Антон Семенович переступив поріг квартири. Дружина готувала обід, а він повернувся від мами. Була субота, у суботу він завжди їздив до мами.
Це був своєрідний ритуал. Сама мама їздити до них не любила, вважала, що син повинен її відвідувати. Ольга спочатку теж їздила до неї разом із чоловіком, але потім перестала.
Вислуховувати щоразу її претензії набридло. То сукню треба скромнішу, то за чоловіком краще стежити, то діти не так поводяться. Двоє синів підросли та відмовилися від походів до бабусі.
Одразу бабуся вирішила, що Ольга їх погано виховала. А коли вони вступили не туди, куди хотіла бабуся, то й зовсім стали некерованими. Виховання погане.
Бабуся мріяла, щоб онуки пішли стопами її сина Антона, і також зайнялися наукою, як їхній дід Семен Андрійович. Але, на жаль, все було негаразд.
Старший став хірургом, а молодший зайнявся бізнесом. Хірург – це ще куди не йшло, але бізнесмен! Бабуся була в шоці, і вважала шлюб свого сина великою невдачею.
– Бізнесом займаються лише аферисти, а копатися в чужому тілі – це взагалі непристойно!
Не догодили! Та й в Ольги професія була не та. Не відповідає вона статусу Антона.
– Антон, викладач економіки в університеті, а дружина після інституту у продавчині потрапила. Могла б і вчителем у школі працювати.
– А взагалі, треба було також в університеті викладати. З Антоном поруч має бути Ольга Миколаївна, а тут просто Ольга!
***
– Обід готуєш? Я не буду, у мами їв.
– Твоя справа.
– Сядь, розмова є! Я вирішив піти від тебе. Ти не відповідаєш моєму статусу. Мені потрібна дружина з освітою та з посадою. Перше в тебе є, а друге… Мені соромно говорити всім, що у мене дружина – обслуговчий персонал.
– Що?
– Я вибрав відповідну кандидатуру! В Алли Павлівни чудова освіта, кар’єра, та статус.
– Що? Ти вибрав? Ти мене вибирав тридцять років! Я тебе влаштовувала, а тепер мій статус упав нижче за плінтус!
– Ми з тобою разом із першого курсу. Хто тобі допомагав писати контрольні, курсові? Де ти жив, доки ми навчалися? Хто тобі готував обіди?
– Ти сама це сказала, твій статус упав. А в Алли Павлівни все попереду.
– Це твій статус нормального чоловіка впав. У неї все попереду, а в тебе – позаду. Іди, я не тримаю тебе. Квартира моя, якщо ти пам’ятаєш. Тітонька написала заповіт на мене, царство їй небесне.
– Я пам’ятаю, але ми були вже одружені дванадцять років. Я вкладався у побут, у дітей. До речі, вони не виправдали моїх надій. Квартиру ділитимемо.
– Вкладався лише у побут! Все інше зроблено мною, на мої ж гроші. Навіть ремонт зроблений з моїх спадкових коштів. Статус маєш, а кажеш дурниці!
– Як ти навчаєш студентів? Га? Іди, Антошко. Іди. Справді, не за статусом я тобі. Статус у тебе начебто і є, а ось розум ти розгубив.
– Як ти зі мною розмовляєш? Ти ж…
– Я про себе все знаю! Ключі залиш собі на згадку. Я збиралася міняти двері, завтра вранці майстер прийде. Двері пиляти не будемо, гроші мої. Збирай речі та йди.
– У мене багато всього, я не встигну, мені потрібно кілька днів. Ймовірно, тиждень.
– Так? Ні, вирішив – йди сьогодні. Речі я кур’єром на адресу твоєї матері відправлю. А може, в університет? Нехай твоя перспективна потішиться. Мені вистачить і дня. Завтра речі будуть у тебе.
***
Ольга збирала речі ретельно, щоб нічого не залишилося. Брудні шкарпетки, ручки, зошити, записи та записки.
Старий годинник, який зупинився років двадцять тому, але зберігався, як реліквія – мама подарувала.
Сорочки, і краватки, які Антошка так і не навчився зав’язувати, все йшло у великі мішки та коробки, валізи не вистачило, за стільки років зібралося всього багато.
Спочатку Ольга укладала все акуратно, а потім вирішила просто кидати без розбору. Вузли на краватках розв’язала, маленька, але помста.
Костюми вирішила кинути у мішок, більше пожмакаються. Старий килим у їхній спальні подарувала мати Антона, він давно не подобався Ользі. Нарешті його не буде.
Мати, коли переїжджала, захопила його із села, а потім віддала синові. Реліквія! Повісити не можна викинути! Кома в Антона та Ольги стояла в різних місцях. А тепер все має бути правильно. Віддати, не можна кинути!
Машина прийшла, вантажники все винесли та поїхали. За годину зателефонував Антон.
– Що ти зробила? У мами однокімнатна квартира, там не проштовхнутись і без моїх речей!
– Ти не уточнив, куди відправити. До речі, – лахміття твоє, а платила я. Поверни мені за доставку гроші. І не заважай мені видаляти високий статус із мого житла. Треба провітрити.
– Ти не могла трохи зачекати?
‐ Не могла.
Розлучили їх швидко, діти дорослі, майно вже поділили, а нерухомості Антон не має. Батька сини не зрозуміли, – матір підтримали. Навіть обіцяли допомагати.
Антон переїхав до перспективної Алли Павлівни. Спочатку він думав, що квартира її, але потім з’ясувалося – житло орендоване. Алла будувала кар’єру в їхньому університеті, вдома їжі не було.
– Замов, або поїж у мами, – постійно відповідала вона. – Сорочки? Це ж твої сорочки! А шкарпетки я тобі прати не наймалася. Якщо не хочеш сам цим займатися, то в тебе є мама.
– До речі, чому у тебе немає квартири? Чому ти залишив усе дружині? І чому у твоєї мами така маленька квартира? Ми могли б жити там у майбутньому.
– Квартира мені була не потрібна, у нас була, але вона не моя. Там мого немає, це спадщина моєї колишньої. А мама просто переїхала із села, я їй допоміг, але вистачило лише на це.
– І? Ти збираєшся забезпечити нас житлом? Мене та себе?
– Я не знаю. А потрібно? У мами є квартира, я там зареєстрований, частка навіть є.
– Не сміши мене!Там мало місця, і там твоя мама! Ти економіст, ти навчаєш інших, придумай щось.
– Тут нічого не можна придумати. Я не хлопчик, мені п’ятдесят два.
– Тоді збирай свої речі. До речі, твоя мама мені дзвонила і була дуже незадоволена мною. Ти жалієшся їй, як школяр! Обіду немає, вечері немає, шкарпеток немає! А руки в тебе є?
– Розберися з усім сам. До речі, про тебе вже говорять в університеті, ти не став акуратним. Не можна ходити у м’ятому костюмі, це погано впливає на репутацію навчального закладу.
– Але ж ти моя дружина! Ти повинна усе це робити!
– Я тобі нічого не винна! У нас рівноправність. Ти не забезпечив мене помешканням, я тебе чистими сорочками. У мене кар’єра, у мене статус, мені ніколи займатися нісенітницею. Квартири не буде, значить йди!
***
Антон Семенович зібрав свої речі, пощастило, що все ще було у мішках. Місця у шафах не було для його сорочок.
Мама одразу відправила його до колишньої дружини, яка без статусу і зовсім не підходить її синові. Там сина хоча б годували та одяг прали.
Ольга відчинила двері. Жалюгідний Антошка стояв серед мішків та коробок, які вона збирала майже рік тому. Схуд, постарів, пом’явся. Біля стіни стояв той самий килим, згорнутий у рулон.
Ользі на мить стало шкода колишнього чоловіка, але вона згадала, як він йшов.
– Антоне? Ти щось забув? Тут твого нічого більше немає.
– Нам багато років.
– І що це означає?
– Пустиш?
– Ні. Ти вибрав статус, а в мене його немає. Тож прощавай ще раз, – і зачинила двері перед його носом…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
