Я тебе врятую…

Всі навколо тільки й говорили про те, що з’явилася зграя бродячих собак. Ну, точніше, всі дорослі. Дітям не було до цього справи, їм здавалося, що собаки не несуть жодної небезпеки.

Це не людина зі зброєю, і не тайфун, який показують в американських фільмах. Просто собаки.

Взагалі, звідки вони взялися в селищі Клузів, яке загубилося між двома містами, ніхто не знав. Чисельність селища була невеликою, майже всі знали один одного.

Одна поліклініки, одна школа, та два дитячі садки. І всім вистачало місця, тож і справді народу в Клузеві було небагато.

І більшість, особливо, хто жив у приватному будинку, мали собак. Вони охороняли будинок, від кого, щоправда, не ясно. Чужинці в селищі були рідко, а свої не полізуть до сусідів.

Бувало, що хтось міг набратися, як дядько Женя, наприклад, і помилково ломитися в інший будинок. Або хлопчаки влітку залазили в чужі подвір’я за яблуками.

Звичайно, яблука й у самих були, але чомусь у чужих дворах вони завжди виявлялися смачнішими.

Власне, охороняти будинки й не треба було, та й більшість людей зачиняли двері лише на ніч.

Але собаки були. І великі, і малі. І ті, хто жив на вулиці, і ті, хто жив удома. Однак у кожного собаки був господар, тому поява бродячої зграї на вулиці стала для людей несподіванкою.

Хтось казав, що ці собаки забігли до них із сусідніх сіл. Хтось взагалі вважав, що їм цих собак підкинули. Мовляв, не знають, як у місті з ними боротися, от і привозять до селищ.

Але ніхто нічого не знав напевно. Однак періодично було чути гавкіт на вулиці, пару разів на цю зграю натикалися, намагаючись обійти стороною, а ще ця зграя напала на одну з домашніх собак, яка примудрилася втекти зі свого двору.

Стало якось неспокійно. Намагалися знайти службу, яка займається виловом бродячих собак, але в їхньому селищі такого не було.

А із міста їхати ніхто не хотів, мовляв, наводите паніку на рівному місці. У будь-якому місті навесні бігає купа собак, і нічого страшного не відбувається. Тож живіть і далі спокійно.

Батьки поговорили зі своїми дітьми, пояснили, щоб не підходили до собак, щоб, якщо що, намагалися забратися кудись вище, щоб собаки не могли дістати.

Діти слухали, але не уважно. Їм ця інформація не була надто важливою. Подумаєш, собаки. Адже майже кожен мав свого собаку.

Тому дітлахи безтурботно брели після школи додому, не забуваючи довше погуляти. Вдома сумно, а на вулиці із друзями весело.

Сергій Смирнов, шестикласник, сьогодні йшов один зі школи. Його найкращий друг Кирило захворів, а іншим друзям було в інший бік.

Коли він ходив зі своїм другом, вони завжди йшли найдовшою дорогою. Адже так можна довше погуляти, поговорити. Може, зайти до місцевої крамнички та купити шкідливих чипсів, доки батьки не бачать.

Але одному все це здавалося не цікавим. Тому Сергій вирішив, що хоче якнайшвидше опинитися вдома.

Була й інша дорога – коротка, яка проходила через пустку. Зазвичай, батьки забороняють дітям грати на пустирі, але не в цьому випадку.

У їхньому селищі було безпечно, і багато хто ходив саме там, тож і пустирем це місце було складно назвати.

Праворуч лишилися гаражі, а до будинку було лише п’ять хвилин, як Сергійко почув вереск. І лише після пролунав гавкіт і гарчання собак.

Сергійко озирнувся. Вереск явно долинав від гаражів. Мабуть, у цей момент хлопчик ні про що не думав, бо навіть не встиг злякатися. Він рвонув у той бік, по дорозі підбираючи якусь велику палицю.

Варто було йому завернути, як він побачив, що до стіни одного з гаражів притискається дівчинка, яка й вищала. Сергій її знав – Аня, у паралельному класі вчиться.

Живе в одній із п’ятиповерхівок. Багатоповерхових будинків у селищі було мало, переважно приватні будинки. І Сергій навіть заздрив тим, хто живе у квартирах.

Але верещала Аня не просто так, на неї повільно наступали собаки. Чому їм не сподобалася саме Ганна, було незрозуміло.

Бо досі вони не нападали на людей. І, мабуть, вони вже накинулися б, але їх відвернув її крик. Ось вони й забарилися.

– Ану, геть звідси! – сміливо замахав палицею Сергійко.

Собаки стали відступати, скалячись. Аня сховалася за його спиною, ридаючи на весь голос. Вона страшенно злякалася.

– Ходімо геть! – Замахуючись, закричав Сергій.

І коли, здавалося, собаки збиралися піти, один все ж таки зважився на цей відчайдушний крок. Собака стрибнув так швидко, що Сергій навіть нічого не встиг зрозуміти.

Одна мить – і він уже на землі. А руку пронизує дикий біль. Добре, що голову та шию прикрив, начебто на рівні інстинктів.

Аня закричала ще голосніше і, на їхнє щастя, поряд проходив дядько Толя. У дядька Толі в одному з гаражів стояла машина.

Своїй дружині він сказав, що пішов ремонтувати її. Але він знав, що незабаром підійде його друг Валера, а в гаражі прихована пляшечка міцного напою, який вони з Валерою хильнуть.

Тому він йшов дуже задоволений, передчуваючи майбутній сабантуй. Так, від дружини влетить, але це зовсім невелика плата за такий чудовий вечір.

І тут цей лемент. Спочатку, як наче дівчинка кричала, а слідом хлопчик. І, може, чогось у цьому житті дядько Толя й не розумів, але йому здавалося, що хлопчик кричить від сильного болю.

Сабантуй був відкладений, а дядько Толя рвонув на крик. Картина, яку він побачив, назавжди вріжеться у його пам’яті.

Добре, що в руках у дядька Толі були інструменти, щоб підтримати легенду про ремонт машини. Ось цим інструментом він і огрів пса, який тріпав руку бідного хлопчика.

Собака заскиглила і помчала, а решта кинулась за нею.

– Зараз, зараз, – бурмотів дядько Толя, знімаючи з себе куртку та обмотуючи руку дитини. – Зараз другу подзвоню, в лікарню поїдемо.

У селищі була лише поліклініка і в ній, оцінивши всю небезпеку, лікарі ухвалили рішення везти його в місто. Сергію потрібно було оперативне втручання.

Що пережили батьки Сергія, коли їм зателефонували з поліклініки, не передати словами. Вони встигли примчати раніше, ніж його повезли. І вже разом із сином вирушили до міста в лікарню.

Вони подякували дядькові Толі, який, вважай, врятував їхнього хлопчика. А Аня теж була в поліклініці, вона зголосилася поїхати разом із Сергійком, бо дуже переживала за нього.

– Це через мене, – плакала вона, – він мене рятував від собак!

Тато Сергійка підбадьорливо посміхнувся Ані.

– Я пишаюся сином, так і має чинити справжній чоловік. Захищати тих, хто слабший, допомогти, якщо можеш. А Сергійко видужає, не хвилюйся. Іди додому, доки батьки не стали переживати.

Дядько Толя довіз Аню додому, а сам теж подався до дружини. Бенкетувати якось перехотілося.

Руку Сергію збирали мало не по шматочках. Він ще й плазми багато втратив, тож стан був важким. Але лікарі знали свою справу, тому через три тижні Сергій повернувся додому.

Так, з гіпсом, з рубцями, але без жодних серйозних наслідків.

– Мені якось навіть не зручно йти до школи, – говорив Сергій. – Рука загіпсована, на обличчі тепер рубець.

Чи то роздер, коли впав, чи все-таки собака постарався.

– Рубці прикрашають чоловіка, синку, – промовив тато Сергія. – Це означає, що чоловік може постояти за себе та близьких. Тож не хвилюйся.

– Звісно, у такій ситуації треба звати дорослих, але я розумію, що там рахунок йшов на секунди. І хоч мені дуже хотілося б, щоб такого не сталося, щоб ти захистив себе, я дуже пишаюся, що ти врятував цю дівчинку.

Усі знали, що Сергійко повертається. Він став майже героєм. А ще, влада все ж таки звернула увагу на ситуацію. Коли дитина так сильно постраждала через бездіяльність, всі відразу починають метушитися.

Куди поділися собаки, ніхто не знав. Але незабаром у селищі знову почалося мирне, розмірене життя.

А Сергій у перший навчальний день після лікарні зіткнувся з Анею біля своїх воріт.

– Привіт, – усміхнулася вона. – Як рука?

– Майже не болить. А ти чого тут?

– Та я ж тобі так і не подякувала. Ти мене врятував. Дякую.

Сергійко навіть зніяковів.

– Кинь, нічого такого я не зробив! Скоріше, дядько Толя врятував нас.

– Але ти відбивався від собак, доки не з’явився дядько Толя, – заперечила Аня. – Тож ти герой. І, до речі, у школі так само вважають.

Звісно, Сергію було приємно. Та й несподівано він помітив, що Аня дуже гарна.

– Гаразд, чого ми стоїмо, пішли до школи.

– Нічого, якщо я з тобою разом піду? – Запитала Аня.

– Звісно. Якщо що, я тебе захищатиму, – пожартував Сергійко. – Хоча, ні, рука досі загіпсована.

– Нічого, моя черга захищати, – посміхнулася Аня.

У той момент Сергійко ще не усвідомлював, що він і справді здійснив героїчний вчинок, на який не кожен дорослий здатний.

У його розумінні, він просто допоміг дівчинці, бо мусив. І навіть думки не промайнуло вчинити якось інакше.

Звичайно, кожен батько хоче, щоб його дитина ніколи так не ризикувала своїм життям. Навіть заради порятунку чужого. І все-таки тато дуже пишався своїм сином.

Тож, шановні дорослі! Не кидайте своїх чотирилапих друзів напризволяще! Бо не тільки їх страшна доля спіткає, а й навколишніх, які мешкають поряд…

А ви що скажете з цього приводу? Хтось стикався з подібною ситуацією? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.