Валентина поверталася з роботи втомлена, але задоволена. Дорогою зайшла в магазин, купила сир, сметану – син учора попросив сирників. Вечір обіцяв бути тихим.
Біля самого під’їзду, де вічно не зачинялися другі двері, вона зіткнулася з Іриною з тридцять п’ятої квартири. Та стояла, наче спеціально чекаючи на неї.
– Валентино, вітаю, – сказала Ірина. – Ну що, як ти? Зібралася вже?
– Господь з тобою, Іро. Куди це я маю зібратися? – Валентина навіть усміхнулася, поправляючи сиву пасму, що вибилася з-під берета.
– Як куди? Прогнула тебе твоя невістка? Коли з’їжджаєш?
Валентина поставила сумку на лаву.
– Іра, поясни до пуття. З чого такі розмови?
Сусідка озирнулася, ніби за кущами сидів шпигун, і зашепотіла:
– Анька – сестра мого Васі – працює на овочебазі, там же, де твоя сваха – Віра Іванівна. Так от, вона чула, як матінка твоєї невістки хвалилася тіткам:
– Скоро Валентина свою квартиру на сина перепише, я до них переїду – дочці з малюком допомагатиму. А Валентина – в мою кімнату в малосімейці жити вирушить.
Валентина відчула, як до щік приливає жар. Не від сорому – від глухої, в’язкої образи. Кімнату Віри Іванівни вона знала: десять метрів у старому, ще довоєнному будинку, вікно у двір-колодязь та загальна кухня на чотири родини.
– Іро, а ти не всій маячні, яку чуєш, вір. Ти мене скільки років знаєш? Я що – на недолугу схожа? – відповіла Валентина.
– Ну, дивись, Валю. Я за що купила, за те й продаю. А ти подумай: диму без вогню не буває, – Ірина зробила крок на доріжку, зрозумівши, що розмова вийшла не такою, як вона очікувала.
Вдома Валентина розібрала продукти, поставила чайник та сіла у крісло. Слова Ірини змусили її згадати нещодавню розмову із сином.
– Мамо, а як ти подивишся на таку пропозицію: ми з Вікою беремо в іпотеку однокімнатну квартиру, і самі гасимо платежі. А жити в ній ти будеш.
У Віки скоро термін, треба буде дитячу робити. І потім – ми майже відразу хочемо другу дитину, щоб відстрілятися і більше до цього питання не повертатись. Ти б погодилася?
– Треба подумати, – відповіла тоді Валентина, хоч у голові вже клацали рахівниці. Термін у Віки за п’ять місяців.
Поки вони все оформлять, поки друга дитина… Вона відмахнулася, вирішивши, що встигне все обміркувати.
Але не встигла. Виявляється, у свахи наполеонівські плани щодо її квартири вже дозріли.
З невісткою вона нічого обговорювати не стала, а сина після вечері запросила до себе в кімнату.
– Ромо, послухай, що мені сьогодні сусідка розповіла.
Валентина двома словами передала свою розмову з Іриною.
– Ти в курсі планів своєї дружини?
Син зітхнув, сів на край дивану.
– Розкажи мені про кімнату твоєї тещі. Це правда, що ви мою квартиру вже поділили? – ще раз спитала Валентина.
Роман зблід. Навіть у тьмяному світлі торшера це було помітно.
– Мамо, ти не так зрозуміла. Віка пропонувала продати кімнату її матері, додати наші заощадження та купити тобі окрему однокімнатну квартиру.
– Ти вже не дуже молода, у тебе тиск, а жити у квартирі з маленькою дитиною дуже клопітно. Ось ми й подумали.
– Цікаво, – голос Валентини став тихим. – Кімнату Віри Іванівни ви продасте. А вона де житиме? У парку на лавці?
Рома відвів очі:
– Ну… Вона з нами. Віка хоче, щоб її мати звільнилася та допомагала з дітьми.
Валентина помовчала, потім уточнила:
– Значить, так, сину. Ти хочеш свою матір із її ж квартири виселити, а тещу – вселити? Цікава думка! Я тебе, пам’ятаю, в дитинстві головою об підлогу не впускала. Ти розумієш, що несеш?
Двері відчинилися так різко, що ручка врізалася в стіну. На порозі стояла Віка. Валентина зрозуміла, що невістка підслуховувала.
– А чому ви, Валентино Юріївно, дивуєтесь, що я хочу бачити поряд із собою свою маму, а не вас? – випалила вона.
Валентина повільно підвелася. Роман сидів мовчки.
– Віка, заспокойся. Тобі шкідливо кричати. Але я відповім: ти маєш повне право хотіти, щоб твоя мама жила поряд з тобою і допомагала тобі з дітьми… Тільки жити тоді ви будете не в цій квартирі.
– Рома! Скажи їй! – верескнула невістка.
– Що він скаже? – Валентина схрестила руки на грудях.
– Що він також має право на цю квартиру! І я, бо я його дружина! Ви нас звідси не виженете! – Віка перейшла на вереск.
– Добре, – видихнула Валентина. Їй раптом стало спокійно. Така дзвінка тиша буває перед бурею. – Давайте розберемося, хто на що має право.
– Я в юриста була! – Перервала Віка. – Він сказав, половина наша!
– Мила моя, – Валентина взяла з тумбочки окуляри й почепила на ніс, – я філолог, але п’ятнадцять років працюю секретарем у юридичній компанії. Я законів перечитала більше, ніж ти казок! Тож не кричи, краще слухай.
Вона подивилася на сина. Той мовчав. І це мовчання було гучнішим за крики.
– Цю квартиру дали моїм батькам. Мій батько – твій дід, Ромо, – одержав її від заводу. Приватизували вони її вдвох. Я повернулася до неї, коли розлучилася з твоїм батьком.
– Тобі тоді було десять років. А як моєї матері не стало – твоєї бабусі, Ромо, – я стала єдиною власницею, як пряма спадкоємиця.
– Все одно! Рома тут зареєстрований! – вигукнула Віка.
– Так. Але коли ви одразу після весілля поїхали підкорювати столицю, він добровільно знявся з реєстрації.
– Я тебе, Рома, не примушувала, навіть просила не поспішати – влаштуєтеся ви в Києві, не влаштуєтеся, було неясно. Ти сам вирішив.
– А коли ви повернулися та оселилися у мене, я вам обом зробила реєстрацію у своїй квартирі. Але тимчасову – на три роки. І ти, Ромо, про це знав. І Віка знала.
У кімнаті зависла тиша. Чути було, як за вікном сигналить машина.
– А чому ви нам постійну прописку не зробили? – Знову обурилася Віка.
– А тому, щоб ні в кого з вас чи вашої рідні не виникло бажання виселити мене із моєї квартири. І я не помилилася, – відповіла Валентина.
– Тож жодної однокімнатної квартири, й тим більше до кімнати в малосімейці я не піду. Все! Розмова закінчена!
Віка відкрила рота і на хвилину стала схожа на викинуту на берег рибу, потім розвернулася і вилетіла в коридор, грюкнувши дверима. Роман, не підводячи очей, поплентався за нею.
Валентина залишилася сама. Вона зрозуміла, – маневри лише починаються.
У суботу вранці її розбудив дзвінок у двері. Вибагливий, нахабний – хтось тиснув на кнопку пальцем і не відпускав.
Валентина накинула халат. На порозі стояла Віра Іванівна – сваха. Коротко стрижена, у квітчастій кофті, натягнутій на боках, з великою сумкою.
– Здрастуйте, Валентино, – заспівала Віра і, не чекаючи запрошення, впливла до передпокою. – Значить, так, люба. Ти навіщо мою дівчинку залякуєш? Їй стреси ні до чого!
– Доброго ранку, Віро, – сухо відповіла Валентина, перегороджуючи прохід у коридор. – Розмови ведемо в коридорі чи кухні, але без крику.
Зі спальні вийшли заспані Віка та Рома. Віка одразу скривила губи й притиснула руку до живота – картинно, як у дешевому серіалі.
– Мамо, вона нас виганяє!
– Та як ти смієш? – Віра почервоніла. – Віка тут зареєстрована! Вона в положенні! Ти не маєш права!
– Маю, – голос Валентини не здригнувся. – Це моя квартира!
Тут Віру понесло. Немов кран прорвало. Вона почала кричати такі речі, від яких у вантажників на будівництві вуха згорнулися б у трубочку.
Віка підхопила – про те, що Валентина «зажилася на світі» та заважає молодим будувати щастя. Рома, блідий, стояв осторонь і повторював, як заведений:
– Ну, будь ласка, не треба. Мамо, ну навіщо? Віко, заспокойся…
– Помовч! – одночасно гаркнули на нього дружина та теща.
Шум стояв такий, що Ірина із тридцять п’ятої викликала дільничного.
Під час скандалу і Віра, і Віка наговорили Валентині стільки гидот, що та запропонувала їм обом залишити свою квартиру.
Після умовлянь дільничного та його погрози скласти протокол про порушення громадського порядку, Віра нарешті пішла.
Роман витяг Віку, яка ридала ридма, в кімнату.
Валентина, залишившись сама, трохи подумала та ввімкнула ноутбук. Вона зайшла в Дію, знайшла розділ «Реєстрація за місцем перебування», заповнила заяву про зняття з реєстрації у її квартирі сина та невістки.
Через два дні, отримавши відповідь, вона повідомила Рому, що в них більше немає підстав залишатися в її квартирі, і дала два тижні, щоб вони знайшли собі нове житло.
Дізнавшись про це, Віра ще раз прийшла скандалити, але Валентина не пустила її у квартиру. Віра простояла біля під’їзду понад годину.
Вона чіплялася до всіх, хто входить у під’їзд і виходить із нього, розповідаючи про те, що Валентина виганяє з квартири сім’ю сина.
Нарешті їй це набридло, і вона пішла. А Рома та Віка за тиждень переїхали до Віри.
Чуєш про такі історії та згадуєш казку про крижану і луб’яну хатинку. Видно, і в ті далекі часи людям псувало життя квартирне питання…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
