Я пройшла в кімнату і остовпіла! Такого від сестри свекрухи я не не очікувала

А починалося ж все добре!

– Дімо, мене на роботу звуть. Софійці виповнилося вже два роки.
– До садка ще цілий рік.

– Знаю, але ж ти сам розумієш, що нам не вистачає грошей. Та і я боюся, що втрачу навички, засиджуся вдома, потім ще важче буде.

– А дитину куди?
– Розгляньмо няню. На пів дня!

– Я не довіряю чужим!
– А ми не запрошуватимемо чужих людей. У мене є цілком собі своя людина.

– Хто? – Здивувався Дмитро.

– Твоя мама сказала, що її сестра, Марія Іванівна, на пенсії засиділася. Їй нічого робити, дітей вона любить. Вона жінка охайна, досвід у неї є – трьох дітей виховала.

– І?
– Вона згодна нам допомогти!

– За скільки?

– Я не знаю. З цим проблема: коли я поставила це питання свекрусі, то Зінаїда Іванівна почала мене соромити. Як я посміла подумати, що рідна людина з нас гроші братиме. Все ж таки, вона твоя рідна тітка.

– Але ж ти розумієш, що безплатний сир тільки в мишоловці?
– Давай ми з Марією Іванівною поговоримо і запитаємо її, що вона хотіла б отримати за свої послуги.

Дмитро знизав плечима. З одного боку, дружині й справді було б непогано знову працювати, а з іншого, не довіряв він таким родинним стосункам, коли хтось щось робить по-свійськи.

Проте Зінаїда Іванівна наполягла на своєму, і вже наступних вихідних сестри сиділи за великим столом, а я наливала їм чай.

– Спочатку я йтиму на пів дня, потім, якщо все буде добре, працюватиму повний день, через день, – ділилася я своїми думками.

– Добре. Софійка у вас спокійна, мила дівчинка. Ми з нею порозуміємося, – усміхнулася Марія Іванівна, дивлячись на неї.

Соня була активним, товариським малюком. Вона легко йшла на контакт, до того ж бабуся Марія, час від часу, приїжджала в гості разом з моєю свекрухою, тому дівчинка знала її.

– Які умови «роботи»? – попри присутність свекрухи, я набралася сміливості, та спитала прямо.
– Та яка це робота? – відмахнулась Марія Іванівна. – Мені в радість.

– Олено, ми з тобою вже обговорювали це! – суворо сказала свекруха. – Марія приходитиме, бо їй не тяжко. Ми – рідні, свої люди. Ніхто з вас грошей не братиме!

– Але це неправильно… – спробувала заперечити я.

– Ти мене ще повчи, що правильно, а що ні! Ми дітей у молодості так і ростили! Приведемо до Марії, вона сидить із нашими.

– Коли їй щось було потрібно, ми одразу брали племінників до себе! Це називається – велика родина! Взаємодопомога!

– Добре, в такому разі буде домовленість, що ви харчуватиметеся у нас. У холодильнику завжди будуть різні продукти, фрукти, овочі, сири – їжте все, що вам заманеться, – сказала я. – Крім цього, ми оплачуватимемо вам проїзд.

– Добре, дякую.

Вирішили, що сестра свекрухи вийде на «роботу» з наступного тижня.

Я дуже хвилювалася, але все пройшло добре. Марія Іванівна чудово справлялася, а Соні подобалося «нове обличчя»: заняття зі мною їй вже трохи набридли, а ігри з бабусею Марією були в новинку.

Згодом, я почала працювати повний день. Я вже не поспішала додому в обід, щоб перевірити, як там дочка. Я знала, що Марія Іванівна – жінка надійна!

А ще, мені дуже подобалося, що у сім’ї почали з’являтися гроші. І якщо спочатку мені було не зовсім зручно перед сестрою свекрухи за те, що та працювала безплатно, то після кількох місяців, я стала ставитися до її послуг, як до належного.

– А й справді, вона нам, як бабуся. Хто бабусям платить за послуги? Не знаю таких, – сказала я чоловікові, коли той порушив цю тему.

– І все ж, я думаю, що треба ще поговорити з нею. Мама не почує цієї розмови, тому Марія Іванівна може погодитися. Можливо, вона під її «натиском» так вчинила.

– Добре, поговори з нею сам. Я, якщо чесно, соромлюся, раптом вона образиться?
– Так, ображати людину не хочеться.

– А знаєш що? Я чула, що в неї зламалася духовка. Купімо їй у подарунок? Замість грошей у конверті, віддамо їй зарплату речами.

– Теж варіант.

Ми домовилися і було вирішено зробити сюрприз. Зранку, у вихідний день, Марія Іванівна отримала доставлення. Вона подарунок прийняла, хоч і сказала, що не варто було витрачати гроші.

З того часу ми, час від часу, випадково дізнавалися, що у Марії Іванівни щось ламалося, псувалося чи терміново було потрібно.

– Я тут подумав, що, коли ми будемо у відпустці, Марія Іванівна теж на відпочинок піде. Може, ми їх із мамою в будинок відпочинку відправимо?

– У нас на роботі розповсюджують путівки із великою знижкою, можна купити, – запропонував Дмитро.

– Гарна ідея, я згодна.
Поки говорити про це не стали, вирішили зробити жінкам сюрприз.

Марія Іванівна щодня приходила няньчитися з Софійкою, а ми працювали, знаючи, що вдома все гаразд. Так було досить довго.

Але одного разу, я забула вдома важливі документи, і мені терміново треба було приїхати за ними. Я не стала дзвонити до Марії Іванівни, мені було не до того.

Я була занурена в робочі думки, мій телефон розривався від дзвінків, тому, я не одразу помітила вдома кілька чужих дитячих курток.

Я пройшла в кімнату й остовпіла.
– Маріє Іванівно?! Що тут відбувається?

– Оленко, ти додому сьогодні зарано… а що не попередила? – розгубилася вона, не чекаючи побачити мене так рано.

– Хто всі ці діти? – Я подивилася на малечу. У кімнаті було п’ять діток різного віку, трохи старших за Соню. Сама Соня, побачивши мене, кинула іграшки та прибігла до мене обійматися.

– Це друзі Софійки – відповіла Марія Іванівна.
– А де їхні батьки? Чому у нас вдома стільки дітей?

– Вони просто привели їх, погостювати. Ненадовго. Все під контролем!
– Під чиїм? Маріє Іванівно, ви повинні стежити за Сонею, я з нею однією не завжди справляюся!

– Я трьох виховала. До мене постійно приводили своїх дітей сестри. Я знаю, як з дітьми впоратися, – відмахнулась Марія Іванівна.

– Але ж у нас не дитячий садок! – у цей момент пролунав дзвінок у двері.
Я пішла відчиняти й, побачила на порозі незнайому жінку.

– Здрастуйте, я за Толиком. Дякую, що подивилися. Можна вам на карту переказати, а то я не маю готівки…

– Що переказати? – перепитала я.

– Гроші за ваші послуги няньки. Я з Марією Іванівною домовилась. Ви новенька, так? – Здогадалася незнайомка.

– Я мама Соні. І це не дитячий садок! Забирайте своїх дітей, та більше не приходьте! – Розсердилася я. Я була в ступорі від того, що відбувається.

– Я, взагалі, вам гроші плачу, а отримую таке ставлення до себе! – пирхнула незнайома матуся. Схопивши Толика, вона повела його, грюкнувши дверима.

– Інші батьки де? – Я грізно подивилася на сестру свекрухи.

– Хто де! Звідки мені знати? Я таких запитань не ставлю. Моє завдання – з дітьми сидіти, доки батьки у справах йдуть.

– Як ви могли?! Влаштувати за моєю спиною дитячий садок у мене вдома! – моєму здивуванню не було меж. Ось тобі й Марія Іванівна…

– А що мені робити? Послуги за комуналку підняли, продукти дорожчають. Я – пенсіонерка!
– Ми вам гроші пропонували!

– Та мене Зінаїда в порошок зітре, коли дізнається, що я з її синочка гроші беру!
– А з інших, сторонніх, можна гроші брати?

– А чому б і ні?
– Бо це наш дім!

– Софійці весело, вони грають разом, як у приватному садочку.

– Якби я хотіла, то віддала б Соню до приватного садка! Але я попросила вас з нею посидіти, бо мені потрібна особиста нянька, а не вихователька на десятьох дітей!

– Все, Маріє Іванівно, мій терпець урвався. Забирайте дітей, та йдіть.
– Куди я піду?

– Надвір, гуляти.

Марія Іванівна згадала, що мала телефони батьків. Вдалося обдзвонити, тож, майже всіх дітей «розібрали» протягом години.

Я більше не залишала сестру свекрухи з Софійкою, бо більше не мала довіри до цієї жінки. На щастя, незабаром, Соня пішла до справжнього дитячого садка, де було кілька вихователів, невелика група, та гарні відгуки.

Зі свекрухою я посварилася, бо Зінаїда Іванівна вважала, що Марія Іванівна набагато краща, ніж вихователь у садочку.

– Подумаєш, привела дітей у гості, що такого? Ніхто не постраждав, – сказала вона. Свекруха не повірила, що її сестра заробляла на чужих дітях, відкривши “нелегальний приватний дитячий садок” у нашій квартирі.

– Вибачте, Зінаїдо Іванівно. Але нам час у садок. Не дарма ж ми у черзі три роки «стояли».

На цьому розмова була закінчена, але осад від того, що сталося, залишився. Марія Іванівна більше в гості не приходила. Зате, свекруха часто нагадувала, що своя рідна «няня» краща, за чужу тітку.

Але я більше не стала спокушати долю. У садочку була хоч якась відповідальність за мою дитину, та й Софійці, начебто, подобається! А ви як вважаєте? Я і надалі мала користуватися послугами такої “няні”?