Світлана готувала обід, коли їй зателефонувала її стара подруга Жанна. Вона дзвонила рідко, але влучно: завжди з чимось терміновим, чи з неймовірними новинами.
– Світлано, ти вдома? – голос Жанни звучав незвично напружено.
– Так, обід готую.
– Чудово. Нікуди не йди. Я зараз до тебе приїду. У мене для тебе новина – очманієш!
Світлана вимкнула газ і сіла на табурет. Жанна ніколи не розкидалася словами. Якщо казала «очманієш», значить, справді було від чого.
– Хороша хоч новина? – Запитала Світлана, сподіваючись, що подруга не витримає і викладе все телефоном.
У слухавці повисла пауза.
– Як тобі сказати? Взагалі погана, навіть дуже. Але, з іншого боку, користі від неї буде багато! Не питай. Зараз приїду, розповім усе.
Жанна з’явилася за пів години. Влетіла до передпокою, навіть не роззулася, пройшла на кухню та озирнулася.
– Діти вдома?
– Ні, Гриша на тренуванні, Яна у подруги.
– От і добре. Сама потім вирішиш, як їм сказати.
Вона сіла на стілець навпроти Світлани, поклала руки на стіл і випалила:
– Орлов сьогодні вранці на машині розбився. Зовсім…
Світлана завмерла.
– Не вижив, чи що? – голос пролунав, мов чужий.
Олексій Орлов – її колишній чоловік, батько Грицька та Яни, людина, з якою вона прожила десять років і розлучилася майже п’ять років тому.
– Так, – кивнула Жанна, і в цьому кивку не було ні урочистостей, ні зловтіхи, тільки констатація факту.
– На шосе, коли їхав на роботу. Там кілька машин зіткнулися, ще двоє постраждали, але їх швидкою відвезли. А його машина спалахнула, його навіть витягнути не змогли.
Світлана дивилася на одну крапку на стіні. У голові крутилася одна й та сама думка: «Як же так? Йому лише сорок два…»
– А чого ти так зблідла? – Жанна налила з чайника воду в кухоль і посунула до подруги. – Ви вже п’ять років, як чужі люди.
– Ми чужі, але не до такої міри. А такого навіть недругу не забажаєш. Крім того, не забувай, що Льоша – батько моїх дітей. Як їм сказати? – Світлана сиділа, не знаючи, що робити далі.
– Та вони самі впізнають, – сказала Жанна. – Говорять, що все це під камерою сталося і хтось уже злив момент дорожньої пригоди в інтернет.
Немов підтверджуючи її слова, вхідні двері клацнули. У передпокій увійшов Грицько – тринадцятирічний син Світлани, високий, худий, з вічно скуйовдженим волоссям. У руках у нього був увімкнений телефон.
– Здрастуйте, тітко Жанно, – сказав він спокійно. – Мамо, подивися, це ж татова машина.
Він простяг телефон. На екрані завмерло відео: чорний дим над шосе, зім’яте залізо, язики полум’я.
Світлана подивилась на сина. Голос Грицька був абсолютно спокійний, у ньому не було ні грама хвилювання чи переживання.
– Так, Грицю. Тато, на жаль, пішов із життя. Будь ласка, не показуй це відео Яні. Вона злякається, плакатиме.
– А вона вже бачила, – сказав син і знизав плечима. – Мамо, ти що думаєш, ми з Янкою сильно через це засмутимося?
– Він за п’ять років до нас двічі прийшов, і то один раз, щоб забрати свої інструменти, а другий, разом з бабусею Тонею, щоб вмовити тебе не подавати на аліменти. У нас уже п’ять років батька немає, тож втрата невелика.
Гриша розвернувся і вийшов. Світлана чула, як грюкнули двері його кімнати.
– А що, він має рацію, – тихо сказала Жанна. – Олексій справді давно плював і на тебе, і на дітей. Згадай, як він бігав від аліментів.
– А як його мати діставала тебе, коли ти вдруге подала до суду, щоб встановили аліменти у твердій сумі? Вона ж тоді прокльонами на весь двір сипала.
Світлана заплющила очі. Вона пам’ятала кожен із тих днів. Стояти на сходовій клітці, слухати, як Антоніна Сергіївна кричить на весь під’їзд:
– Аліментів їй захотілося! Сама б працювала, а не на колишнього чоловіка сподівалася!
А вона працювала. Дві зміни на день, поки діти були то в бабусі, то в подруг, то взагалі одні вдома.
– Ходила я до суду, вони прийняли рішення, а сенс? – Світлана розплющила очі, у них була лише втома.
– Льошка то лікарняні їм пхав, то якісь довідки з центру зайнятості, ніби він у них на обліку перебуває.
– А після того, як я через пів року після розлучення добилася, щоб аліменти були у твердій сумі, він взагалі наче зник.
– Я тоді щомісяця до державних виконавців ходила, а все марно – він взагалі нічого не заплатив. Там борг уже близько чотирьохсот тисяч. А тепер взагалі нічого не отримаю, раз його немає.
– От і чудово, – резюмувала Жанна.
– Ну, що ти несеш, Жанко! Що хорошого в сме.рті людини, навіть якщо вона була негідником стосовно своїх дітей?
– Що хорошого, питаєш? – Жанна посміхнулася, і в очах її блиснуло щось хиже. – А ось тут другий бік цієї новини: Олексій мав деяке майно.
– Ти до нього стосунку не маєш, а от Гриша та Яна – прямі спадкоємці. І, до речі, борг з аліментів ви теж отримаєте.
Світлана дивилася на подругу, не вірячи своїм вухам.
– Яким чином? Я знаю, що дітям можна буде оформити пенсію за батька. А аліменти – хто їх платитиме?
– Пенсію не можна, а треба оформити, причому не зволікати з цим. А щодо аліментів ти не маєш рації. Аліменти – це борг.
– А всі борги спадкодавця мають виплатити його спадкоємці, якщо вони беруть спадщину. Я сьогодні спеціально в інтернеті подивилася, переможно повідомила Жанна.
– По-твоєму, виходить, що ми самі собі повинні аліменти виплатити? Нісенітниця якась.
– Зовсім не нісенітниця. Але тут все залежить від того, чи мав твій колишній чоловік заповіт. Але навіть, якщо і мав, та залишив усе притулку для бездомних тварин, твої діти все одно отримають якусь частину, але яку – треба уточнити у юриста.
– Тому що вони обов’язкові спадкоємці. А от якщо жодного заповіту не було, про що я підозрюю, то все його майно буде поділено на три частини: його матері, Гриші та Яні.
– А ось твоя колишня свекруха має виплатити борг сина за аліментами. Не весь, а лише третину. Звичайно, краще все, але навіть третина – це теж гроші, і ти їх отримаєш.
Світлана повільно перетравлювала почуте.
– Жанно, ти так добре все розклала, наче справжній юрист, – вона вперше усміхнулася за цю годину.
– А я ж п’ятнадцять років тому закінчила юрфак, ти ж знаєш, – нагадала подруга.
– Але ти жодного дня не працювала за фахом.
– Так, спочатку один декрет, потім другий. Але я працюю у відділі кадрів, а останні п’ять років його очолюю. Отже, закони читати доводиться, – відповіла Жанна і підморгнула.
***
Нотаріус – жінка років п’ятдесяти – довго гортала документи, які принесла їй Світлана.
– Світлано Ігорівно, ви приймаєте спадщину від імені неповнолітніх дітей, а ви розумієте наслідки цього кроку?
– Розумію, – Світлана сиділа прямо, склавши руки на колінах. – Я опікун, мені все пояснили.
Нотаріус кивнула і поставила печатку. Гриша та Яна були визнані прямими спадкоємцями Олексія Орлова.
Антоніна Сергіївна дізналася про це за три дні. І тиша скінчилась.
– Відчини двері, Свєтко! Я знаю, що ти там!
Світлана стояла біля дверей і дивилася у вічко. Антоніна Сергіївна, маленька, сухенька, з невдоволеним обличчям, тупцювала на майданчику.
– Антоніно Сергіївно, я вам не відчиню. Якщо хочете поговорити, давайте у спокійній атмосфері, без крику.
– Ти змусила дітей спадщину приймати? Дітей на батька нацькувала?
– Я нічого нікого не змушувала. У нотаріуса все оформлено по закону.
– По закону? – голос свекрухи піднявся до півнячого крику. – А закон такий – дітей на рідну бабу нацьковувати? Квартира Олексія нам повинна була дістатись, мені й Маргариті! А ти зі своїми виродками …
– Антоніно Сергіївно, якщо ви не припините скандалити, я зараз поліцію викличу.
За дверима ще довго лунали прокляття, потім кроки стихли.
Візити повторювалися. Антоніна Сергіївна приходила в різні часи – вранці, коли Світлана збиралася на роботу, увечері, коли діти робили уроки, одного разу навіть в неділю.
Вона стояла на майданчику та говорила, говорила, говорила. Про те, як Льоша мріяв, щоб його помешкання залишилося в сім’ї.
Про те, що Світлана – чужа жінка, яка тільки і вміє, що забирати. Про те, що діти ще маленькі і не розуміють, що творять, а мати їх підбурює.
Світлана припинила відчиняти двері після третього разу. Але якось Антоніна Сергіївна розшумілася так, що сусідка зверху викликала поліцію сама. Дільничний прийшов, склав протокол, провів розмову. Свекруха пішла, але ненадовго.
Найгірше було інше. Якось восьмирічна Яна повернулася зі школи у сльозах.
– Яно, що сталося? – стурбовано спитала Світлана.
– Бабуся до мене біля школи підійшла, – схлипнула Яна. – Я вийшла, а вона там стоїть. Сказала, що ти погана, що гроші тата вкрала, що він би не хотів…
– Яно, люба, бабуся просто дуже переживає.
– Вона сказала, що якщо ти їй гроші не віддаси, то тебе чорти заберуть! – випалила дівчинка і заплакала.
Того ж вечора Світлана написала заяву в поліцію. Наступного дня до Антоніни Сергіївни прийшли з офіційним попередженням. Але це не зупинило ні її, ані сестру Олексія.
Не меншу активність виявила й старша сестра Олексія, Маргарита. Жінка з чоловіком та двома дітьми жили в однокімнатній квартирі. Вона розраховувала, що мати віддасть квартиру Олексія їм.
Вона до дітей не підходила, але за ті пів року, які пройшли до отримання свідоцтва про право на спадщину, нервів Світлані багато зіпсувала.
Якось Маргарита подзвонила:
– Світлано, давай зустрінемося, поговоримо мирно.
– Маргарито, говорити нам нема про що.
– Ну як же нема про що? Гриша та Яна мої рідні племінники. Ми ж родина.
– Ви самі обрали не бути сім’єю п’ять років тому, коли Льоша пішов, а ви сказали, що я вам ніхто.
У слухавці повисла пауза.
– Квартира брата потрібна моїм дітям, – уже іншим жорстким голосом сказала Маргарита. – Ми в однокімнатній живемо вчотирьох. Тобі-то що, у тебе своя квартира є.
– Маргарито, це не до мене питання. До нотаріуса йдіть.
– Ах ти…
Розмова закінчилася. Але не маневри.
Маргарита вмовила матір подати до суду. Позов був складений промовисто: мовляв, діти від першого шлюбу не мають права на спадщину, тому що Олексій не брав участі в їхньому вихованні, а значить, не визнавав їх. І що заповіт все-таки був, просто загубився.
Суддя вислухала всіх, погортала матеріали та відмовила у позові. Повністю. Ще й додала, що спроба заперечити обов’язкову частку неповнолітніх дітей – це юридичний нонсенс.
Але мати та сестра не заспокоїлися. Ще майже рік вони обдзвонювали спільних знайомих, скаржилися родичам, писали в батьківські чати школи, де навчалися Грицько та Яна.
Історія обростала подробицями: Світлана стала то «колишньою, яка за живого чоловіка відсудила у нього квартиру», то «жінкою, яка на горі нажилася», то просто «стервом, що обібрала родину бідного Льоші».
Світлана дізнавалася про це від сусідів, від однокласників, навіть від своєї перукарки. Було прикро. Було гірко. Але вона розуміла, що все зробила правильно.
Квартира Олексія була продана. Те, що діти отримали, Світлана поклала їм на рахунки. Антоніна Сергіївна, знехотя, але виконала рішення суду – виплатила належну частину боргу за аліментами.
До нового навчального року Світлана купила Грицькові ноутбук – той, який він сам вибрав, а Яну записала до художньої школи, куди вона мріяла потрапити.
Іноді вона думала про Олексія – правда, рідко, – вона не хотіла йому зла. Тільки шкодувала, що він не зумів стати справжнім батьком своїм дітям за життя. Тому що зараз всі ці гроші, квартири, борги – це те, що з часом забудеться.
А пам’ятатимуть діти тільки те, чи приходив батько на їхні дні народження, чи просто так дзвонив, щоб запитати: «Як справи, синку?».
Гриша та Яна пам’ятали, що не дзвонив. І це була найбільша втрата, яку жодними судами не повернеш…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
