– Я сама підштовхнула його до спілкування із сином від першого шлюбу, але потім, так пошкодувала…

– Ти знову з нею? Я ніби в гарем потрапила… Наче чоловік у нас один на двох… – Олена зазирнула на кухню, навіть не роззувшись, і насупилась.

Єгор стояв біля столу спиною до неї та з телефоном біля вуха. Тон у нього був трохи м’якший, ніж зазвичай. Наче він не просто розмовляв, а згадував, як йому було добре в минулому житті.

– Ага, зрозумів. Завтра тоді вирішимо. Бувай, – він поклав слухавку й обернувся. – Даша дзвонила. Говорили про Мишка.

Олена кивнула і пройшла повз, хоча всередині стислося щось мерзенне, що нагадує отруйну гюрзу. Вона не стала розбиратися.

Не спитала, що означає «вирішимо». Просто пішла у ванну, увімкнула воду і довго дивилася, як вона тече, гріючи під нею руки.

На жаль, ніщо інше її зараз зігріти не могло.

Згодом, коли Єгор влаштувався на дивані зі смартфоном, Олена підсіла ближче і заговорила. Обережно, без наїзду, бо встигла трохи заспокоїтись.

– Ти знаєш… Іноді ви розмовляєте так, наче ви не просто батьки. Може, я перегинаю, але мені неприємно це чути.

Він глянув на дружину і зітхнув. Єгор не сердився, але й не рвався заспокоювати. Він утомився.

– Олено, ти ж сама наполягала. Сама казала: «Спілкуйся з сином, вмикайся в його життя». Що тобі не подобається?

Тут її накрило. Не гнівом, а розгубленістю. Адже вона правда наполягала. Років зо два тому…

Тоді вони з Єгором тільки одружилися. Все було добре. Нова квартира, іпотека, ремонт – золотий стандарт молодих сімей.

Єгор багато працював, але вечорами був удома, хай і втомлений. Олена раділа навіть тому, як він хропе, обійнявшись з подушкою.

Саме тоді вона раптом вирішила побути гарною.

– Чому ти не спілкуєшся із сином? – спитала Олена одного разу.

– Ну, я гроші переказую, купую подарунки. Даша не скаржиться, – відповів він і знизав плечима, ніби йшлося лише про рахунок у банку.

– Євген, дитині не лише гроші потрібні. Батько потрібний. Невже тобі не хочеться бачити, як він росте?

Він відмахнувся. Потім подумав. А за кілька тижнів все закрутилося: він зателефонував колишній дружині, запропонував забирати Мишка, хоча б раз на місяць. Даша не заперечувала. Навпаки, казала, що дитині потрібне чоловіче виховання.

Олена супроводжувала чоловіка під час першої зустрічі. Мишко був худенький, у безглуздій шапці з котячими вухами. Він підозріло дивився на Олену і майже не розмовляв.

Але потім, уже в гостях у бабусі, раптом пожвавішав, коли вона дістала дитяче лото. Вони грали до вечора. Єгор теж розслабився. І Олені здавалося, що у неї все вийшло. Тепер все буде добре.

Пізніше вона часто згадувала той вечір. І не лише. Як бабуся Люба плакала від щастя, коли обіймала онука.

Як Мишко тішився, коли вони разом поїхали в парк на велосипедах. Як казав їй тихо: “У тебе пиріг з яблуками смачніше, ніж у мами”.

Вона ділилася цим із подругою, з матір’ю. І дуже пишалася.

– Я сама підштовхнула його до цього. Вони тепер, як нормальна сім’я, – хвалилася Олена. – Я навіть почуваюся частиною їхнього світу.

Але тривога пробивалася вже тоді. У Олени було враження, ніби вона відчиняє двері, а звідти дме протяг, що затягує їх у якусь дуже погану історію.

Місяць тому все різко посилилося. Олена сиділа з Мишком на кухні. Він жував вафлі з полуничним варенням. Хлопчик говорив про школу, про улюбленого вчителя з праці, а потім раптом сказав:

– А коли ми з татом та мамою ходили в піцерію, там такий класний робот був! Він піцу розносив.

– З татом? – перепитала Олена, намагаючись не видати емоції, що рвуться зсередини.

– Ну, так. У п’ятницю. Тато приїхав, я попросив, щоб ми туди сходили. Він сказав, що можна. Ну… тільки попросив тобі не казати. Ти ж йому не скажеш? – додав Мишко пошепки, запізно усвідомивши, що ляпнув щось не те.

Олена кивнула і посміхнулася. Підклала йому ще одну вафлю. Він нічого не помітив. Йому було весело. Йому було добре.

А їй – ні!

Того вечора вона теж не влаштувала скандалу. Тільки спитала:

– А чому ти не сказав, що ходив із Дашею та Мишком в піцерію?

Між його брів залягла складка. Чоловікові здалося, що вона нападає, і він одразу пішов у глуху оборону.

– Я не зобов’язаний тобі звітувати за кожен свій крок! Це було для сина! Тут нема чого обговорювати!

Олена кивнула, але в ній розбилося щось важливе. Щось, що не можна склеїти, навіть, якщо дуже намагатися.

Єгор все частіше повертався додому ближче до одинадцятої ночі. Олена на той час або спала, або вже засинала.

Її чоловік проводив із, здавалося б, чужою жінкою більше часу, ніж із рідною дружиною. Причин завжди вистачало: син, ремонт, чоловіча допомога по дому.

Пів року тому все було інакше. Олена проходила чергове обстеження у клініці. Єгор тоді був поряд.

Він возив її на УЗД, приносив їй її улюблені мандарини та ківі, міг зірватися вночі, якщо їй різко захотілося солодкого. Він був добрим чоловіком. Дбайливим. Лише її. Його тоді не доводилося ні з ким ділити.

А потім – порожнеча. Ще один «невдалий цикл», черговий натяк лікаря на те, що «можливо, варто розглянути штучне запліднення».

І погляд Єгора почав тьмяніти. Він не пішов фізично, ні. Але тепер Олена все частіше чула «вирішуй сама» і «я не фахівець». Чоловік ніби видихся.

І коли під боком опинилася Даша зі своїм будівництвом, із сином, із проханнями – йому стало простіше там. Там не треба було сподіватись. Там було все зрозуміло.

– Ти знаєш, Даша тепер зовсім інша стала, – сказала якось Марина, дружина чоловікового брата. – М’яка, спокійна. Прямо дивно. Мабуть, життя налагодилося.

Марина озвучила просте спостереження. Але для Олени це був стусан під дих.

– Ага, – кивнула вона, ковтаючи чай та образу. – Добре, коли у людей все добре.

У цей момент світ ніби зрушив і все стало кривим. У когось все гаразд. У неї ж – погано.

Далі – гірше. На кухні заряджався телефон. Єгор був у душі, коли руки Олени самі до нього потяглися. Вона не хотіла шукати. Вона сподівалася, що шукати нема чого.

Листування не було особистим. Але воно було… таким теплим, що Олені стало заздрісно.

– Який ти молодець, що доробив проводку? Мені довелося б продати нирку, щоб найняти електрика, – писала Даша її чоловікові. – Коробку з інструментами залишаю тобі, нікуди не виношу. Стане в пригоді потім.

Олена перегорнула далі.

– Ти завжди поряд, Єгоре. Навіть через стільки років.

Тривога всередині наростала. Олені на очі потрапило голосове, вона його увімкнула. Там був стомлений, але теплий жіночий голос.

– Все-таки дякую тобі. Без тебе я б не впоралася. Ти, як скеля, на тебе завжди можна покластися. Мишко щасливий. І я також.

Олена повільно відклала телефон убік. Вона не мала доказів. Але, у неї не було й спростування. І це було найгірше. Її ніби поставили на канат над прірвою.

Потім була зустріч зі свекрухою. Вона покликала її по гриби. Олена відмовилася від збору, але все одно приїхала. Їй треба було почути хоч когось, інакше підозри зжеруть її.

Вони сиділи на кухні. Любов Павлівна замішувала тісто, Олена похмуро дивилася у вікно.

– Я знаю, тобі важко, – почала свекруха, наче вгадавши думки. – Все не так, як ти уявляла. Але ми всі просто хочемо, щоб у Михайла був батько.

– У нього тепер є батько. А чи є в мене чоловік? – Олена навіть не обернулася.

– Ну, ви ж дорослі. Розберетеся. Може, тобі простіше з Дашею домовитися, аніж один одному нерви псувати.

Це була добра, щира порада. Тоді чому душу від неї рвало так, наче її образили?

Олена рішуче підвелася. Від розмов їй не легшало.

– Дякую. Мені час.

Любов Павлівна не затримувала, тільки сказала на прощання:

– Ти не гнівайся. Просто іноді легше відпустити, ніж доводити, що ти кращий.

Олена вийшла. Надворі було прохолодно. Чесність свекрухи віддавалася тремтінням у пальцях.

Ранок був тихим. Єгор порпався з кавомашиною. Олена стояла біля стільниці й не могла підібрати потрібні слова. Їй не хотілося влаштовувати істерику. Але реагувати спокійно та мовчати, вона більше не могла.

– Мені здається, я третя зайва, – нарешті сказала вона. – Наче у вас із Дашею своя атмосфера, в яку я весь час лізу без запрошення.

Єгор, аж застиг.

– Олено, та скільки можна? – він повільно обернувся, втомлено зітхаючи. – Я втомився обирати! Втомився, розумієш?

– Там мій син! Там мої зобов’язання! А ти тут, з такими ревнощами, наче я щовечора по бабах ходжу!

– А ти не ходиш? Ти там живеш. А тут – ночуєш, – Олена говорила спокійно, хоч її душили сльози.

Він нічого не відповів. Тільки розвів руками, мовляв, я не знаю, що з цим робити.

Олена зібрала речі та поїхала. Без драми. Просто сказала, що їй треба провітритися, охолодити голову. Єгор не зупинив, тільки кивнув, намагаючись не дивитись у її бік. Навіть не спитав, куди!

Два дні тиші у батьків. На третій день Олені подзвонила Даша. Спочатку вона не хотіла підіймати слухавку, але щось підказувало, що та не стала б телефонувати просто так. Олена все ж таки натиснула на зелену кнопку.

– Олено? Привіт. Слухай, вибач, що так. Мишко руку понівечив. Я в паніці, швидку викликала. Єгор на об’єкті, до нього не додзвонитися. Боюся, що одна не впораюсь, але не знаю, кого просити. Так вийшло, що ти найближча…

Даша явно не дурила. Її голос тремтів. У ньому не було ні грама переможного тону, чи зловтіхи над становищем «суперниці». Лише материнський страх.

У травмпункті пахло спиртом і ліками. Блідий Мишко сидів з пов’язкою на лікті. Він стискав у здоровій руці коробку з мармеладками та іграшкою. І в Олени тьохнуло серце.

Вона встигла прикипіти до Мишки. Тепер їй було непросто бачити, як він страждає.

Побачивши Олену, хлопчик підняв голову і похмуро кивнув на знак вітання.

– Привіт… А ти з татом? – спитав він.

– Ні, сама. Але я з тобою, – Олена сіла поряд. – Потерпи ще трохи. Зараз, мабуть, гіпс накладуть і додому.

Даша стояла поряд, закусивши губу. Обличчя червоне, волосся сяк-так зібране поспіхом. На ній була розстебнута куртка та кросівки на босу ногу.

– Дякую, – прошепотіла вона. – Я…

Даша явно хотіла сказати ще щось, але зам’ялася. Олена уважно подивилася на неї.

– Я хочу, щоб ти знала. Я не лізу. Справді. Я просто одна. Дуже страшно бути одній у таких ситуаціях. Я лише заради сина. Тобі нема чого боятися.

– Я розумію. Але іноді тебе дуже багато.

– Я… просто боюся, що він знову залишить нас. Але я тебе почула.

Олена нічого не сказала. Тільки накрила здорову руку Мишка своєю долонею. Той довірливо притулився до неї плечем.

Олена повернулася додому пізно ввечері. Єгор сидів на кухні, в руках – її улюблений кухоль. У тріщинах, зі сколом, натомість – із героями її улюбленого турецького серіалу.

– Дякую, що ти поїхала, – сказав він, не зводячи очей. – Я думав, що ти відмовиш.

Олена присіла поряд. Він кинувся наливати їй чай, навіть не питаючи.

– У мене не завжди виходить тримати баланс, – визнав він. – Іноді мені легше робити, ніж думати. Але я кохаю тебе. Тебе не її.

Олена не посміхалася. Якийсь час вона слухала, як закипає вода в чайнику, як капає з крана.

– Давай просто частіше розмовляти. Не про них. Про нас, – попросила вона. – І… намагайся приїжджати додому хоча б о восьмій. Гаразд?

Єгор кивнув головою.

Олена нарешті відчула себе не спостерігачем, а частиною. Вона знову опинилася всередині стосунків, а не десь збоку.

Тепер вони були набагато ближчими до компромісу та балансу. А як буде далі, життя покаже. Чи це були щирі зізнання, чи спроба спростувати підозри. А ви як вважаєте?

Пишіть свої міркування в коментарях, ставте вподобайки.