Вдруге я вийшла заміж 4 роки тому. Сашко мені здався тоді чудовою кандидатурою, був уважний, дарував квіти. Я й зараз його люблю, незважаючи на напруження у наших стосунках.
Коротко про нас: нам по 29 років, обидва працюємо, дітей наразі немає. Я займаюся дизайном інтер’єрів – він звичайний менеджер на фірмі.
Хоча ми нібито не бідуємо, на свою квартиру накопичити не вдалося. Просто живемо, іноді їздимо на відпочинок. Загалом все як у людей.
Винаймаємо квартиру в непоганому районі міста. Двокімнатну. Хоча спільні друзі і пропонували нам з’їхати в однушку, щоб заощадити на цьому, мені особисто здається, що це погана ідея.
Двоє дорослих не зможуть поділити одну кімнату між собою. Не має значення, якого вона буде розміру. Я люблю дивитися серіали без навушників, Саші подобається футбол.
Окреме приміщення дуже допомагає в особистому житті: можна побути наодинці, подумати. Не заважати своїй другій половинці. Коротше кажучи, одна кімната не варіант.
А нещодавно мені у спадок від любого дідуся дісталася квартира на околиці міста. Ну як сказати, квартирка скоріше. Стара, без ремонту, з меблями минулого тисячоліття. Ну, ви знаєте.
Що з нею робити, незрозуміло. Ремонт забере купу грошей. Жити у ній не варіант. Хіба що здавати за якісь копійки. Це хоч якийсь план.
Але Сашко, почувши про мою спадщину, миттю вигадав «геніальний» план. Сказав, що було б дуже круто, якби ми квартирку продали, потім набрали кредитів і купили за ці гроші своє житло. Кредити, звичайно, навпіл.
І почалося велике протистояння. Я відмовляюся, чоловік наполягає. Відразу згадалися всі недавні образи, проколи та інше. І треба сказати, це й змусило мене замислитись про наші стосунки ще раз.
Справа в тому, що півроку тому ми були на межі розриву. Ситуація не дуже приємна, але й винні були двоє. До речі, ми клятвенно домовилися про неї одне одному не нагадувати. Але тут знайшовся привід.
Я щиро не розумію, як можна змушувати мене продавати спадщину, якщо я цього не хочу. Посилатися на те, що ми найближчі одне одному люди і маємо повністю довіряти своїм почуттям. Але я так і роблю.
Я відчуваю, що це погана ідея. Але чоловік не може вгамуватися. Після цього ми почали спати у різних кімнатах.
І «вишенька» на торті: мені почала наярювати свекруху. Не те щоб до цього ми з нею особливо дружили, але й не сварилися. Відносини були офіційними. Зустрічалися у свята, та й усе. Як подружки одна одній точно не дзвонили ніколи. Але зараз від неї не позбутися.
Спершу вона хотіла «виїхати» на позитиві: сміялася, фантазувала, як нам із її сином буде добре у власній квартирі. Що тепер не треба буде нікому платити гроші за проживання щомісяця і що взагалі у нашому віці метатись по «зйомках» несолідно. Чомусь забула, що кредити виплачувати якось треба.
Але потім, зрозумівши, що я не йду назустріч, вона просто почала мене лякати. Що щастя не буде у чужому домі. А раптом вагітність чи ще щось. І взагалі, вона бажає своєму синочку тільки найкращого, а не дружину, яка не може піти на поступки у такій дрібниці. Дрібниця, звичайно, але моя, чи не так?
Коротше, я у процесі. Але моя воля похитнулася. Все ж таки не дівчинка, і втретє заміж виходити я не збираюся. Може, варто спробувати і справді вплутатися в цю історію із кредитами. Кажуть, що півсвіту так і живе. А там буде видно.
Знову ж таки, знайти відповідне житло ще потрібно примудритися. Варіантів багато, але, напевно, всі вони не дуже. Ось так.
Я побачила чоловіка сестри з іншою жінкою. Це сталося випадково, в торговому центрі, куди я…
Моя свекруха – Раїса Петрівна – жінка з дуже важким характером. Вона вважає, що краще…
Я одружилася дуже рано. На вечірці, яку для першокурсників влаштувала адміністрація нашого інституту, я познайомилась…
Досі не можу схаменутися після приниження, яке влаштував мені власний чоловік. Як після такого дивитися…
Після заміжжя ми переїхали до рідного міста чоловіка. Винайняли однокімнатну квартиру. Мені подобалося наше життя,…
Коли мені було сім років, моєї мами не стало в лікарні, під час того, коли…