Я вже всім на роботі сказав. Раз уже купили дім — нехай подивляться. Побачать, як живемо. Люди прості, їм цікаво буде. Ми ж тепер не гірші за інших, правда? Тепер і не соромно гостей запросити. Ти вже не підведи: організуй усе на найвищому рівні. Щоб я на роботі був у пошані, щоб мене колеги поважали.
— Аліно, на суботу нічого не плануй… — чоловік, Іван Петрович, відсунув тарілку й,
Віра Павлівна сіла за стіл на кухні, і сьорбаючи чай дрібними ковтками, почала згадувати своє життя, в якому так часто чорні смуги міняли білі, і навпаки
«Начебто все готове до зустрічі, – жінка глянула у вікно. – А вони, мабуть,
Шлюбна угода…
– Ось, тримай. Це потрібно підписати до того, як ми підемо до РАЦСу. Саша,
– Тату, ти так багато працюєш, приходиш пізно завжди. Це правда, що у тебе роман? Анатолій глянув на дружину, а вона фиркнула та відвернулася. Потім набула серйозного вигляду і заявила: – Толік, це не я, слово честі. Запитай у Юлі, звідки вона це дізналася.
Софія Іванівна збиралася із чоловіком на дачу. Видався довгий вихідний і хотілося провести його
– Ворушитися треба, що незрозумілого?- Живеш тут, як у Христа за пазухою, ні турбот, ні зобов’язань. А іпотека – це відповідальність! З банком не посперечаєшся, навчишся думати наперед, планувати! – Незворушно заявив батько
– Ірино, а Світлана, донька Маринки та Гриші, вже свою квартиру купила. В іпотеку,
– Це тільки маленька частина моєї помсти за зраду, – хотілося набагато більше, щоб було боляче, як мені!
В той день народження мені виповнилося тридцять вісім. Подарунок я отримала один – правду.
– У нашій квартирі хтось жив, допоки нас не було, але це не найстрашніше…
Я й досі пам’ятаю той запах: кислий, важкий, чужий. Він майнув в обличчя, щойно
– Мамо, я – до тебе з речами. Не виженеш?
– Мамо, я – до тебе з речами. Не виженеш? – Синку, про що
– Хлопці, ви куди? А юшка? – Кричала я їм услід, ледве стримуючи переможну усмішку
– Ти уявляєш, Генка своїй Ірці машину взяв – “китайця”! Я йому кажу: «Ти
– Ти ще пошкодуєш! Я знайду адвоката! У борги залізу, але доб’юся свого. Дім наш родовий, і я доведу, що маю на нього право! Чекай на повістку! – Репетував дядько Микола
Тетяна, жінка тридцяти п’яти років, із втомленими, але живими очима, стояла біля хвіртки, стискаючи

You cannot copy content of this page