– Я так і знав, що ти в усьому звинуватиш мене, – сказав Віктор, взяв сумку і вийшов із квартири, поклавши ключі на тумбочку у передпокої

Ірина сиділа біля відчиненого вікна. Був ранній червневий ранок. Зовні лунали звуки нового дня: щебетання птахів, легке шарудіння листя, час від часу долинали голоси перших перехожих. Було не жарко, але день обіцяв бути по-літньому спекотним.

Вона сиділа сама і просто дивилася у вікно. Раніше в цей час вона вже готувала сніданок для дітей, варила каву для чоловіка.

А зараз їй не треба було нічого робити: чотирнадцятирічний Єгор і восьмирічна Соня відразу, як тільки в школі почалися канікули, поїхали в село до її батьків, у яких було фермерське господарство.

А чоловік учора пішов. Так ось просто зібрав свої речі, став у дверях кухні, де вона мила посуд після вечері, і сказав:

– Іро, ти не ображайся, але я так більше не можу! Я люблю Ларису! Вже давно. Дітям допомагатиму. Ти тільки скандал не влаштовуй, бо ніяково буде – сусіди пліткуватимуть.

Він стояв у дверях, уже одягнений, у руках – велика дорожня сумка, яку вона купила, щоб узяти із собою, коли вони поїдуть на море.

Так, вони планували наприкінці липня, коли в обох буде відпустка, поїхати з дітьми на море, і навіть забронювали номер у сімейному готелі.

– Кажеш, сусіди пліткуватимуть? – Запитала вона. – Я гадаю, що вони вже давно це обговорюють. Вчора Валентина із сорок шостої квартири повідомила мені, що Лариса в положенні.

– Я ще подумала, навіщо вона мені це говорить, адже я з Ларисою не спілкуюся, тільки вітаюся по-сусідськи.

– А виявляється, усі, окрім мене, вже знають, хто з Ларисою дуже тісно спілкується. Тобі не здається, що це вульгарно?

– Іра, але ж між нами вже нічого немає! Ми навіть розмовляємо тільки про побут та дітей. Ти приходиш із роботи й одразу починаєш щось робити то на кухні, то у ванній. Ми припинили спілкуватися!

– А ти, Вітю, хотів, щоб я після роботи сідала з тобою перед телевізором та обговорювала результати футбольних матчів? А в цей час на кухні сама по собі приготувалася вечеря, а у ванній білизна сама випралася?

– Якби я вечорами сиділа поруч із тобою, хто б уранці подав тобі чисту сорочку? А ще, якщо ти не помітив, у нас є діти. Двоє! Їх треба годувати, у них треба перевіряти уроки, прати одяг.

– І розмовляти із ними. Ти давно розмовляв зі своїм сином? Може, якби ти не сидів вечорами перед телевізором, а допомагав мені, або спілкувався з дітьми, тобі не було б дома нудно, і ти не став би шукати розваг на боці?

– Я так і знав, що ти в усьому звинуватиш мене, – сказав Віктор, взяв сумку і вийшов із квартири, поклавши ключі на тумбочку у передпокої.

А вона залишилася сидіти на самоті.

Будинок жив своїм звичайним ранковим життям: за стіною чулися удари молотка, потім загула дриль – сусіди робили ремонт, зверху долинали звуки фортепіано – Оленка знову розучувала гами.

Ірина бачила, як чоловік вийшов із під’їзду, перетнув дитячий майданчик та увійшов до третього під’їзду сусіднього будинку. Там жила Лариса.

Ірина встала. Настав час збиратися на роботу. Вона зробила легкий макіяж, з особливою ретельністю причесала волосся, з кількох ділових костюмів, що висять у шафі, вибрала світло-сірий: літо ж, – геть темні фарби.

Працювала як завжди, можливо, навіть більш зосереджено, не пішла з колегами пити каву – не хотілося випадати з ділового ритму та згадувати те, що сталося.

Повернулась додому і зрозуміла, що їй нема чого робити – тягнути додому важкі пакети з продуктами – не треба, смажити на вечерю котлети – не потрібно, навіть кошик для брудної білизни у ванній кімнаті був порожній.

Ірина відчинила холодильник, взяла звідти йогурт, зробила собі бутерброд із сиром, закип’ятила чай.

Повечеряла і вирішила навести лад у кімнаті сина. Вона вимила вікно, підлогу, витерла пилюку, розібрала шафу: щось з речей відправила у прання, якісь відклала, щоб віддати племіннику. Вечір закінчився.

За наступні три дні вона упорядкувала всю квартиру: свою спальню, кімнату дочки, кухню і ванну. Тепер усе сяяло.

А в суботу вранці зайшла до сусіднього супермаркету та прямо звідти з двома повними сумками вирушила на автовокзал, щоб поїхати до батьків.

Про те, що трапилося, розповіла тільки мамі, попросила поки що тримати в таємниці, особливо від дітей:

– Нехай спокійно відпочивають. Я приїжджатиму у вихідні. А потім ми з ними поїдемо на море.

– А коли скажеш про Віктора? – Запитала мама.

– Перед поїздкою.

Коли в неділю ввечері Ірина поверталася додому, їй назустріч потрапила Лариса. Вона була сама, без Віктора. Під її тонким літнім сарафаном було видно невеликий животик.

Жінки вже розминулися, коли Ірина почула:

– Не ображайся на мене за Вітю. Ти сама винна у тому, що не змогла втримати чоловіка.

Ірина обернулася:

– Сподіваюся, що в тебе це вийде краще.

Вона розлютилася. Мало того, що ця жінка влізла в їхню родину, то вона ще сміє засуджувати її, Ірину. «Наївна Ларисо, – думала вона, – ти погано знаєш Вітю, якщо розраховуєш, що він тебе й далі на руках носитиме. На тебе чекає велике розчарування».

Через день до неї прийшов Віктор:

– Іро, давай швидше розлучимося. Лариса хоче, щоб наша дитина з’явилася на світ у законному шлюбі.

– Подавай заяву – це ж ти просиш про розлучення. Йди до суду, плати мито, пиши заяву. Я прийду на засідання. Тільки май на увазі, що ми наприкінці липня на два тижні їдемо, – сказала вона.

– Ви таки вирішили поїхати? Не скасували відпустку?

– А чому я повинна позбавляти дітей моря? У нас щось трапилося? Хтось богу душу віддав?

– Я думав…

– Даремно думав, – відповіла Ірина і встала, показуючи, що розмова закінчена.

Перше засідання суду було призначено за три дні до їхнього від’їзду у відпустку, друге – через два тижні після їхнього повернення.

Ірина теж подала два позови: перший – про призначення аліментів, другий – про зняття Віктора з реєстрації, оскільки він припинив бути членом сім’ї. Квартира була її, куплена на гроші, подаровані батьками.

Дітям про те, що батько пішов із родини, Ірина розповіла того дня, коли привезла їх додому із села. Соня плакала, а Єгор нічого не сказав, але Ірина побачила, як стиснулися його кулаки.

Коли вони повернулися з півдня, до школи залишалося лише два тижні, і діти провели їх вдома. На суд Ірина їх із собою не взяла – питання про їхнє проживання не стояло.

Віктор погодився з аліментами, ділити не було чого, хіба що меблі, але у Лариси в її однокімнатній квартирі й так мало місця.

За два дні після суду Віктор прийшов до них. Він хотів заспокоїти дітей і сказати, що проводитиме з ними час у вихідні.

– Будемо в кіно ходити, у парк, на ковзанку, – сказав він Соні. – Хочеш?

Дівчинка кивнула.

А Єгор, що стоїть поруч, запитав:

– А навіщо?

– Як навіщо? Я ж ваш батько, – відповів Віктор.

– А ти знаєш, як твою Ларису у дворі називають? – Запитав син. – Шльон. дрою. Так що ти тепер не батько, а чоловік шльон. дри.

Єгор розвернувся і вийшов із кімнати.

– І ти це схвалюєш? – обурено звернувся Віктор до колишньої дружини.

– Соня, йди до себе, – сказала Ірина і лише потім відповіла Вікторові. – Не схвалюю, але можу зрозуміти. Ми живемо в одному дворі, усі сусіди знають одне одного.

– Коли ти тинявся через двір до Лариси, ти ж не думав про те, як почуватимуться твої діти, коли це відкриється. Соня ще маленька, а Єгор все чудово розуміє.

– Ти думаєш, йому приємно бачити тебе поряд із Ларисою з пузом? Слухати зауваження сусідів та жарти друзів та однокласників? Тож не розраховуй тепер на розуміння сина! І, до речі, випишись із квартири цього тижня.

У неділю він знову прийшов – запропонував Соні піти з ним в парк на атракціони, але дівчинка зненацька відмовилася.

– Це ти налаштувала дочку проти мене, – звинуватив Віктор колишню дружину.

– Ні, я жодного слова про тебе не сказала, і зараз повторюю: якщо Соня хоче, вона може піти з тобою, – відповіла Ірина.

– Я не хочу, – сказала дівчинка і пішла до своєї кімнати.

Більше Віктор не приходив. Іноді вони зустрічалися у дворі, чи у найближчому магазині, але не спілкувалися.

Восени Лариса стала мамою дівчинки. А незабаром до Ірини почали доходити чутки, що в новій родині Віктора не все гаразд.

Вона намагалася уникати цих розмов, але деякі сусіди вважали найпершим обов’язком донести до неї цю інформацію.

Так, наприклад, зі слів приятельки Лариси, вона дізналася, що та розраховувала, що Віктору дістанеться половина трикімнатної квартири, і зовсім не розраховувала, що третина його зарплати йтиме в першу сім’ю.

А коли наступного літа Ірина за допомогою батьків купила автомобіль, Віктору довелося вислухати від другої дружини багато цікавого про себе.

Але подітися йому було нікуди. Він також у відповідь не мовчав. Отже, виявилося, що обидва вони отримали зовсім не те, що очікували.

Але, як кажуть, бачили очі, що купували, тепер їжте, хоч повилазьте!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб не проґавити цікаві публікації!