушую тебе міняти. Я пропоную віддати частку в обмін на право тут жити.

Наталя сіла назад на стілець. Голова паморочилася від обурення та безсилля. Вона не могла зрозуміти, як сестра докотилася до такого цинізму.

– Валю, ми ж дитинство тут провели. Пам’ятаєш, як мама нас у цій кухні годувала? Як ми грали під яблунями?

– Пам’ятаю, – сухо відповіла Валентина. – Тільки пам’ятаю я й інше. Як ти у вісімнадцять років утекла звідси до міста.

– Як вийшла заміж за свого Леоніда та забула про батьків. Як мама плакала, коли ти навіть на дні народження не приїжджала.

– Я не забувала! Я дзвонила щотижня!

– Дзвонила. Так. По п’ять хвилин! Запитувала, як справи, і вішала слухавку. А коли тата не стало, ти приїхала тільки на похорон.

Наталя хотіла заперечити, але зрозуміла, що сестра знову має рацію. Вона справді рідко бувала у батьківському будинку. Міське життя затягувало, діти вимагали уваги, робота забирала сили.

– Валю, але ж я старша! У мене сім’я була, обов’язки!

– А я що, не людина? Мені теж хотілося вийти заміж, дітей. Тільки я залишилася з батьками.

Валентина підійшла до старого буфета і дістала звідти чайник. Рухи у неї були різкі, злі.

– Хочеш чаю? – Запитала вона, вже наливаючи воду.

– Не хочу, – буркнула Наталя.

– Як хочеш. Я питиму.

Валентина поставила чайник на плиту і сіла назад за стіл. Наталя дивилася на сестру і думала, як вони дійшли до такого життя.

Раніше вони були дружні, ділилися секретами, допомагали одна одній. А тепер сидять, як вороги.

– Валю, ну невже між нами все скінчено? – тихо спитала вона.

– Нічого не скінчено. Просто тепер все чесно. Ти дістала свою частку спадщини від батька. Я одержала свою від матері. Все слушно.

– Але ж мама не могла мене позбавити спадщини! Я ж її дочка!

– Могла. І позбавила. Заповіт складено правильно, засвідчено нотаріусом. Можливо ти оскаржуватимеш у суді, якщо вважаєш за потрібне.

Наталя розуміла, що позиватися до сестри – це кінець усіх стосунків. Та й грошей на адвоката вона не мала. Пенсія маленька, а прибутків від здачі квартири ледь вистачало на життя.

Чайник засвистів. Валентина встала та заварила чай. Запах знайомої заварки нагадав Наталі дитинство. Мама завжди купувала однаковий чай, у синій упаковці. Говорила, що він найсмачніший.

– Мами більше немає, – прошепотіла Наталя.

– Немає, – погодилася Валентина, розливаючи чай по кухлях. – І звинувачувати в цьому нема кого. Окрім часу.

Вона поставила кухоль перед сестрою. Наталя машинально взяла його в руки. Чай був гарячий, запашний. Такий, який заварювала мама.

– Валю, а що коли ми спробуємо жити тут разом? – Запропонувала Наталя. – Будинок великий, місця вистачить. Ми ж не чужі люди.

– Разом? – Валентина хмикнула. – А хто буде головною? Хто вирішуватиме, що купувати, що викидати, кого запрошувати?

– Вирішуватимемо спільно.

– Як ми вирішували про мамине лікування? Ти хотіла відвезти її до обласної лікарні, я вважала, що найкраще до столичної. У результаті кожна тягла ковдру на себе, а мама мучилась зайвий місяць.

Наталя згадала ті суперечки. Вони справді не могли домовитися про лікування матері. Кожна вважала свій варіант правильним.

– Але ж ми можемо спробувати, – наполягала вона.

– Наталю, ти не розумієш. Я тридцять років жила з батьками. Я звикла до певного порядку. Мені потрібна тиша, спокій.

– А в тебе онуки гамірні, діти дорослі, але несамостійні. Твоя Настя досі гроші в тебе просить, а Артемко взагалі від заборонених речовин лікується.

– Артем здоровий вже пів року! – Розлютилася Наталя. – Він працює, намагається життя налагодити!

– Намагається! А якщо зірветься? Приїде сюди, почне бешкетувати? Мені це потрібно?

Наталя розуміла побоювання сестри. Артем справді був проблемною дитиною. Але він її син, і вона не могла від нього відмовитись.

– Добре, – сказала вона. – Допустимо, жити разом ми не можемо. Але хоч би приїжджати сюди я маю право? Влітку пожити, на городі попрацювати?

– Маєш. Якщо попросиш. І якщо віддаси мені свою частку в квартирі.

– Валю, але ж це шантаж!

– Це бізнес, Наталю. Ти мені даєш те, що мені потрібне. Я тобі даю те, що тобі потрібно.

Валентина підвелася і підійшла до вікна. За склом виднілися сусідські будинки, такі ж невеликі та затишні. В одному з них жила тітка Клавдія, подруга мами. Вона напевно вже знала про те, що відбувається в їхній сім’ї.

– А що мені треба? – Запитала Наталя.

– Місце, де можна відпочити від міської метушні. Куди можна онуків привозити, садити сад,  згадувати.

– І за це я маю віддати половину доходу?

– Маєш. Бо більше ти сюди ні ногою.

Наталя допила чай і встала. Їй треба було подумати, зважити всі за і проти. Доходи від квартири складали половину бюджету. Але й дача була важливою. Тут вона почувала себе вдома.

– Мені потрібен час, – сказала вона.

– Часу в тебе багато. Але зваж, Наталю. Якщо ти відмовишся, я продам будинок. Куплять його чужі люди, і ти сюди більше ніколи не повернешся.

– Ти б не посміла!

– Посміла б. Мені гроші потрібні. Я хочу квартиру у місті купити. Маленьку, але свою.

Наталя зрозуміла, що сестра не блефує. В її очах була рішучість людини, яка вже все обміркувала і прийняла рішення.

– Добре, – сказала вона. – Я подумаю.

– Думай. Тільки довго не тягни. Покупці вже цікавляться.

Наталя вийшла з дому і пішла знайомою доріжкою до хвіртки. Кожен камінь тут був їй знайомий, кожне дерево пам’ятало її дитинство. Як можна продати таке місце чужим людям?

Біля хвіртки її чекала тітка Клавдія.

– Наталочко, – гукнула вона. – Як справи? Як із сестрою розмова пройшла?

– Нормально, тітко Клава. Ми все обговорили.

– Обговорили? А мені Валентина сказала, що ти від неї частку вимагаєш. Це правда?

Наталя здивувалася. Валентина вже встигла налаштувати проти неї сусідку.

– Не частку я вимагаю. Просто хочу зрозуміти, чому мама мене позбавила спадщини.

– А що тут розуміти? – Тітка Клава хитнула головою. – Валентина з нею до кінця сиділа. Хворіла твоя мама тяжко, мучилася. А Валентина не відходила від неї. Вдень і вночі доглядала.

– Я знаю. Але ж я теж дочка.

– Дочка, так. Тільки далека. Рідко приїжджала, коротко говорила. А Валентина тут жила, все на собі тягла.

Наталя зрозуміла, що сперечатися марно. Тітка Клава завжди була на боці того, хто поряд.

– Тетко, а ви не знаєте, Валентина правда збирається будинок продавати?

– Казала щось таке. Хоче до міста перебратися, квартиру купити. Втомилася вона від сільського життя.

– Зрозуміло.

Наталя попрощалася із сусідкою та пішла до автобусної зупинки. Дорога додому здалася їй особливо довгою. У голові крутилися думки про те, як вчинити правильно.

Вдома на неї чекав чоловік Леонід. Він сидів на кухні та читав газету.

– Ну як? – спитав він, не підводячи очей від тексту.

– Погано, – Наталя сіла навпроти. – Валентина вимагає, щоб я віддала їй свою частку у квартирі.

– Що? – Леонід нарешті підняв голову. – Зовсім вона озвіріла?

– Каже, що інакше продасть будинок.

– Нехай продає. На здоров’я.

– Льоня, але ж це батьківський дім!

– Твій батьківський дім! Мій в іншій області. І нічого, живемо без нього.

Леонід знову уткнувся у газету. Він ніколи не розумів прихильності дружини до батьківського будинку. Для нього це була просто нерухомість.

– Льоня, а що як я погоджуся? Віддам їй частку у квартирі?

– Ти що, зовсім збожеволіла? – Він відклав газету. – Це ж половина нашого прибутку! На що ми житимемо?

– На пенсію. Як усі люди.

– Наталю, ти розумієш, що кажеш? У нас двоє дітей, які досі сидять з нами. Артем лікування оплачує, Настя в декреті. Якщо ми втратимо доходи від квартири, як ми їм допоможемо?

Наталя знала, що чоловік має рацію. Діти справді потребували фінансової підтримки. Але й хату втрачати не хотілося.

– Може, позичимо грошей? Викупимо будинок у Валентини?

– До чого позичимо? Хто нам дасть у нашому віці?

– Не знаю. Щось придумаємо.

Леонід підвівся і підійшов до вікна.

– Наталю, послухай мене. Твоя сестра робить підло. Але вона має право так чинити. Заповіт є законним. А ми повинні думати про свою сім’ю.

– Будинок, це наша історія.

– Історія, це добре. Але годувати нас вона не буде.

Наталя зрозуміла, що й від чоловіка не отримає підтримки. Він завжди був практичною людиною. Сантименти його не чіпали.

Увечері зателефонувала дочка Настя.

– Мамо, привіт! Як справи зі спадщиною?

– Погано, доню. Валентина не хоче ділитися.

– А що вона пропонує?

Наталя розповіла дочці про вимоги сестри. Настя довго мовчала.

– Мамо, а може, вона має рацію? – нарешті сказала донька.

– Що ти маєш на увазі?

– Ну, подумай сама. Тітка Валя справді жертвувала своїм життям заради батьків. А ми що? Раз на місяць приїжджали, та й то не завжди.

– Настю, але ж це наш дім!

– Наш, так. Тільки ми у ньому не живемо. А тітка Валя жила. І житиме.

– Вона хоче його продати.

– Ну то й що? Може, їй потрібні гроші. Вона все життя на інших працювала.

Наталя не очікувала, що дочка стане на бік тітки.

– А як же наші спогади? Твоє дитинство?

– Мамо, спогади в голові, а не в стінах. А дитинство моє було здебільшого у місті.

Після розмови із дочкою Наталя остаточно розгубилася. Усі були проти неї. Чоловік говорив про гроші, дочка –  про справедливість, сусіди – засуджували.

Вона лягла спати, але довго не могла заснути. Перед очима стояла картина дитинства: вона та Валентина грають у саду, мама кличе їх вечеряти, тато розповідає казки на ніч.

Вранці Наталя зателефонувала до сестри.

– Валю, я згодна, – сказала вона.

– На що згодна?

– Віддам тобі частку у квартирі. Але з умовою.

– Якою?

– Будинок залишається у родині. Ти його не продаєш.

Валентина помовчала.

– Добре, – сказала вона. – Не продам. Але житиму в ньому я.

– Зрозуміло. А  я зможу приїжджати?

– Зможеш, коли захочеш.

Наталя скинула дзвінок. Угода була укладена. Залишилося лише оформити документи, та звикнути до нового життя.

Увечері вона сиділа на кухні і думала про те, чи правильно вчинила. Гроші від квартири справді були потрібні. Але будинок був дорожчий за гроші. У ньому жила її душа.

За тиждень документи були готові. Наталя підписала відмову від частки у квартирі. Валентина стала повноправною господаркою і будинку, і міської нерухомості.

– Дякую, сестро, – сказала вона, коли все було оформлено.

– Нема за що, – відповіла Наталя. – Ми ж сім’я.

– Сім’я, – погодилася Валентина. – Дивна, але сім’я.

Вони сиділи у батьківській хаті, пили чай і дивилися у вікно на сад. Яблуні зацвітали, обіцяючи добрий урожай. Життя тривало, попри всі втрати та образи.

Наталя зрозуміла, що зробила правильний вибір. Хата залишилася в сім’ї, хай і не в неї. А спогади ніхто не забере…

А ви як вважаєте, слушно вчинила Наталя, чи схибила? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.