– Ти їй знову половину вечері в лотки пакуєш? – Євген відклав телефон на обідній стіл. Покосився на три пластикові контейнери біля плити.
– Не половину, а те, що лишилося, – огризнулася Варя, – вона з зусиллям закрила кришку на останньому судку і склала їх у стос.
– Антоніна Василівна сама попросила. Сказала, що завтра на роботу візьме, щоб у їдальню не бігати.
– Ну і добре. Чого ти заводишся?
Варя кинула лопатку в раковину. Із шумом закрила воду.
– Женю, ти не розумієш. Вона до нас ходить кожного божого дня вже третій тиждень.
Євген ліниво потягнувся на стільці.
– І що?
– Сидить аж до вечора. Грає зі Стасом, а потім забирає вечерю. Вчора забрала половину м’ясного пирога. Позавчора – макарони по-флотськи, цілу сковорідку.
Варя уперлася руками в край стільниці.
– Вона раніше взагалі чуже куховарство не брала! Завжди гидувала. Казала, що я багато солі кладу. А тепер мете все поспіль.
– Та кинь накручувати себе, – відмахнувся чоловік. – Мама ж сама.
Варя дивилася на мерехтливий екран мікрохвильової печі.
– Це не привід змітати все з холодильника! Ми платимо іпотеку, якщо ти забув. Я продукти не на роту солдатів купую.
– Готувати на себе одну просто лінь, – гнув своє Євген. – Нормально все. Тобі шкода, чи що? Рідна мати таки.
Чоловіча здатність не помічати очевидного завжди вражала Варю. Антоніна Василівна справді була непоганою свекрухою.
На відміну від рідної матері Варі, та ніколи не лізла з порадами з прибирання та не перевіряла пил на шафах. Вона просто приходила у вихідні, забирала трирічного Стаса і йшла з ним ліпити із пластиліну.
Але останні тижні три поведінка свекрухи кардинально змінилася.
Вона стала приходити щодня. Заявлялася години до другої, засиджувалася до упору. А коли Варя, яка втомилася після зміни, накривала на стіл, Антоніна Василівна з’їдала подвійну порцію. Потім ніби ненароком просила загорнути залишки.
– У них там в офісі мікрохвильову піч нову поставили, – щебетала свекруха ввечері.
Вона спритно ховала лоток із котлетами у свою об’ємну сумку.
– Я з дівчатами пообідаю. Чого гроші даремно витрачати у буфеті. Ціни зараз такі, що зайвий раз кави не купиш. Самі знаєте, як у кафешках дорого.
Варя тоді промовчала. Але підозри лише посилились. Свекруха ніколи не обідала з «дівчатками» в офісі, воліючи ходити в пристойне кафе за рогом.
Антоніна Василівна завжди пишалася своєю посадою старшого економіста, гарною зарплатою та вмінням жити «на рівні».
Наступного дня Євген поїхав у відрядження на добу. Стас заснув у своїй кімнаті по обіді. Варя зважилася на перевірку.
Вона склала у пакет нові дитячі малюнки. Додала баночку домашнього варення, яку мати передала з дачі. Викликала таксі та поїхала на інший кінець району.
За дверима почулися кроки. Повернулась засувка. Антоніна Василівна стояла в отворі в старенькому ситцевому халаті. На обличчі читалася відверта паніка.
– Варю? А що ти не попередила?
– Я повз пробігала, – Варя протиснулася до передпокою. – Стас вам тут мистецтва намалював. І варення от завезла. Свіже, вишневе.
Свекруха спробувала перегородити вузький коридор.
– Давай сюди пакет. У мене тут не прибрано, дитинко. Я прання затіяла.
– Я поставлю на кухню, руки відтягла, – Варя впевнено зробила крок вперед, обминаючи важку постать свекрухи.
На кухні було чисто. На плиті не стояло жодної каструлі. Не було навіть звичного кошика із хлібом на столі. Лише ідеальна порожнеча.
Варя рішуче потягла на себе дверцята великого двокамерного холодильника. Нібито, щоб прибрати варення.
На порожніх скляних полицях сиротливо стояла банка гірчиці. Поруч лежав зморщений лимон. Трохи нижче – ті два контейнери з вчорашніми макаронами та котлетами. Один був уже наполовину порожній.
Більше всередині нічого не було. Ні десятка яєць, ні пакета молока, ні схудлого шматка сиру. Варя повільно зачинила дверцята.
Антоніна Василівна стояла позаду неї. Вона нервово смикала край халата, не наважуючись підняти погляд.
– Я просто перед відпусткою все під’їла, – швидко промовила свекруха, і голос її зрадливо здригнувся. – Щоб не зіпсувалося. Завтра ось збиралася на ринок сходити. М’яса свіжого взяти, домашнього сиру.
Варя промовчала. Вона лише помітила на столі упаковку дорогих пігулок. Тих самих, про які Женя нещодавно казав, що вони коштують, як крило літака і дістати їх ціла проблема.
Поруч лежав стос неоплачених квитанцій за комунальні послуги. Червоні цифри заборгованості впадали у вічі.
– Зрозуміло, – напівголосно кинула Варя.
Вона обійшла свекруху дугою.
– Я тоді піду. Вечерю треба готувати.
Антоніна Василівна не пішла її проводжати. Так і залишилася стояти посеред порожньої кухні.
Увечері наступного дня, коли Євген повернувся додому і кинув дорожню сумку на порозі, вибухнула буря.
– У твоєї матері немає їжі, Женю! – Варя стояла посеред кухні, не даючи чоловікові навіть роздягтися.
Євген невдоволено скривився.
– Ти знову за своє? Мама ж сказала, що йде у відпустку. Завтра піде і придбає продуктів. Дай переодягтися, заради бога.
– Женю, ти сліпий? – Варя підвищила голос. – Там тільки та їжа, яку я вчора їй дала! Більше нічого! Ні крихти!
Вона сперлася руками об спинку стільця.
– Я після роботи батрачити не наймалася, щоб твою матір із лоточків годувати! Вона харчується нашими рештками.
– У неї взагалі немає продуктів. І ці пігулки лежать на самому видному місці. І квитанції за квартиру не сплачено за два місяці.
Євген перестав розстібати куртку. До нього, здається, почало доходити.
– Та нісенітниця якась. У неї зарплата хороша. І пенсія капає. Вона завжди вміла відкладати, у неї на рахунку мають бути гроші.
– Яка зарплатня, Женю? Ти сам подумай своєю головою. Вона три тижні у нас стирчить цілими днями. Яка відпустка стільки триває? У комерційній фірмі?
Євген кинув куртку на банкетку.
– Збирайся, – коротко відрізав він.
Вони подзвонили у знайомі двері через сорок хвилин.
Антоніна Василівна відчинила майже одразу. Побачила їх удвох. Одразу якось знітилася і відступила всередину передпокою, ховаючи очі.
Вони пройшли на кухню. Євген, не питаючи дозволу, відчинив дверцята холодильника. Подивився на самотню гірчицю та сиротливий лоток з-під котлет, який Варя збирала позавчора. Потім перевів тяжкий погляд на матір.
– Мамо, що відбувається?
Антоніна Василівна опустилася на стілець біля вікна. Вона довго дивилася на свої зчеплені на колінах руки.
– Та нічого особливого, Женю. Я потихеньку впораюся. Криза невелика, з ким не буває.
– Як ти впораєшся? – голос Євгена задзвенів. – Їжею, яку Варя збирає тобі на роботу?
Свекруха сіпнулася, наче від ляпаса.
– Яка робота, мамо? – Євген присів перед нею навпочіпки, заглядаючи в обличчя. – Ти ж у відпустці.
Антоніна Василівна опустила плечі. Вся її колишня пиха та впевненість старшого економіста кудись випарувалися.
– Півтора місяця тому мене попросили піти, – видавила вона, дивлячись поверх голови сина. – Прийшов новий начальник.
– Сказав, що пенсіонерам настав час відпочивати. Дорогу молодим давати. Там дівчинка чиясь на моє місце мітила. От і вижили.
– Без виплат? І ти мовчала? – Євген схопився на ноги.
– А що я мала сказати? – Свекруха нарешті підвела очі. Погляд був жорсткий, упертий.
– Я вам на шию сідати не збиралася, Женю! У вас самих іпотека, Стасик росте. Вам кожну гривню треба рахувати. А я здорова кобила, думала, перекручусь.
Вона махнула рукою у бік столу, де лежали пігулки.
– Я думала, зараз швидко знайду іншу роботу. Та кому я потрібна у шістдесят чотири роки? Нікуди не беруть за фахом. Лише прибиральницею, а в мене спина. А тут ще рецепт виписали. Тиск скаче так, що в очах темніє.
Антоніна Василівна поправила комір халата.
– Усю пенсію за квартиру віддала та за ліки ці прокляті. На продукти тисяча залишилася на місяць. Ось я й ходила до вас. Думала, переб’юся потихеньку, доки роботу не знайду. Соромно як, господи.
На кухні не було чути жодного звуку. Лише за вікном гудів вечірній проспект та по склу барабанив дрібний дощ. Варя дивилася на свої черевики, відчуваючи, як йде злість.
Ця горда жінка, яка завжди приносила повні пакети дорогих гостинців і повчала невістку життя, цілий місяць жила надголодь. І боялася попросити у рідного сина на шматок хліба, щоб не здатися слабкою.
– Соромно, мамо, це коли ми ситі сидимо, а ти вчорашні макарони по лотках ховаєш, – сухо впустив Євген.
Він ступив у коридор.
– Збирайся.
– Куди? – насторожилася свекруха.
– В гіпермаркет. Тобі будемо полиці забивати. І щоб я більше таких фокусів не бачив! Дізнаюся, що голодуєш, силою до нас перевезу!
Антоніна Василівна спробувала заперечити, гордість знову взяла своє.
– Женю, ну не треба, я правда… Я не просила подачок!
Євген не дав їй договорити. Він просто стягнув із гачка плащ і подав матері.
– Руки в рукави! Розмова закінчена.
До самих холодів побут вирівнявся.
Антоніна Василівна перестала ховати очі. Роботу вона так і не знайшла, але Євген узяв за правило щотижня заїжджати до матері із важкими пакетами продуктів. Забив морозилку м’ясом, привіз крупи та консерви. Комуналку він також узяв на себе.
Якось увечері, коли Стас уже спав, Євген підійшов до Варі на кухні.
– Дякую тобі, – тихо промовив він.
– За що? – Варя збирала посуд у раковину.
– За те, що ти не відмахнулась. Якби не ти зі своїми контейнерами, я б так і думав, що у мами просто тривала відпустка. І що в неї все чудово.
Варя сполоснула тарілку і поставила у сушарку.
– Наступного разу просто слухай, що я тобі говорю. Жінки такі речі швидше помічають.
Вона витерла стіл губкою.
– До речі, твоя мати сьогодні знову лоток з котлетами забрала.
Євген здивовано підійняв голову.
– Навіщо? Я ж учора їй повний багажник продуктів привіз. І рибу, і фарш, і індичку. У неї холодильник не зачиняється!
Варя посміхнулася.
– Сказала, що нам на ніч смажене шкідливо. І взагалі я котлети пересушила. А їй зранку з чаєм якраз буде.
Євген коротко смикнув головою і відвернувся до вікна. Сперечатися з упертим характером матері було абсолютно марно.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
