– Я тебе і твою дочку годую! Ти всі гроші на неї витрачаєш

– Тетяно! – пролунав рев із коридору. – Їжу давай! Я голодний прийшов!
Я вийшла, наклала макарони, порізала мариновані огірки.

– І це все? А де м’ясо? Це що, їжа?
– Це їжа. Грошей немає.

– Куди ти гроші поділа?
– Заплатила за квартиру, годую нас трьох. Ось і скінчилося все. Ти коли мені зарплатню віддавав?

– Та тобі лише гроші потрібні. Усі ви меркантильні,- кричав Павло.
Я мовчала. Донька була у бабусі.

– Я до матері. А ти подумай про свою поведінку!

Я зітхнула. Гроші я заробляла добрі, мешкаємо ми разом уже вісім років. У Павла син від першого шлюбу, у мене донька. Мешкаємо у моїй квартирі.

Павло платить аліменти, але раніше віддавав частину зарплати мені: на харчування, оплату комунальних платежів. А потім заявив:

– Я тебе і твою дочку годую! Ти всі гроші на неї витрачаєш!
– На харчування та комуналку ми скидаємося, а на дочку я витрачаю аліменти, та свої особисті гроші.

– У нас усі гроші наші!
– Тоді всю зарплату віддавай, коли наші.

– А ти на доньку витрачатимеш?
– Ти ж на себе, на матір, на сина витрачаєш?

– Це мої гроші!
– Ну, а це мої гроші! Чи твої гроші – твої, а мої – наші? Так не буде.

Павло почав менше давати на харчування. Я оплачувала комуналку, а готувати стала Павлові окремо. Ось скільки грошей дав – на стільки й приготую.

Задзвенів телефон – свекруха:

– Тетяно, ти чого це Павла не годуєш? Він годувальник, гроші приносить. А ти навіть нагодувати чоловіка не можеш!

– Чекайте, я скрін скину. Це сума, яку Павло дає на харчування. Нижче – всі продукти на місяць, відповідно до цієї суми. І їсть він один. Сім’ю не годує. Себе та дочку я забезпечую на свої!

– Ой, бувають важкі моменти у чоловіка, могла б і нагодувати. Тільки все про гроші, – і кинула слухавку.

Я знизала плечима.

Років п’ять із Павлом ми жили добре, потім він став все більше рахувати, з’явилися претензії. Я розуміла, звідки вітер дме. Свекруха неодноразово казала:

– Що ви всі тулитеся у двокімнатній квартирі. Купуйте більшу.
Павло навіть знайшов варіанти й заявив:

– Продаємо твою квартиру, вносимо, як внесок, доплачуємо різницю кредитом. Там мало залишається.

– Зустрічна пропозиція: вносимо накопичення на внесок, залишок – кредитом. Цю квартиру здаємо, з неї сплачуємо іпотеку.

– Ти уявляєш, який платіж буде? А так – майже без кредиту!
– І що? Я маю вкладати свою особисту квартиру? Не хочу. Я маю доньку, це її гарантія на майбутнє.

– У нас буде трикімнатна, вона ж з нами житиме, матиме свою кімнату. Максима зможемо забрати – йому кімната буде.

– Мені це навіщо? У нас і так спальна кімната, кімната доньки. Я маю пожертвувати квартирою, заради кімнати твоєму синові? Ні, або купуємо за моєю схемою, або ніяк.

Павло розлютився. Він неодноразово намагався вивести розмову на цю тему, продавити мою, але я стояла на своєму.

Він почав давати дедалі менше грошей. Я поставила маленький холодильник у кімнату доньки. І там були продукти для нашого з донькою харчування. Павла я годувала на його гроші.

– Це не шлюб, – ділилася я з подругою на роботі. – Треба розлучатися.

– Таню, ви стільки років разом. Звикнеться з думкою, що квартира не продаватиметься, і все повернеться на свої місця.

– А я цього хочу? Не хочу.

До Нового року ми підійшли у повному відчуженні у стосунках. Я не лаялася, але всі покупки робила тільки в розмірі коштів, що вносяться Павлом. На комуналку він, щоправда, третину віддавав.

– До нас на Новий рік приїдуть батьки, та Максим.
– Добре.

Я написала список продуктів і поклала Павлу на стіл:
– Це продукти до Новорічного столу.

– Я чи що купувати повинен? Гості до нас йдуть, у твою квартиру, ти й купуй.
– Павло, це твої гості! Я йду тобі назустріч і готую. Я не буду продукти купувати!

– Але ж ти їстимеш, і твоя дочка.
– Але ж ми з донькою готуватимемо! Послуги кухаря тобі знайти? Чи сам приготуєш?

Павло купив їжу. Але рівно половину від того, що я просила. Я хмикнула і приготувала скромний стіл. Усього потроху. Купила пляшку дитячого газованого напою.

Гості прийшли о пів на одинадцяту. Мені подарували ялинкову іграшку, моїй доньці – сувенірного звірка наступного року.

– А нам подарунки?
Я подарувала сувеніри.

– І все? – скривилася свекруха.
– Я подивилася на ялинкову іграшку.

– Не все, – радісно сказав Павло. – Мамо, тобі з татом планшет, і ноутбук Максимові.
– А мені? – Поцікавилася я.

– А в тебе є я!
На стіл подала все, що було. Салатів було по ложці.

– І все? – пошепки запитав Максим.
– За продуктами й стіл.

– Ти не докупила?
– І не зобов’язана. Гаряче на плиті, до речі. Соління неси: я гриби та всякі маринади відкрила.

Посваритись ми не встигли, прослухали промову президента, я та донька випили сік, і тихо вийшли. Ми одягнулися, речі вже були в машині, і поїхали до моїх батьків.

Павло зателефонував за годину:
– Таня де ти? Це і вся їжа? Три стегенця на всіх? І кілограм картоплі? І все?

– Я святкую в гостях. Три стегенця – ти купив. Картопля перетворена на пюре. Вас троє дорослих та дитина. Скільки купив, стільки й зробила! Повинно вистачити!

Ти ж планував святкувати із рідними Новий рік. От і святкуй. А коли є гроші на дорогі подарунки їм, значить, і на продукти є. Можете подивитися на новому комп’ютері Макса, як виглядає новорічний стіл!

– А ти чому кімнату Ірину зачинила? Я куди Макса покладу?

– Не в кімнату Іри! А пошкодиш замок – отримаєш позов від батька Ірина і від мене, за приставання до дівчинки. І я не жартую! Це її кімната!

– А Макс де спатиме?
– У себе вдома!

– Але ж він у нас поживе до кінця свят.
– Можете пожити разом у свекрухи.

Я повернулася додому другого січня вранці. Макс спав на розкладному диванчику в нашій спальні разом із Павлом.

Я зайшла, лишила речі.
– Ти ночуватимеш у кімнаті з Ірою, а ми з Максом тут. І нагодуй нас!

– Холодильник порожній, купи продуктів. Спати буду в нашій спальні, а Іра одна в кімнаті. А де Макс буде – твої проблеми!

– Але в моїй спальні підліток спати не буде, так само як не ночуватиме в кімнаті моєї доньки, теж підлітка. Ти мене зрозумів?

– Яка ж ти меркантильна і безсовісна.

Павло відвіз сина до бабусі, повернувся після свят. Я, на подив, відпочила, і вирішила – не потрібне мені таке щастя! Павло заявив, що із квартири нікуди не піде.

Тоді я закрила кімнату Іри, та поїхала до батьків. Сил лаятись не було. Хотілося відновитись. Хоч трохи! У лютому мені зателефонувала сусідка:

– Таня де ти, що не видно тебе.
– Пішла від Павла, а виселити поки що не можу, живу у батьків.

– Це твоя квартира! Що означає, не можу? Купуй новий замок і негайно приїжджай.
Енергійна Альбіна викликала фірму із заміни замків. Швидко всі змінили.

– Він у тебе зареєстрований?
– Ні.

– Тоді кличемо бабу Машу, Іра знімає, збираємо його речі. Все промовляємо і відправляємо кур’єром до його мами.

Все зайняло дві години. Речі були відправлені, а я залишилася сама вдома.
– І не здумай відчиняти йому двері! – Насамкінець сказала Альбіна.

Іринка пригорнулася до мене:
– Мамо, ми впораємося.

– Я знаю, дочко. Вибач, що тобі через це доводиться проходити.

Павло стукав, дзвонив, а коли я пригрозила поліцією, він пішов. Надзвонювала свекруху, але її я відправила до чорного списку.

– Думаєш, я тобі дам розлучення? – кричав Павло. – Не дам!
– Та й не треба, до суду подам, та й годі, раз добром через РАГС не хочеш.

Я прийшла до тями, Павло все менше мені докучав. Але все ж таки не здавався. Погрожував розділити квартиру, забрати машину. Але я лише посміхалася, бо знала, що не вийде. Його нічого тут немає!

Я подала позов до суду, щодо розірвання шлюбу, та направила туди свого представника. Павло прийшов, щоб посваритися зі мною, але замість мене зайшла поважна пані.

Вона озвучила вимоги, а Павло підтвердив, що близько року ми роз’їхалися, і в нас нема нічого спільного. І несподівано, погодився із розірванням шлюбу. Суд позов задовольнив!

Павло зійшовся з колишньою дружиною, як того хотіла свекруха. Але швидко повернувся до батьків. І всі вони тепер дружно мене не люблять!

Бо це через мене і розлучення, і квартиру не купили. І гроші Павло розтратив на мене та доньку, тепер на внесок з іпотеки на своє житло не вистачає.

А я, така невдячна, могла б продати квартиру, та купити спільну трикімнатну. Але ж я дуже меркантильна, та жадібна, і, нікому не потрібна невдаха!

Я живу із донькою. У мене є дуже наполегливий залицяльник, але я цього не афішую. Нехай йде, як йде! Я ще про холодильник у спальні не забула! Як кажуть, дожилися до ручки…