Вдруге я вийшла заміж 4 роки тому. Сашко мені здався тоді чудовою кандидатурою, був уважний, дарував квіти. Я й зараз його люблю, незважаючи на напруження у наших стосунках.
Коротко про нас: нам по 29 років, обидва працюємо, дітей наразі немає. Я займаюся дизайном інтер’єрів – він звичайний менеджер на фірмі.
Хоча ми нібито не бідуємо, на свою квартиру накопичити не вдалося. Просто живемо, іноді їздимо на відпочинок. Загалом все як у людей.
Винаймаємо квартиру в непоганому районі міста. Двокімнатну. Хоча спільні друзі і пропонували нам з’їхати в однушку, щоб заощадити на цьому, мені особисто здається, що це погана ідея.
Двоє дорослих не зможуть поділити одну кімнату між собою. Не має значення, якого вона буде розміру. Я люблю дивитися серіали без навушників, Саші подобається футбол.
Окреме приміщення дуже допомагає в особистому житті: можна побути наодинці, подумати. Не заважати своїй другій половинці. Коротше кажучи, одна кімната не варіант.
А нещодавно мені у спадок від любого дідуся дісталася квартира на околиці міста. Ну як сказати, квартирка скоріше. Стара, без ремонту, з меблями минулого тисячоліття. Ну, ви знаєте.
Що з нею робити, незрозуміло. Ремонт забере купу грошей. Жити у ній не варіант. Хіба що здавати за якісь копійки. Це хоч якийсь план.
Але Сашко, почувши про мою спадщину, миттю вигадав «геніальний» план. Сказав, що було б дуже круто, якби ми квартирку продали, потім набрали кредитів і купили за ці гроші своє житло. Кредити, звичайно, навпіл.
І почалося велике протистояння. Я відмовляюся, чоловік наполягає. Відразу згадалися всі недавні образи, проколи та інше. І треба сказати, це й змусило мене замислитись про наші стосунки ще раз.
Справа в тому, що півроку тому ми були на межі розриву. Ситуація не дуже приємна, але й винні були двоє. До речі, ми клятвенно домовилися про неї одне одному не нагадувати. Але тут знайшовся привід.
Я щиро не розумію, як можна змушувати мене продавати спадщину, якщо я цього не хочу. Посилатися на те, що ми найближчі одне одному люди і маємо повністю довіряти своїм почуттям. Але я так і роблю.
Я відчуваю, що це погана ідея. Але чоловік не може вгамуватися. Після цього ми почали спати у різних кімнатах.
І «вишенька» на торті: мені почала наярювати свекруху. Не те щоб до цього ми з нею особливо дружили, але й не сварилися. Відносини були офіційними. Зустрічалися у свята, та й усе. Як подружки одна одній точно не дзвонили ніколи. Але зараз від неї не позбутися.
Спершу вона хотіла «виїхати» на позитиві: сміялася, фантазувала, як нам із її сином буде добре у власній квартирі. Що тепер не треба буде нікому платити гроші за проживання щомісяця і що взагалі у нашому віці метатись по «зйомках» несолідно. Чомусь забула, що кредити виплачувати якось треба.
Але потім, зрозумівши, що я не йду назустріч, вона просто почала мене лякати. Що щастя не буде у чужому домі. А раптом вагітність чи ще щось. І взагалі, вона бажає своєму синочку тільки найкращого, а не дружину, яка не може піти на поступки у такій дрібниці. Дрібниця, звичайно, але моя, чи не так?
Коротше, я у процесі. Але моя воля похитнулася. Все ж таки не дівчинка, і втретє заміж виходити я не збираюся. Може, варто спробувати і справді вплутатися в цю історію із кредитами. Кажуть, що півсвіту так і живе. А там буде видно.
Знову ж таки, знайти відповідне житло ще потрібно примудритися. Варіантів багато, але, напевно, всі вони не дуже. Ось так.
