Я шкодую про своє колишнє життя

Я закінчила 9 класів і пішла вчитися до місцевого училища. Від нашого села це 40 км. Ми з дівчатами винаймали квартиру. Стали гуляти, пропускати пари, у мене з’явилися шкідливі звички. І ось через два місяці я напилась і заснула, а хлопець, який доглядав мене, прийшов до нас і скористався мною. Наступного ранку я була в трансі і десь тиждень сильно переживала, а потім пішло поїхало. Після цього хлопця стільки чоловіків та хлопців було.

Найгірше стало після першого курсу. Ми з подругою спали вже з усіма поспіль. А якщо не погоджувалися, нас примушували. Нас часто били та не раз і кидали посеред дороги. В училищі до мене та моєї подруги ставлення було погане, споживче я навіть сказала би. Усі нас ображали, вчителі відправляли проходити медкомісію. З ганьбою ми перейшли на третій курс. Потім ще рік ми так само поводилися, гуляли просто до втрати свідомості, вранці вже треба було обов’язково прийти до тями, вдома не ночували тижнями.

Потім мені допомогли виїхати до Києва. Грошей не було навіть на дорогу, але я запозичила, попрацювала і впоралася. Там влаштувалась працювати, робота була дуже важка: доба через добу. З подругою та з усіма знайомими перестала спілкуватися. 2014 року подруги не стало, на жаль. А я там зустріла майбутнього чоловіка. Спочатку ми товаришували, потім почали зустрічатись, так само компаніями зустрічалися, випивали і розходилися, бо треба на роботу.

Потім почали жити разом, купили квартиру, побралися. До того ж я ще інвалід з дитинства. Працюю по 12 годин, беру за місяць вихідні днів 4-5, тому що реально працюю всі ці 10 років багато. На роботі колеги, знайомі всі мене поважають, гадають, що я завжди така була. Вони помиляються, у мене таке минуле, якби вони знали, ким я була 11 років тому, мабуть, і не розмовляли зі мною.

Я не гідна всього цього, коли все це згадую, дуже соромно.