– Синку, коли ж ти встиг подорослішати? – У сім років … коли мама в лікарні була! Ти ж мені тоді сказав, що я мужик. Але я був не мужик, батю! Я був маленький наляканий хлопчик. Я подзвонив дядькові Борі, він відразу ж приїхав. Ось він мій батько,- справжній
– Я йду, вибач. – Ні-і-і! -Так! Вибач … мене чекають, мені треба йти.
– Немає у тебе більше сина…
Олена Василівна сиділа біля вікна, чистила картоплю і зітхала: – Біда… Ой, біда… У
— Давай без цих розмов про гроші. Я тобі сто разів говорив: у родині неважливо, хто скільки заробляє. Ми все ділимо навпіл — і радощі, і труднощі. Ось зараз трудність, і її треба розділити. — Навпіл? — вона гірко усміхнулася. — Навпіл у нас є хіба що твоє прізвище у моїх платіжках за комуналку. Я нікуди не з’їду, Ігорю. Це мій дім, і тільки я вирішуватиму, хто тут житиме
Альона ледве встигла переступити поріг власної квартири, коли почула його. Вона щойно повернулася з
— Стривай-но. Ви ж розлучилися рік тому. Що йому ще від тебе треба? — І гадки не маю. Може, совість у мене забув? Хоча ні, він її з собою ніколи й не приносив
Вероніка відключила телефон, не дослухавши до кінця, і відчула, як по тілу розливається приємна
– Мамо, тобі сімдесят чотири роки. Куди тобі стільки? Нас троє, Денис раз на рік заглядає. Куди центнер картоплі? – Куди треба. – Це не відповідь! – А ти не прокурор, щоб я тобі відповідала
– Це що за килимок? Ольго, ти мені на картоплю траву стелити надумала?! Зінаїда
Тільки Ірина знала, кому вона буде завдячувати до кінця днів своїх…
– Ти що, навіть не зробив курортну карту? – Ірина була обурена, – ну
— Свекруха в гості напросилася. Сьогодні ввечері, уяви собі! За понад два роки вона жодного разу до нас на поріг не ступала, а тут раптом така родинна ніжність прокинулася
Поліна вже збиралася вимикати телефон, коли побачила на екрані ім’я, яке викликало в неї
— Хочеш, щоб твоя мати лікувалася платно? Плати сама. Я не забороняю
— На твою маму я не підписувався, — вимовив Вадим і поклав телефон на
– Тепер я в тебе ще й ледащо! – Мамо… – Так ось! Я йду в безстрокову відпустку! – заявила я. – Відсьогодні
Я звикла вставати рано, без будильника. До підйомів разом із сонечком мене привчила заводська
— Ой, Ларисо, годі. Це ж дрібниці. Вона на дачу з’їздила, а не на перегони якісь. Не треба через це сваритися з мамою, ти ж знаєш, яка вона в нас уразлива
У переповненому маршрутному таксі о пів на сьому ранку вільних місць ніколи не буває.

You cannot copy content of this page