Марина повільно підвела на нього погляд, у якому ще жевріло ледь помітне терпіння. Те саме, що вона плекала п’ять років, гризучи дешеві макарони в орендованій квартирі зі шпалерами, що відклеювалися. Терпіння, з яким крок за кроком будувала власну справу з нуля. — Я рахую, Денисе. Просто рахую, куди зникають наші з тобою гроші, — вона виділила останнє слово майже несвідомо. — Ну ось знову ти за своє. Все йде, як треба, не хвилюйся
Марина вже вкотре перерахувала суми в квитанціях, що лежали акуратними стопками на кухонному столі.
– Можете залишити цю квартиру собі! У цій будці я не житиму! – Репетувала дочка
– Можете залишити цю квартиру собі! У цій будці я не житиму! Світлана Павлівна
– Вірочко, ну що ти ще придумала? – голос свекрухи у слухавці був буквально наповнений обуренням. – Ну, як це так, варити на тиждень? Та воно все закисне до середи! Що ж ти мого Колю помиями годувати збираєшся? Він же в мене звик до свіженького
– Ні, Колю, до твоїх батьків ми не поїдемо, – казала я чоловікові. –
— Дівчата, легкі гроші від оренди – це реальність! Якщо у вас є зайва квартира, гріх не скористатися такою нагодою!
Марина вже збиралася вмикати світло в передпокої, коли ключ, як завжди, не повернувся в
Це ж подарунок моїй мамі, а не вам! – випалила Таня, відчуваючи, як її щоки спалахують. – Покладіть негайно той золотий ланцюжок на місце! Як ви смієте ритися в моїх речах?! Скільки ж треба мати нахабності, щоб таке робити! Я просто в це не вірю!
Щойно Таня ступила на поріг спальні, з голови ще капала вода після душу. «Нарешті,
– Мамо, ти жартуєш? У сенсі – продала все і переїхала?! А овочі на зиму ми тепер звідки будемо брати? – Обурився син
– Мамо, ти жартуєш? У сенсі – продала все і переїхала?! А овочі на
— Павло, це моя квартира. Я купила її ще до нашого знайомства. І я не маю наміру ділити її ні з ким, окрім тебе. Чоловік насупився, явно здивований такою різкою відмовою. — Але ж ми тепер родина, хіба ні? Хіба родина не повинна допомагати одне одному?
Арина сиділа за кухонним столом, і тиша вечора була майже відчутною. За вікном легенько
– Пригальмуй-но, всім хочеться рибки скуштувати! – Приструнила сусідку прямо при гостях
Ірина жила у приватному будинку на околиці невеликого міста, де вулиці потопали у зелені,
— Це мій дім. Мій та Іллін. І я прошу вас піти. Тиша стала іншою. Важкою, щільною. — Що? — Ніна Василівна випросталася. — Що ти сказала? — Усе. З мене досить. Забирайтеся з мого дому
Майбутнє, де Таня стоятиме біля вікна й дихатиме на повні груди, ще здавалося далеким.
Марія більше нікого не чекала…
Марія не знала, якого кольору були очі у її матері. На єдиній фотографії, яку

You cannot copy content of this page