Я, при кожному зручному і незручному випадку, згадуватиму його зраду! Чи вистачить у мене сили не нагадувати йому про це? Розумію, що маю щось вирішити, а не можу

Ми з моїм чоловіком жили добре. Дуже добре! Щоправда, заміжньою жінкою я була десять років тому.

Познайомились ми з ним в автобусі. Хоча й кажуть, що пристойні дівчата на вулиці не знайомляться. Не знаю, але ми познайомилися і ще цілий рік зустрічалися, перш ніж вирішили одружитися.

Зараз мені майже 50 років, а тоді я була молодою, веселою і навіть гарною. Весь час прагнула схуднути, хоча ніколи товстухою не була. А чоловік завжди бурчав:

– Навіщо мені суповий набір? Припини свої дієти, вони все одно не допомагають, тільки шлунок собі псуєш!

Він завжди дбав про моє здоров’я. Я тоді цього не розуміла. Мені хотілося, щоб, як у кіно все було, коли він прокидається першим, і приносить мені каву в ліжко!

А ще, щоб пелюстками троянд його вистилав, а ще… Одного разу він приніс мені каву в ліжко, але виявилося, що пити її зовсім не зручно, того і дивись, що забрудниш всю білизну.

Я попросила його більше цього не робити. Він любив мене по-своєму! Піде на роботу, а потім дзвонить:

– Оль, одягни штани тепліші, сьогодні такий мороз!

Або, побачить, що я на дачі відро важке підіймаю, вже біжить:
– Ну, куди ти надриваєшся? Важко було покликати мене?

І наших синів завжди вчив з повагою до мене ставитись.

Жили добре. Спочатку чоловік працював у будівельній фірмі простим робітником, потім заступником став, а потім і сам відкрив свою компанію.

Коли збудували ми за містом будинок, тоді чоловік мені заборонив працювати. Він казав, що треба за будинком доглянути, та й на ділянці роботи було достатньо – то квіти посадити, то грядки прополоти.

Взимку теж справи є – за котлом стежити, за домашніми тваринами. А незабаром у нас сини одружилися. Стали ми онуків чекати. Тільки наші хлопці не поспішали нащадків мати!

Вирішили спочатку міцно на ноги встати. Але, не минуло й трьох років, як з’явилася у нас онука Стася. Живи, та радуйся!

Чоловік її любив шалено, тому, коли в черговий вихідний старший син сказав, що привезе Стасю до нас (він кожен вихідний привозив), а чоловік раптом відмовився, я насторожилася.

– Що сталося, Сашко?

– Та сталося, — роздратовано відповів чоловік. – Ці вихідні я на роботі проведу, у нас намічається перевірка. Я всіх своїх бухгалтерів викликав у суботу працювати, а сам же не буду вдома сидіти, та відпочивати?

– Це ж вдень, а ввечері ти прийдеш додому! Ми тебе зі Стасею почекаємо.
– Кажу ж не знаю! Може, у батька переночую, щоб туди сюди не мотатися.

Сашко сам розумів, що несе відверту нісенітницю, і від цього сердився ще більше.

У суботу після того, як чоловік поїхав, я дочекалася обіду, завела машину і поїхала до нього на роботу. Серце, чомусь, не на місці було. Мені завжди краще гірка правда, ніж солодка брехня!

Приїхала … Звичайно ж, нікого там не було. Ну, тобто був охоронець зі своєю дружиною, і все. Я поцікавилася, де Олександр Олексійович, але той лише плечима знизав:

– Не знаю, можливо, на об’єкті…

Я ще не встигла вийти з будівлі, як дружина охоронця виразно промовила своєму чоловікові:

– От гіршого немає, ніж бути такою дурною! Ти, коли мені заміну знайдеш, одразу скажи. А то вже все місто знає, а вона гасає, чоловіка шукає…

Сказати, що на мене вилили відро крижаної води – нічого не сказати! Я коли ще їхала, вже підозрювала про щось таке, але…

Ну от ніяк не можу повірити, що людина, з якою ти прожив понад 25 років, ось так зможе тебе зрадити! Це ж твоя найрідніша людина! Найближча! Це половинка тебе, і ось…

Я сіла в машину і набрала номер чоловіка:
– Сашко, нам з тобою треба терміново поговорити, — ледве сказала я.

– Олю, ну ти ж розумієш, я на ро…
– Немає тебе на роботі! Я стою біля твого офісу! Будь ти чоловіком!

Напевно, щось було в моєму голосі таке, що він не сперечався:
– Зараз буду. Ти де?

– Під’їжджай додому.
– Добре.

Я приїхала додому раніше за нього. Автоматично витягла валізу, стала збирати якісь речі… здається, навіть не його. Моя голова відмовлялася думати!

Він приїхав, увійшов у передпокій і навіть не роздягався:
– Нам треба поговорити? – Запитав він.

– У тебе з’явилася інша жінка?
– Так. Я нічого не можу з собою вдіяти!

– Тоді нам більше ні про що говорити! Підеш ти, чи мені піти?
Куди я могла піти? Він це знав!

– Піду я, — промовив він, щось покидав собі у валізу, і вийшов.
Мій світ обвалився! Ніби все залишилося те саме, але не стало в моєму житті найголовнішої людини!

Не знаю, як хлопці це відчули, але спочатку приїхав молодший син, а за пів години й старший прикотив з усією своєю родиною.

Звісно, ​​довелося їм усе розповісти. Я бачила, як у моїх хлопчиків ходили жовна під шкірою.

– Запам’ятайте, що батько пішов від мене. Від мене, зрозуміло! А ви йому так і лишилися синами! Він вас виростив, вивчив, допомагав, як міг, тому…

Хлопці лише нижче схилили голови.

І потяглися довгі, довгі дні. Та дні, ще не так страшно, а ось вечора і ночі …

Я почала худнути, старіти, перестала на себе звертати увагу. Але якось приїхала моя подруга Маринка. Чоловік Маринки був близьким другом Сашка, і вона знала все.

Кілька разів вона лаяла мене за те, що я ніяк не можу забути чоловіка, а тут примчала якась розгнівана! Подивилася на мене і твердо скомандувала:

– Поїхали!
– Куди? – Не зрозуміла я.

– Потім зрозумієш!

Вона привезла мене до дитячого онкологічного центру. Буквально за руку втягнула мене на перший поверх.

І я опинилася зовсім в іншому світі! Тут лікувалися маленькі діти, вони були бліді, та зовсім безволосі.

А поруч із ними постійно перебували засмучені молоденькі матусі. Вони гралися з дітьми, щось розповідали їм, носили на руках.

– Ось! Дивись! – Безжально кивнула на них подруга. – Ось у них горе! Справжнє! А ти…

Цей день перевернув у мені щось! Тепер, щодня я просиджувала в комп’ютері, шукала спонсорів на операції малечі зі страшним діагнозом.

Я знову навчилася радіти! Це було таке щастя, коли хоч одну дитину вдавалося висмикнути з лап кістлявої!

А нещодавно, на мій день народження, я чекала на синів з привітаннями. Тому не надто здивувалася, коли двері в моєму будинку відчинили ключем.

– Синочку! А чого не попередив? – гукнула я з кухні, розраховуючи, що приїхав старший син.

Але у дверях стояв мій чоловік.
– Можна? – Запитав він.

– Звичайно, це ж і твоя хата теж, — знизала плечима я.

Сашко виглядав дуже погано. Не поголений, якесь смішне пальто з претензією на молодіжне, замість сорочки футболка, причому, не першої свіжості. За ці десять років, що його не було, я бачила його лише декілька разів, і то здалеку.

– Їсти будеш? – Запитала я.

Ні, я не розраховувала на повернення, але… але Сашко був батьком моїх дітей, він прийшов, отже, щось у нього сталося. І йому потрібні були не мої закиди, а… чорт його знає, що йому було потрібне!

– Олю, пробач мені… якщо зможеш, вибач. І ще… я залишуся тут, — опустився на стілець Сашко. – Я не можу більше!

– Дивись сам, – знизала я плечима і вийшла.

Я нічого не питала, не допікала докорами, бачила, що Саша сам хоче щось пояснити, але була не готова до розмови.

Маринка мені багато чого розповідала, а їй чоловік на вушко секрети Сашкового життя – буття нашіптував. Звісно ж, вона не могла зі мною не поділитися!

– Ну що ти, Ольго! – сиділа вона переді мною у кафе, де ми з нею домовились зустрітись. – Все банально до дурощів! З’явилася молоденька щучка, якій захотілося круто пожити.

Та й давай вона всі чари свої застосовувати. А твій дурень повівся! Ой, не кривися, мій би дурень теж клюнув! У них же цей, “комплекс старості”. Їм обов’язково треба довести, що вони ще ого-го!

А у твого дівчина заявила, що в положенні. Твій і розтанув! Не міг він дівку в такому положенні залишити. А потім побачив, як ця діва ставиться до своїх батьків!

Вона прямо матом на них, уявляєш? А твій Сашка на свого батька зроду голос не підвищував, і не міг терпіти, коли хтось на старих кричить. От і тримався, доки старих не стало.

А перед тим, як піти, його нова теща і сказала, що син у її донечки не від Сашка. Той зробив аналіз ДНК – точно!

Ну… вирішив, що допомагати хлопчику буде, той ні в чому не винен, але жити з цією щукою більше ні дня не міг. А тепер сама вирішуй – будеш ти з ним жити далі, чи ні!

Тепер щодня я думаю, чи варто його пробачити? Адже це не просто сказати «я пробачаю тобі»! Тепер, якщо він десь затримається, я вже буду уявляти, що він у неї!

Або, він скаже мені, що картопля пересолена, а я почну кричати, щоб ішов до своєї молодої щуки, хай вона йому варить!

Я, при кожному зручному і незручному випадку, згадуватиму його зраду! Чи вистачить у мене сили не нагадувати йому про це?

Розумію, що маю щось вирішити, а не можу! Можливо, хтось поділиться мудрою порадою?