— Путівку я віддав сестрі. У неї на роботі зараз такі труднощі, начальство постійно чіпляється, нерви геть здають. Їй санаторій просто необхідний. А тобі й дачі вистачить. Ти ж сама казала, що хотіла новими клумбами зайнятися. Я їй квиток вже переоформив через знайому в агентстві, тож ти можеш їхати додому.
Марина вже відчувала присмак відпустки на язиці. Духмяні карпатські трави, тепла вода термального басейну,
–  Я не збираюся ставати нянькою! – Ти ж бабуся! – Обурилася дочка. – І що? Чи це тепер обов’язок за трудовою угодою?
– Нарешті, ти на пенсії! – зраділа Христина, коли мама повідомила, що отримала документи.
— Ти ж вчора обіцяв приїхати рівно о другій. — Я забув! Зрозуміло тобі?! — огризнувся він у відповідь, і я почула, як він голосно видихнув сигаретний дим. — У мами ювілей, шістдесят років! Тут тітка з Полтави приїхала, кум! Я смажу м’ясо на сорок душ. Невже тобі так важко таксі викликати? Чи 250 гривень шкода? — Михайле, у таксі без дитячого крісла новонародженого не візьмуть, — нагадала я, відчуваючи, як у грудях закипає образа. — Водії просто відмовляються їхати
Звук келихів і гамір вечірки заглушували слова чоловіка, але те, що він сказав, пролунало,
– Тату, татко, миленький! Де ж ви так довго були з мамою? Я вас шукав, я на вас так чекав…
Я поверталася додому затемно. Світло в під’їзді як завжди не горіло. – Виродки, –
— Послухай мене. Я не серджуся. Чесно. Але чужі речі не можна брати без дозволу. Тим паче такі. Цей медальйон мені залишила бабуся в останні дні свого життя. Там фотографія мого діда. Для мене він дорожчий за будь-яку річ у світі. Якби ти попросила, я б, можливо, навіть дала тобі його на вечір. Але ти не спитала.
— Олександро, а це не буде занадто? — Надія стояла перед дзеркалом у примірювальній
– А чому витрати Софії рахували саме ви? — Тому що вона моя дочка. — І чому оплачувати їх маємо ми?
Денис з самого ранку відчайдушно боровся з дверима до спальні. Вони, здавалося, мали власний
— Двадцять років гну спину в автосервісі у дилера. Лагоджу чужі автівки за 35 000 гривень на місяць. Мені вже сорок чотири роки, Насте. І нічого свого не маю. Навіть твоя квартира…
Після зустрічі випускників Володимир повернувся глибоко за північ. Анастасія чула, як він довгим, невпевненим
– Ти йому ніхто, просто співмешканка, – почула я від свекрухи після десяти років та двох дітей. Чоловік мовчав
Дарина повернулася з прогулянки і застала у передпокої чужі сумки. То були сумки Надії
— …Та все він повірив, Жанно! — донісся з вітальні тріумфальний голос Галини Сергіївни. — Я йому зі сльозами на очах розказала, як мені важко мозолити ноги, підіймаючись сходами. Андрій у мене м’який, добрий, увесь у батька. Скажеш йому про синівський обов’язок — він останню сорочку зніме
— Нам треба помінятися квартирами: ми переїжджаємо в мамину двокімнатну, а вона — в
– Ти дружина чи хто? Крутись давай, щоб завтра після зміни гаряче на плиті стояло…
– Годувати мужика – твій прямий обов’язок, а моя получка піде на будівництво! –

You cannot copy content of this page