– Я тебе, взагалі-то, для себе на світ привела, а не для того, щоб ти хиталася де завгодно! – Сказала мати. – Тому ти повинна бути поруч. Постійно!

– І куди це ти зібралася? – голос Вероніки Петрівни звучав осудливо.

Ірина важко зітхнула, застібаючи сумку. Усередині все стислося від знайомої інтонації матері, яка віщує черговий допит.

– На роботу, мамо, – відповіла Ірина, намагаючись говорити спокійно.

– На яку ще роботу? – Гримнула Вероніка Петрівна, її голос злетів на октаву вище. – У тебе сьогодні немає зміни за розкладом! Я пам’ятаю! Куди ти зібралася, а ну зізнавайся?

Ірина обернулася до матері. Та стояла у дверях, схрестивши руки на грудях.

– Мене попросили вийти на заміну в крамницю. Гроші зайвими не будуть, – спокійно пояснила Ірина.

– Брешеш ти все! – вигукнула мати, роблячи крок уперед. – Думаєш, я не знаю? На гульки з коханцями зібралася! Невдячна! Я тебе виростила, все життя тобі віддала, а ти мені нахабно брешеш у вічі!

Вероніка Петрівна розійшлася не на жарт. Її обличчя почервоніло.

Ірина подивилася матері прямо у вічі. У цьому погляді було стільки втоми, стільки накопиченого болю, що на мить Вероніка Петрівна замовкла.

– Можеш піти зі мною, раз не віриш, – тихо промовила Ірина і, не чекаючи відповіді, вийшла за двері.

Ірина чула, як мати щось кричить услід, але слів не розібрала.

Дорогою на роботу думки Ірини металися, як птахи в клітці. Двадцять чотири роки. Їй двадцять чотири роки, а вона живе під таким контролем, наче їй дванадцять.

Це ж ненормально, думала Ірина, обминаючи калюжу на тротуарі. Інші дівчата її віку давно живуть окремо, будують кар’єру, зустрічаються з хлопцями. А вона? Вона навіть в інститут не змогла вступити.

Згадка шпигнула болем. Тоді Ірина так мріяла про педагогічний. Готувалася, склала іспити, навіть пройшла за балами. Але мати влаштувала таку істерику, такий скандал, що Ірина здалася.

– Навіщо тобі цей інститут? Вештатимешся невідомо де, як усі ці інститутські! А я? Хто про мене подбає? – кричала тоді Вероніка Петрівна.

І Ірина поступилася. Звикла здаватися під натиском матері. Саме мама влаштувала її у крамницю біля будинку. П’ять хвилин ходьби, не більше.

– Щоб я знала, де ти, – говорила Вероніка Петрівна.

І приходила перевіряти. Регулярно. Мати могла заявитися в будь-який момент зміни під приводом купівлі хліба чи молока, але насправді переконатись, що дочка на місці.

Адже все почалося набагато раніше. Ірина пам’ятала себе підлітком. З дому до школи та назад – суворо за розкладом. Мати засікала час.

Запізнення на дві хвилини перетворювалося на допит із пристрастю: де була, з ким говорила, чому затрималася.

Бажання погуляти з однокласниками після уроків. Скандал! Запрошення на день народження до подруги. Чергові вмовляння, сльози, і в результаті – відмова.

– Чи мало що там буде на цих ваших вечірках, – відрізала мати.

Ірина штовхнула важкі двері крамниці. Знайомий звук дзвіночка, запах свіжої випічки із сусіднього відділу. Вона пройшла в підсобку, переодягнулась у робочу форму та вийшла до торгової зали.

Якось непомітно для себе вона змирилася з таким станом речей. День у день, рік у рік. Розставляючи товар на полицях, Ірина крадькома спостерігала за колегами. Марина та Світлана, дві дівчини приблизно її віку, жваво обговорювали плани на вихідні.

– У суботу підемо в те нове кафе, – щебетала Марина. – А потім у кіно на вечірній сеанс!

– Чудово! – Підтримала Світлана. – А в неділю можемо просто погуляти парком, якщо погода буде хороша.

Ірина відвернулася. У неї у планах на вихідні були лише будинок та мати. Як завжди. Прибирання, приготування, перегляд телевізора під пильним поглядом Вероніки Петрівни.

Минуло два дні. Ранок вихідного дня розпочався зі спільного сніданку. Ірина механічно жувала вівсянку, занурена у свої думки. Бунт, який зрів у ній останні тижні, нарешті оформився у конкретне бажання.

Вероніка Петрівна різко постукала рукою по столу. Ірина здригнулася, ложка мало не випала з рук.

– Про що ти замислилась? Обличчя, ніби тобі на ногу наступили. Ану, давай, розказуй! – Вибагливо промовила мати.

Ірина підвела погляд. Серце закалатало швидше, пропустило удар, потім другий, в роті пересохло. І слова вирвалися самі:

– Я хочу жити окремо.

Тяжка тиша раптово огорнула кухню. Обличчя Вероніки Петрівни почало наливатися фарбою. Спочатку стало рожевим, потім червоним, потім буряковим.

– Окремо? Ти? Та ти хоч розумієш, про що говориш! – Видихнула мати, коли знайшла здатність говорити. – Тільки тут, під моїм захистом, ти будеш у безпеці! Без мене ти пропадеш! Світ жорстокий, чоловіки всі підлі ошуканці.

– Мамо, але ж інші якось живуть… – спробувала заперечити Ірина, але мати перервала її.

– Якщо ти ще раз заїкнешся про те, щоб піти, – голос Вероніки Петрівни став тихим та загрозливим, – я тебе просто зачиню у квартирі. Нікуди випускати взагалі не буду. Зрозуміла? Ти мене зрозуміла?

Ірина дивилася на матір широко розплющеними очима. По її щоках потекли сльози, які вона навіть не намагалася стримати.

– Чому? – прошепотіла вона крізь сльози. – Чому ти так зі мною? За що?

Вероніка Петрівна відкинулася на спинку стільця. На її обличчі з’явився дивний вираз – суміш агресії та якогось задоволення.

– Та ні за що! Я тебе, взагалі-то, для себе на світ привела, а не для того, щоб ти хиталася де завгодно! – Сказала вона. – Тому ти повинна бути поруч. Постійно!

Ірина застигла. Ці слова обрушилися на неї, як крижана вода. Для себе на світ привела… Не з кохання, не з великого бажання. Для себе. Як річ. Як власність, чи собаку…

Вероніка Петрівна пирхнула і підійнялася з-за столу. Не говорячи більше ні слова, вона пішла в іншу кімнату, залишивши Ірину одну перетравлювати почуте.

…Наступні два дні Ірина поводилася зразково. Жодних заперечень, жодних спроб сперечатися. Вероніка Петрівна поступово розмерзлася, вирішивши, що дочка засвоїла урок. Вона навіть дозволила собі кілька разів посміхнутися і похвалити Ірину за смачну вечерю.

Але всередині Ірина вже все вирішила. Перед черговою зміною вона потай склала в сумку паспорт і ті невеликі заощадження, які вдалося сховати від всевидячого ока матері. Гроші вона збирала потай, старанно ховаючи купюри під матрацом.

Після закінчення зміни Ірина не пішла додому. Вона попрямувала в кабінет адміністратора.

– Андрію Сергійовичу, – почала вона, ледве стримуючи хвилювання і тремтіння в руках, – мені треба звільнитися. Прямо сьогодні. Без відпрацювання. Будь ласка, допоможіть.

Управитель здивовано підійняв брови. Ірина була гарною працівницею, ніколи не спізнювалася, не прогулювала.

– Що трапилося, Ірино? – спитав він із щирим занепокоєнням.

Ірина зам’ялася, потім коротко розповіла про ситуацію вдома. Про матір, яка контролює кожен її крок, про неможливість жити своїм життям.

Андрій Сергійович замислився, потім запропонував:

– Слухай, у нас є філія на іншому кінці міста. Можу перевести тебе туди. Зарплата та ж, умови хороші. І матері доведеться постаратися, щоб знайти тебе.

Ірина з вдячністю погодилася. З крамниці вона вийшла з новою трудовою угодою. Потім знайшла собі житло. Кімната за дві тисячі на місяць – не розкіш, але спочатку зійде.

На автобусній зупинці Ірина дістала телефон, зламала та викинула сім-карту. Нову вона придбає завтра. Старий номер знала лише мати та пара чоловік із роботи… Усе…

…Ось уже тиждень, як Ірина жила у гуртожитку. Маленька кімната з облупленими шпалерами здавалася їй палацом. Тут вона могла прокидатися, коли хоче, їсти, що хоче, і головне – дихати вільно.

Іноді рука сама тяглася до телефону. Звичка звітувати матері про кожен крок в’їлася глибоко і надовго. Але Ірина стримувала себе.

Вона знала: варто лише зателефонувати, і мати знайде її, влаштує скандал, можливо, навіть змусить повернутися.

Було страшно та незвично. Самотність іноді накочувала хвилею, змушуючи сумніватися в правильності рішення.

Але потім Ірина згадувала ті слова: “Для себе на світ привела”. І розуміла – вона зробила єдино правильний вибір.

Залишатися в тій квартирі під гнітом материнського контролю вона більше не могла. Це було не життя, а існування. Повільне згасання.

Тепер вона мала шанс почати життя заново. Навчитися жити для себе, а не на задоволення хворобливої ​​потреби матері в тотальному контролі.

Це було важко, часом, нестерпно важко. Але Ірина знала – іншого шляху у неї немає. Вона повинна прожити своє власне життя так, як хочеться їй, – а не в угоду матінці.

А мати… Нехай живе, та кусає себе за лікті, що була такою недолугою, – то вже її справи. Як виявилося, – їм в різні боки…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.