– Я продав твій будинок, пішла геть! – Ось такий розклад. Речі твої я в гараж зніс, у мішки. Забирай і чеши до мами!

Замок не піддавався. Віра подихала на замерзлу свердловину, відчуваючи, як лютневий вітер кусає щоки. Дивно.

Вона виїжджала всього на два тижні – доглядати матір після того, як та серйозно занедужала, і замок працював справно. Може, Андрій змінив личинку? Але навіщо?

Вона натиснула на дзвінок. За дверима почулися важкі кроки, але відчиняти ніхто не поспішав. Віра переступила з ноги на ногу. Сумка з банками домашнього лечо та в’язаними шкарпетками, які передала мама, відтягувала плече.

Нарешті клацнув засув. Двері прочинилися рівно настільки, щоб випустити смужку світла і запах… чужих духів. Солодкий, нудотний запах, що перебиває рідний аромат дерев’яного будинку.

На порозі стояв Андрій. В одних спортивних штанах, зовсім без сорочки. Він жував яблуко.

– О, повернулася, – байдуже кинув він, не намагаючись пропустити її всередину.

– Андрію, ти чого замкнувся? І чому замок інший? – Віра спробувала посміхнутися, хоч усередині неприємно кольнуло. – Пусти, я змерзла.

– А тобі нічого сюди заходити, Віро, – він смачно хруснув яблуком. – Тут тепер інші люди живуть.

– Які люди? Ти жартуєш? – вона спробувала протиснутися повз нього, але Андрій уперся рукою в одвірок, перегороджуючи шлях.

В глибині коридору майнула жіноча постать у легкому халаті. Віра впізнала його – Андрій дарував їй на минулий Новий рік. Тільки на Вірі він сидів вільно, а цю кралю обтискав так, що шви ледве трималися.

– Котику, хто там? – примхливо промимрила дівчина. – Дує ж!

– Андрію, хто це? – у Віри в горлі застрягла грудка. – Чому вона в моєму одязі?

Андрій зітхнув, як зітхають дорослі, пояснюючи дитині великі істини. Він ступив на ґанок і прикрив за собою двері, відсікаючи тепло.

– Слухай, давай без сцен. Ми з Христиною кохаємо один одного. А ти… ну, ти сама винна. Нудна ти, Віро. Закисла у своїх каструлях.

– До чого тут каструлі? Це мій будинок! Мій, батьківський!

– Був твій, – Андрій ліниво почухав живіт. – Пам’ятаєш, ти генеральну довіреність на мене писала? Рік тому, коли ми проводили газ? Щоб тобі по інстанціях не бігати.

Віра пам’ятала. Нотаріус, задушливий кабінет, лагідний голос чоловіка:

– Підпиши, рідна, я все сам зроблю, тобі не треба буде стояти в чергах.

– І що?

– А те. Продав я хату! Своєму другові. А він мені її подарував. Тож за документами господар тепер я. Одноосібний. І Христину тут зареєстрував. А тебе я виписав учора.

Земля під ногами Віри хитнулася. Небо, сіре, низьке, раптом почало тиснути на плечі нестерпним тягарем.

– Ти не міг… Це ж спадщина від бабусі… Андрію, нам же жити ніде було, коли ми одружилися, я тебе привела сюди…

– Ну, дякую, притулила, – скривився він. – Тільки тепер розклад інший. – Я продав твій будинок, пішла геть! – Ось такий розклад. Речі твої я в гараж зніс, у мішки. Забирай і чеши до мами!

– До мами не можна… У неї здоров’я слабке, вона не витримає такого удару… – прошепотіла Віра, відчуваючи, як по щоках течуть гарячі сльози, миттєво остигаючи на вітрі.

– То твої проблеми! Все, аудієнцію закінчено!

Він розвернувся й увійшов до хати. Двері зачинилися. Ляснув замок.

Віра залишилася стояти на порожньому ґанку. У вікні кухні засвітилося світло. Вона побачила силуети – Андрій обійняв кралю, щось сказав їй, і вони обоє засміялися.

Потім Христина взяла зі столу улюблений кухоль Віри – великий, з намальованим їжачком, – і відпила з нього.

Це стало останньою краплею. Віра не стала стукати. Вона мовчки спустилася з ґанку, дійшла до гаража.

Двері були не зачинені. У кутку валялися чорні мішки для сміття, з яких стирчали рукави її светрів і обкладинки книг.

Вона взяла лише найнеобхідніше. Викликала таксі до міста. Поки їхала, видалила номер Андрія з телефону. Руки тремтіли, але в голові була якась лячна тиша.

Перший тиждень Віра жила у кімнаті відпочинку на вокзалі. Вдень шукала роботу, увечері поверталася на жорстку канапу, що пропахла хлоркою та чужою бідою. Грошей було обмаль – Андрій спустошив і спільний рахунок, пароль від якого знав.

З її дипломом бібліотекаря вакансій не було. Скрізь були потрібні молоді та активні. Віра, якій було тридцять п’ять, під цей опис не підходила.

Порятунок прийшов, звідки не чекали. У черзі за недорогою випічкою вона розговорилася з жінкою у суворому пальті. Та скаржилася комусь телефоном, що в них в елітному пансіонаті знову звільнився кухар.

– Не можуть зварити нормальний бульйон! – обурювалася жінка. – Костянтин Георгійович вимагає прозорий, як сльоза, а вони муть якусь женуть!

Віра, сама від себе не чекаючи, торкнулася її рукава.

– Я можу зварити бульйон. І гарячу випічку приготувати. І дієтичне меню скласти.

Жінка зміряла її поглядом. Віра виглядала стомленою, але одяг був чистим, а погляд – прямим.

– Санітарна книжка є?

– Є, свіжа, для бібліотеки робила.

– Поїхали. Якщо шеф забракує – грошей на зворотний квиток не дам.

Пансіонат «Сосновий бір» був закритим закладом для непростих людей. Високі паркани, охорона, тиша, яку порушував лише шум вікових сосен. Власник, Костянтин Георгійович, був людиною жорсткою, схибленою на якості.

– Ось плита ось курка, ось овочі, – буркнув він, навіть не дивлячись на Віру. – У вас година. Якщо мені не сподобається, вилетите швидше, ніж пробка від ігристого.

Віра видихнула. Кухня була її стихією. Тут вона забувала про зраду чоловіка, про втрачений будинок, про холод вокзалу. Вона впевнено рухалася, руки самі знали, що робити.

За сорок хвилин перед Костянтином Георгійовичем стояла тарілка із золотистим бульйоном, у якому плавали акуратні кружечки моркви та домашня локшина.

Він скуштував ложку. Завмер. Подивився на Віру – вперше уважно, у вічі.

– Другий смак не перебиває першого, – сказав він. – Зелені в міру. Локшина не розварена. Ви прийняті. Випробовувальний термін – місяць. Жити будете у корпусі для персоналу.

Так почалося її нове життя.

Віра працювала, як навіжена. Вона приходила на кухню першою, йшла останньою. Готувала так, наче кожна страва була головною в її житті.

Поступово Костянтин Георгійович почав довіряти їй не тільки каструлі. За пів року вона вже складала меню для важливих гостей, замовляла продукти, сперечалася з постачальниками, які намагалися підсунути другий ґатунок.

Вона змінилася. Схудла, змінила мішкуваті светри на суворі блузки. У голосі з’явилися металеві нотки. Образа від того, що трапилося, не пішла, але загартувалась, перетворившись на холодну броню.

– Віро Миколаївно, – одного разу викликав її до себе шеф. – Ми розширюємося. Відчиняємо новий корпус та ресторан при ньому. Мені потрібний керівник, якому я довіряю, як собі. Впораєшся?

– Впораюся, Костянтине Георгійовичу. Тільки в мене умова.

– Яка?

– Підрядників я вибираю сама. І перевіряю кожен кошторис особисто.

Він посміхнувся у сиві вуса.

– Домовилися.

Минув ще рік. Віра сиділа у своєму кабінеті з видом на сосновий ліс. Перед нею лежав стос заявок від будівельних фірм, які бажають отримати підряд на ремонт старого корпусу. Сума контракту була значною, і охочих набігло чимало.

Секретар Оленка заглянула у двері:

– Віро Миколаївно, там представник фірми «Буд-Люкс» прийшов. Дуже наполегливий. Каже, вони мають найкращу пропозицію за ціною.

– “Буд-Люкс”? – Віра спохмурніла. Назва здалася знайомою. – Нехай заходить.

Двері відчинилися. В кабінет, широко посміхаючись, увійшов Андрій.

Він виглядав… пом’ятим. Дорогий костюм сидів мішкувато, під очима залягли тіні, на обличчі з’явився вираз метушливої ​​запобігливості.

Мабуть, життя з «кралею» виявилося не таким солодким, а бізнес йшов не дуже, раз він особисто бігає за замовниками.

Віра сиділа спиною до вікна, і сонце било йому в очі, заважаючи розгледіти обличчя господарки кабінету.

– Доброго дня! – розв’язно почав Андрій, проходячи до столу. – Радий вітати! Наша фірма готова запропонувати ексклюзивні умови. Ми зробимо ремонт швидко, якісно та…

Він затнувся. Віра трохи повернулася в кріслі, і тінь зійшла з її обличчя.

Андрій завмер із відкритим ротом. Папка з документами випала з його рук і ляснула об підлогу, розсипаючи аркуші.

– Віра? – хрипко видавив він. – Ти?!

– Доброго дня, Андрію Вікторовичу, – холодно відповіла вона, не пропонуючи йому сісти. – Підніміть папери. Ви смітите у моєму кабінеті.

Він повільно, немов уві сні, нахилився, зібрав аркуші. Його руки тремтіли.

– Ти… ти тут підлогу миєш? Папірці перекладаєш? – у його голосі змішалися надія та страх.

– Я тут керівник. І саме я вирішую, хто отримає цей контракт.

Андрій зблід так, що став схожий на свій накрохмалений комірець. Він звалився на стілець, хоча запрошення так і не було.

– Вірка… Ну ти даєш… Піднялася, значить? – Він спробував натягнути на обличчя колишню, “господарську” усмішку, але вона вийшла кривою і жалюгідною.

– Слухай, ну це ж доля! Ми ж не чужі люди! Давай, підпиши мені кошторис. Я тобі відсоток за це дам… добрий! Христинка всі гроші вимотала, мені це замовлення конче потрібне, інакше мені хріново доведеться!

Віра взяла його кошторис. Пробігла очима по рядках.

– Дешева фарба за ціною італійської штукатурки. Лінолеум замість паркету. І завищення обсягів робіт удвічі. Ти не змінюєшся, Андрію. Так само намагаєшся обдурити тих, хто тобі довіряє.

– Та кинь ти! Усі так роблять! – Він подався вперед, заглядаючи їй у вічі. – Віро, ну було й було. Ну, зірвався я тоді з будинком. Хочеш, я ту дівчину вижену? Повернуся до тебе? Ми ж добре жили! Я пробачу тобі все…

– Ти пробачиш? – Віра тихо засміялася. Цей сміх був виразнішим за будь-який крик. – А я ось не пробачу!

– Знаєш чому? Не тому, що ти будинок відібрав. А тому, що ти мене за людину не рахував. Думав, я без тебе пропаду? А я вижила!

Вона натиснула кнопку селектора.

– Охорона? Проведіть громадянина. І внесіть фірму «Буд-Люкс» в чорний список. Щоб на гарматний постріл до наших об’єктів не підпускали!

– Ти не посмієш! – Схопився Андрій. Його обличчя пішло червоними плямами. – Я на тебе управу знайду! Я господарю пожаліюсь!

– Жалійтеся, – спокійно кивнула Віра. – Костянтин Георгійович дуже не любить шахраїв. Особливо тих, хто заощаджує на якості!

До кабінету увійшли два міцні охоронці. Вони чемно, але твердо взяли Андрія під руки.

– Віра! Стривай! Ми ж можемо домовитись! Я будинок поверну… ну, половину! Віро, не губи! – кричав він, поки його тягли до виходу.

Віра не слухала. Вона підійшла до вікна. Бачила, як Андрія вивели на вулицю, як він, знітившись, поплентався до своєї старої машини. Він виглядав маленьким і жалюгідним на тлі величезних сосен.

Телефон на столі брязнув. Надійшло повідомлення від мами:

– Доню, як ти? У мене самопочуття в нормі, випічку приготувала, чекаю на вихідні.

Віра посміхнулася. Вперше за довгий час ця посмішка була легкою та світлою. Вона взяла телефон:

– Скоро буду, мамуль. І не одна. Костянтин Георгійович просився на твої частування, каже, смачніше ніде не куштував.

Вона закрила папку із кошторисом «Буд-Люкса» і кинула її в кошик для паперів. Туди їй і дорога. Як і минулому, в якому їй не знайшлося місця…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!