– Я сумую. За дітьми, за тобою. Там, із нею… все не так! – Не так? – Я не стрималася. – Ти кинув нас! Двічі! І тепер дзвониш, щоб я тебе пожаліла?

П’ять років тому моє життя розкололося на «до» та «після». Розлучення з чоловіком, якого я любила всім серцем, стало найважчим ударом.

Ми прожили разом роки, повні щастя та труднощів, мали двох чудових дітей. Але раптово все звалилося.

Він поїхав в інше місто, залишивши нас, і, як я дізналася пізніше, почав жити з іншою жінкою. Я вчилася жити без нього, заради дітей, заради себе. Але серце все ще боліло.

А потім повернувся. Повернувся в наше місто, в наш будинок – в ту саму квартиру, де ми колись були щасливі. Його виставили за двері й він попросився назад.

– Нам же є що згадати, правда? – сказав він тоді, дивлячись на мене втомленими очима. Я не змогла відмовити. Діти сумували за татом, а я… Я все ще його кохала.

Спершу все було дивно. Він спав на дивані у вітальні, я – у спальні з дітьми. Ми намагалися бути просто батьками, не чоловіком та дружиною.

Але час минав, і щось почало змінюватися. Я помічала його погляди, спроби допомогти по дому, його посмішки, коли діти сміялися за вечерею.

Якось увечері він зайшов до мене з кухлем чаю і сказав:
– Вибач, Олено. За все. Я був недолугим.

Я мовчала, але серце калатало так, ніби хотіло вискочити з грудей.
– Ти ж знаєш, я вас завжди любив. Просто… заплутався.

Я повірила. Бо хотіла повірити. Ми почали зближуватись. Спочатку це були розмови за чаєм, потім обійми, а потім все повернулося.

Наче й не було цих п’яти років розлуки. Я знову почувала себе коханою, потрібною. Діти сяяли від щастя, бачачи нас разом. Я думала – ось воно, диво. Сім’я возз’єдналася.

Але щастя виявилося тендітним, як скло. Одного ранку я почула, як він говорить телефоном. Його голос був нервовий, він намагався говорити тихіше, але я все чула.

– Я розберуся … Так, я приїду … Почекай мене.

Я не хотіла вірити, але серце вже все знало.

Вона приїхала. Його колишня. Та сама, з якою він жив у іншому місті. Я бачила її через вікно – вродлива, впевнена, з холодною усмішкою. Вони говорили біля під’їзду, а я стояла, притулившись до стіни, і боялася дихати.

– Ти справді поїдеш? – спитала я, коли він повернувся до квартири, вже тримаючи в руках сумку.

– Олено, вибач. Я не можу інакше. Вона… вона чекає на мене.

– А ми? А діти? – Мій голос тремтів, я намагалася не заплакати.

Він опустив очі.

– Ви впораєтеся. Ви завжди впоралися. Дякую тобі… за все.

Його очі були на мокрому місці, але це не зупинило його. Він зібрав речі та пішов. Знову. Наче я знову пережила розлучення. Тільки тепер біль був ще сильнішим – я дозволила собі повірити, що все можна повернути.

Зараз я сиджу у квартирі, де ще вчора ми разом сміялися. Діти запитують: “Де тато?” – І я не знаю, що відповісти.

Серце розривається від болю, від зради, від почуття, що мене використали та викинули. Я все життя любила його. Як можна так просто взяти та піти? Як він міг вибрати її?

Я запитую себе: заблокувати його, викреслити з життя назавжди? Чи вдати, що нічого не було, заради дітей, заради власного спокою? Але, як вдавати, коли всередині все кричить від болю?

Минув місяць з того дня, як він пішов. Місяць, повний сліз, безсонних ночей та питань без відповідей. Я дивилася на порожню половину шафи, де раніше висіли його сорочки, і відчувала, як усередині щось крижаніє.

Але життя не зупиняється. Діти так само просили їсти, сміялися над мультиками, сварилися через іграшки. І я зрозуміла, що заради них я маю встати і йти далі.

Якось увечері, коли діти заснули, я сиділа з телефоном у руках. Його номер все ще був у контактах. Я сто разів хотіла натиснути “заблокувати”, але щось мене зупиняло.

Раптом дзвінок. Його ім’я на екрані. Серце закалатало, пальці затремтіли.

– Олено, це я, – його голос був тихий, майже винний.

– Навіщо дзвониш? – я намагалася говорити холодно, але всередині все кипіло.

– Я сумую. За дітьми, за тобою. Там, із нею… все не так!

– Не так? – Я не стрималася. – Ти кинув нас! Двічі! І тепер дзвониш, щоб я тебе пожаліла?

– Я знаю, що я накоїв справ. Але хочу все виправити. Дай мені шанс, Олено.

Я мовчала. У голові крутилися його обіцянки, його торба в руках. І її холодна посмішка біля під’їзду.

– Я подумаю, – сказала я і скинула дзвінок.

Але думати я не стала. Вперше за довгий час я відчула, що не хочу знову наступати на ті самі граблі. Його слова більше не гріли – вони палили.

Наступного дня я зробила те, що не робила роками – записалася на танці. Так, у тридцять п’ять років, з двома дітьми та купою домашніх справ. Подруга Маша, яка давно кликала мене «виходити у світ», мало не стрибала від радості.

– Олено, ти що, нарешті ожила? – сміялася вона, допомагаючи мені вибрати кросівки.

– Не знаю, Маріє. Просто втомилася плакати. Хочу хоч щось для себе.

На першому занятті я почувала себе незграбною, але музика, сміх інших жінок, відчуття власного тіла – все це ніби розбудило мене. Я усміхалася. Вперше за місяць.

А ще я почала розмовляти з дітьми. Чесно, але м’яко.

– Тато вас любить, але зараз він живе в іншому місці, – сказала я, обіймаючи їх. – А ми з вами команда. Ми впораємося, правда?

– Правда, мамо! – відповів старший, а молодша притиснулася до мене.

Я таки заблокувала його номер. Не зі злості, не з помсти. Просто тому, що зрозуміла – я більше не хочу жити в очікуванні його повернень. Він зробив свій вибір, а я роблю свій.

Але я не зачинила двері заради дітей. Якщо він хоче бути батьком, нехай приїжджає, бачиться з ними. Тільки без мене у його драмах. Я більше не актриса у його виставі.

Якось увечері, після танців, я сиділа на кухні з кухлем чаю і раптом упіймала себе на думці, що я щаслива.

Не голосно, не яскраво, але щаслива. Діти сплять, у хаті затишно, а я почуваюся живою. Вперше за роки.

Тепер точно знаю, що любов до себе починається з маленьких кроків. З кухля чаю в тиші. З танців, де я сміюся зі своїх помилок. З дитячих обіймів. Я не знаю, що буде завтра, але більше не боюся.

Моя історія не закінчена. Може, я ще зустріну того, хто цінуватиме мене по-справжньому. А може, я просто щаслива сама з собою. Але я точно знаю, що більше не дозволю нікому розбивати моє серце…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу. Ставте вподобайки.