– То ти не для себе, ляльку у Діда Мороза просив? – вигукнув Вадим. – Угу, – кивнув Сашко. – Для Світлани. До неї Дід Мороз ніколи чомусь не приходить. Ми з нею в одному класі, і вона мені на нього поскаржилася, – Сашко винно глянув на Діда Мороза, а батьки видихнули з полегшенням
Вадим зайшов у спальню з перекошеним від подиву обличчям. – Що з тобою? –
Ліда подивилася на свекруху з вдячністю. Перебуваючи у її будинку, вона була спокійна за своє майбутнє. З такою мамою не страшні були жодні труднощі
– Нам що, знову до твоєї мами їхати? – грізно спитала Ліда чоловіка. Вона
– Варя, я розумію, що тобі її шкода, але ж ми не знаємо її. Може, вона… – Може, що? Вона просто самотня жінка, яка забула, що таке тепло! І ми сьогодні можемо хоч щось для неї зробити!
Варя вискочила з квартири о десятій вечора тридцять першого грудня – мама згадала, що
– Та облиш ти ці забобони, мій дядько Вася, пам’ятаєш ж його, п’ять разів свідком на весіллях був, і сам вже втретє одружений. – Так при чому тут дядько Вася, він чоловік, на нього прикмета, може, і не поширюється … – Юля, ну ти ж розумна, школу з медаллю закінчила, університет з червоним дипломом, а віриш в такі дурниці!
Юлі було двадцять п’ять і їй дуже хотілося заміж. Але якось не складалося з
– Це мама? Тато, там мама… Я ж тобі казав… Пішов перший сніг, і ось вона…
П’ятирічний Сашко прокинувся раніше за будильник, заліз до батька під ковдру і схвильовано зашепотів:
І сьогодні, чим ближче підходив час до вечора, тим томливіше ставало на душі. Це перше застілля без нього. Без його квітів. Лише в пам’яті чуються слова, мелодії його пісень, які виштовхують на очі сльози
Віра Василівна сумно посміхнулася. Сьогодні у неї День народження. Якраз випало на вихідний день.
– Не треба так нервувати, Олено! Нам же всього вистачає, а у Мишка труднощі, потерпимо, – чоловік усміхався примирливо та водночас винно
– Не треба так нервувати, Олено! Нам же всього вистачає, а у Мишка труднощі,
– Ну все, мамо, я не маю часу, конференція починається. У нас все добре, бувай, – і донька відключилася. Ганна хотіла спитати, як онуки, але не встигла
– Ну все, мамо, я не маю часу, конференція починається. У нас все добре,
Терпляча сваха…
– Як ви могли так вчинити? – плакала Ніна Василівна. – Як так? –
-Краще б не брала той телефон, – зі сльозами ділилася Наталя своїми висновками з Алісою. – У нього там фотографії! -Чиї? – Аліса тримала Наталю за руку і дивилася в обличчя подрузі. -Різних жінок. Молоді, красиві… А ще листування…
Наталя з Алісою були найкращими подругами. Вони були знайомі з раннього дитинства, подружилися ще

You cannot copy content of this page