– Я тебе жаліла, Володю! Ти сидів і нив про урізану зарплату, а я – я казала «не хвилюйся, я зароблю»! І весь цей час платила за твої подарунки цій дівці? Чи сплачувала цей кредит, який ти взяв заради неї?

– Ларисо, тут така справа… У нас неприємності. Мені зарплатню урізали.

Володимир сидів на краю ліжка. Лариса відклала книгу і підсіла до нього, торкнулася руки.

– На скільки?

– На дванадцять. Типу оптимізація, нова структура відділу… – він потер перенісся. – Корнійчук сказав, що це тимчасово, але сама розумієш, як у нас тимчасово працює. І немає нічого більш постійного, ніж тимчасове…

Лариса похитала головою. Корнійчук, начальник Володимира, був із тих керівників, що вміють гарно говорити та нічого не робити. Вічні обіцянки, вічні відстрочення.

– Ось… – вона не домовила, стрималася. – Ти там ореш найбільше, а вони ось так з тобою вчинили? Серйозно?

– Ну, а що робити. Не звільнятися ж зараз.

Володимир виглядав загубленим. Лариса рідко бачила його таким, зазвичай він тримався, жартував навіть у складних ситуаціях, але сьогодні в ньому наче щось зламалося.

– Слухай, – вона розвернулася до нього, зазирнула у вічі. – Ну і добре. Я зараз нормально заробляю, проєкт великий, премії йдуть. Перекриємо цю різницю, не хвилюйся.

– Ларисо, ну як це…

– Ось так це. Ми ж родина, Володю. Чи як?

Він помовчав. Потім притяг її до себе, міцно обійняв, уткнувся носом у її волосся. Нічого не сказав, але Лариса й не чекала слів.

Просто сиділа, притулившись до його грудей, і тепло розливалося всередині від того, що вона може ось так взяти й підтримати. Не лише словами, а й справою.

…За два тижні Лариса вийшла у відпустку. Перші дні просто відсипалася, від’їдалася нормальними сніданками, а не кавою, дивилася серіали до третьої ночі.

Але до середи бардак у квартирі почав дратувати. Полиці в шафах, завалені незрозуміло чим, пилюка за диваном, коробки з речами, які вони так і не розібрали після переїзду три роки тому.

Лариса натягла стару футболку, зібрала волосся у хвіст і взялася за генеральне прибирання.

Шафа у вітальні піддавалася важко. Там було все: старі журнали, зламаний пульт від кондиціонера, якого в них давно не було, зарядки від телефонів, знятих з виробництва давним-давно.

Лариса методично сортувала речі на три купки: викинути, залишити, спитати у Володі.

На нижній полиці, під стосом якихось інструкцій, вона намацала щільний конверт. Витягла, покрутила в руках. Звичайний білий конверт без підписів. Усередині були документи.

Кредитний договір…

Лариса пробігла очима по рядках. Дата – три місяці тому. Сума… Вона ще раз перечитала, бо з першого разу цифра не вклалася в голові. Мільйон гривень.

Який кредит? Вони жодного кредиту не брали. Вони взагалі намагалися жити без боргів, це було їхнє правило ще з перших років шлюбу.

Лариса опустилася на підлогу просто посеред розкиданих речей. Папери тремтіли в руках. Може це якась помилка? Може, Володя комусь допомагав документи оформити та забув віддати?

Вона підвелася, пройшла до спальні. Тумбочка Володимира – він просив туди не лізти, на кшталт там його робочі папери, нічого цікавого.

Лариса ніколи не лізла. Але зараз відчинила верхню шухляду і почала перебирати вміст. Візитівки, якісь чеки, ручки…

Чек. Ювелірний салон “Рубін”. Дата – два тижні тому.

Сережки – шістдесят тисяч. Каблучка – дев’яносто тисяч. Браслет – сімдесят тисяч. Разом – двісті двадцять.

Лариса перестала дихати на кілька секунд. Потім повільно опустилася на край ліжка – на місце, де Володимир сидів, коли розповідав про урізану зарплату.

Її день народження за три тижні.

Вона заплющила очі та видихнула. Господи, вона вже встигла такого собі навигадувати за ці п’ять хвилин – і незрозумілий кредит, і ювелірка на двісті тисяч…

А це просто подарунок. Чоловік узяв кредит, щоб зробити їй сюрприз. А суму, що залишилася, напевно, щоб перекрити цю різницю в зарплаті, щоб не сидіти в неї на шиї, мати свої гроші.

Лариса акуратно поклала чек назад, засунула ящик. Документи на кредит повернула в конверт і засунула під інструкції, як було.

Недолуга. Розвела паніку на порожньому місці.

Вона повернулася до прибирання, але тепер усміхалася, розкладаючи речі по полицях.

Три тижні тяглися повільно, але Лариса не скаржилася. Щоразу, коли Володимир повертався з роботи, вона ловила себе на тому, що посміхається йому трохи тепліше, ніж завичай.

Бо знала, який сюрприз він готує. Бачила ті дивні списання з їхнього спільного рахунку, які чоловік раніше пояснював невиразним «та це по роботі, потім розберуся».

Тепер усе стало на свої місця. Щомісячний платіж за кредитом. Заради неї. Ну то й що, що вона теж платить за цим кредитом. Натомість Володимир думав про неї, дбав.

…День народження відзначали у невеликому кафе недалеко від будинку. Затишне місце із приглушеним світлом, свічки на столах, тиха музика. Зібралися лише свої: батьки Лариси, батьки Володимира, кілька близьких друзів.

Мама подарувала сертифікат у спа-салон на двох, зі значенням подивилася на Володимира – мовляв, зводи дружину, відпочиньте.

Свекруха простягла оксамитову коробочку, всередині виявився тонкий срібний ланцюжок. Лариса подякувала, приміряла, всі заохали.

А потім Володимир піднявся зі свого місця. Лариса затамувала подих. Ось воно! Зараз!

Він нахилився під стіл і дістав ящик. Велику коробку. Занадто велику для ювелірного набору…

Лариса кліпнула, намагаючись зберегти усмішку на обличчі. Може, там усередині ще одна коробка? Так іноді роблять, ховають маленький подарунок у великій упаковці для ефекту.

Вона відчинила кришку…

Степер. Тренажер. Компактний такий, доладний.

– Я бачив, ти в інтернеті дивилася, – Володимир сяяв від гордості. – Все придивлялася, порівнювала моделі. Ну ось, вирішив порадувати тобі.

– Дякую, – Лариса почула свій голос начебто збоку. – Давно хотіла. Справді.

Залишок вечора пройшов, як у тумані. Лариса сміялася з жартів, задувала свічки на торті, фотографувалася з гостями. А всередині щось повільно стискалося, скручувалося в тугий вузол.

У таксі додому вона мовчала, дивилася у вікно на вогні міста, які пропливали повз. Напевно, він удома подарує. Логічно ж – не везти із собою прикраси, чи мало що. Вдома, у спокійній атмосфері, без сторонніх очей.

Вдома Володимир цмокнув її в щоку, побажав добраніч і пішов у душ. Лариса просиділа на ліжку до півночі, чекаючи. Нічого не сталося. Вона чекала день. Два. Тиждень.

На восьмий день не витримала.

– Володь, – вона зупинила його в коридорі, коли він збирався на роботу. – Я хочу тебе дещо запитати.

– Так?

– Чек із ювелірного. “Рубін”. Сережки, каблучка, браслет. Кому вони?

Володимир застиг із курткою в руках. Обличчя його змінилося миттєво – фарба схлинула, залишивши якусь сіру блідість.

– Ти… ти рилась у моїх речах?

– Це зараз не важливо. Кому ти купив прикраси на двісті двадцять тисяч?

– Ларисо, це не те, що ти думаєш…

– Тоді поясни, що це таке.

Мовчання затяглося.

– У мене… – він опустив погляд, – є інша жінка.

Світ не впав. Дивно, але Лариса думала, що буде саме так – земля піде з-під ніг, стеля обвалиться, щось таке. А натомість просто тиша і якась дзвінка порожнеча в грудях.

– І коли грошей не вистачало, ти взяв кредит? – Вона говорила спокійно, майже механічно. – Мільйон гривень. На неї?

– Я хотів… Це не серйозно, Ларисо. Дурниці, помилка…

– Не серйозно? – Лариса сама здивувалася, як швидко накрила її лють. Миттєво, як цунамі. – Ти подарував якійсь бабі прикраси за двісті тисяч! А мені – степер за п’ять тисяч! Ти знущаєшся?!

– Я думав, тобі сподобається…

– Я тебе жаліла, Володю! Ти сидів і нив про урізану зарплату, а я – я казала «не хвилюйся, я зароблю»! І весь цей час платила за твої подарунки коханці? Чи сплачувала цей кредит, який ти взяв заради неї?

Сльози ринули самі, проти волі. Лариса ненавиділа плакати, особливо ось так – від злості та безсилля, коли слова застрягають у горлі й виходить тільки якийсь стислий хрип.

Володимир ступив до неї, спробував узяти за руку.

– Не чіпай мене!

– Поговорімо нормально…

– Нормально?! – Вона відсахнулася від нього, як від чумного. – Про що тепер говорити, Володю? Як ти брехав мені три місяці?

– Або про те, що я сиділа і розчулювалася, який дбайливий у мене чоловік? А цей чудовий чоловік мені зраджував?

Лариса розвернулася і пішла у спальню. Дістала з-під ліжка дорожню сумку, почала жбурляти туди речі. Руки тремтіли, блискавка заїдала, якийсь светр ніяк не хотів поміщатися.

– Ти куди? – Володимир стояв у дверях.

– До мами! До подруги! Будь-куди, тільки якомога далі звідси!

– Ларисо, почекай, давай обговоримо…

– Нема чого обговорювати! Квартира твоя, – вона нарешті впоралася з сумкою, закинула її на плече. – Мене тут нічого не тримає.

– Розлучуся – від прізвища твого позбудуся із задоволенням. Досить з мене такої родини! Нажилась…
– Вона пройшла повз нього до виходу, не оглядаючись.

Двері за спиною зачинилися тихо. Чомусь саме ця тиша здалася Ларисі голосніше за будь-який крик. І в цій тиші почалося її нове життя. З новими надіями та сподіваннями…

Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!