Я так не можу, я дітей хочу, чоловіка, який піклувався б про мене, як про маленьку

Почну по черзі. Ми знайомі з дитинства, жили в сусідніх дворах, навчалися в одній школі. У мене сім’я не дуже багата, тато гуляв. У нього на ті часи (а це 90-ті роки), було все добре.

Його батьки розлучені, мама його проти мене. Разом стали жити, коли навчалися в 11 класі (тато на повноліття подарував йому квартиру). Він мене завжди підтримував, змушував навчатись, сам працював на трьох роботах.

Поки я вчилася, хлопець працював, все було гаразд. Ми одружилися. У шлюбі вже 13 років. Я здобула диплом (він покинув свій інститут), а в мене хороша робота, висока зарплата, ось тільки сім’я вже сьомий рік тріщить по швах.

Я заробляю більше за чоловіка вдвічі. Він почав гуляти. Під час сварок казав, що він вивчив мене, і я йому всім зобов’язана. А я йому все пробачала. Як тільки я отримала підвищення, він взагалі перестав кудись прагнути, бізнес продав, працює за копійки. Сварки стали відбуватися дедалі частіше.

Дітей у нас немає, лікарі кажуть проблема в чоловіку. Планую еко, тільки йому, схоже, це не треба. Він друзям скаржиться, який він нещасний, що не має дітей, але погані звички не кидає. Я почуваюся чоловіком у спідниці.

Працюю на двох роботах, плачу за комунальні, збираю гроші на всі великі покупки, розв’язую фінансові питання, організовую відпочинок. Прошу його схуднути, піти до спортзалу разом, у нього одна відповідь: «я не можу, я працюю».

А тут сталася остання крапля. Я була у репродуктолога, він сказав, що еко може не вийде. Я прийшла додому заплакана, ми довго розмовляли, я просила його змінити стиль життя, мені здавалося, що ми почули одне одного.

Наступного дня він зателефонував увечері та сказав, що залишається ночувати на дачі. «Чому?», – запитала я в нього. Відповів, що нам треба відпочити одне від одного. За підсумками там була гулянка із друзями. Вдень дзвінки, смс, що все добре, нічого особливого не сталося.

Увечері я зібрала йому речі, у гніві сказала, що він головна помилка у моєму житті та вигнала з дому. Він вибачався, але я від образи не прийняла. Трохи охолонула, дзвоню йому, а він знову на дачу поїхав! Тепер плачу сиджу. Чи від образи, чи відчуваю вину свою, не знаю.

Що тепер робити? Я так не можу, я дітей хочу, чоловіка, який піклувався б про мене, як про маленьку. Мені вже 35 років. Усі вважають його ідеальним, дбайливим. Він і сніданок приготує, і прибере квартиру, і квіти без приводу подарує. На душі пусто не знаю, як бути.