Ціна красивого життя…
– Бабусю, ну ти чого? Він навіть у кафе не може замовити нічого, крім
– Але чому зараз? – здійнявся чоловік. – Чому ти мовчала всі ці роки, якщо знала? Ти ж посміхалася, ти приймала подарунки, ми їздили у відпустку! Я думав, що ми щасливі! – Я просто чекала…
– Що це, Катю? – Артем крутив у руках щільний білий конверт, не наважуючись
– Чесно кажучи, синку, ти мене розчарував. Я думала, ти вибереш собі за дружину більш заможну дівчину, принаймні, з власним житлом. А ти вирішив повторити долю батьків. Врахуй, у нас для вас місця немає, тож розраховуй тепер на власні сили
Леся з чоловіком вирішили купити будинок за містом. У дитинстві та юності Леся жила
– Сказали ж сидіти в кімнаті, куди вилізла?! – прошипіла мама Антона. – Та я це… – бабуся позадкувала назад у комору і зачинила двері
– Сказали ж сидіти в кімнаті, куди вилізла?! – прошипіла мама Антона. – Та
– Мамо, відпусти його. Ти ж молода ще, гарна. Живи та й радій. А йому ще цей тягар на плечах тягти років двадцять. Дівчина–підліток і дитя однорічне. Втомиться він. – Ну, дитя – це щастя, а не тягар. А дружина так, у доньки годиться. Невже таке неземне кохання?
Кафе «Фіалка» вважалося розкішним закладом для цього містечка. До нього й прямувала Наталя, з
– Завтра вранці привезу тобі сина, мені його більше нема з ким залишити
– У тебе що є син? Чому ти ніколи цього не казав? – Мамо,
– Ось не сидиться ж вам удома! Гроші подіти нема куди? Багатьом їсти нема чого, а ви в розкоші… Що за необхідність така?! – А ми хіба винні, що комусь нема їсти чого?
– Настя, куди це ви знову зібралися? Валізи дістали, дивлюся… – В Грецію хочемо
Провчила чоловіка. Віддала дітей в його нову “сім’ю”, бо – “Діти повинні рости у повній родині!”
– Машину я забираю собі, квартиру ділитимемо навпіл, – Олег сказав це так буденно,
– Ми ж родина. Такі речі треба разом вирішувати. А ти просто взяв і стільки грошей витратив без мого відома. По чоловіку було видно, що вона його присоромила
Ніна втомлено опустилася на диван і відкинула голову на спинку. День важкий був. На
– А що це ви робите на моїй дачі? Я вам ключі не давала, – господиня застигла на порозі, дивлячись на застілля рідні
Ніна Петрівна збирала на дачу дванадцять років. Кожна тисяча гривень відкладалася з особливою обережністю

You cannot copy content of this page