Я теж твоя дочка, мамо, кричало все всередині, наздожени, обійми, хоча б обдури … Я вдам, що повірила, я погріюсь трохи в променях, хоч і вдаваного, але материнського кохання…

– Лілю, ви ж сестри! Ти що?

Мама вичікувально дивилася на Лілю, змушуючи поглядом вибачитись і зробити так, як просить мама, як буде правильно.

Але, дивна річ, Ліля не ворухнулася, вона сиділа з рівною спинкою і трохи відсутньою усмішкою.

Ліля була у своїх думках.

– Лілю!

– Що?

-Ти мене чула?

– Чула, мамо…

– Ну і…

– Що? – Ліля дивиться на матір не розуміючи її.

– Лілю, вистачить дурнею мучитися, ти повинна це зробити, розумієш? Ви ж сестри!

– Ні!

– Що означає, ні?

-То і означає, – Ліля засміялася, – мамо, ну ти б бачила своє обличчя…

– Фууух, Лілько, ну ти і жартівниця! Давай, збирайся, поїдемо до нотаріуса…

– Навіщо? Я ж сказала ні, я нікуди не поїду.

– Ти що хочеш, щоб нотаріус до тебе приїхав, чи що?

– Мамо, я нікуди не поїду, до мене приїжджати, теж не треба, я нічого не робитиму з того, що ти мені сказала, розумієш?

– Лілю, ти що? Ти знущаєшся? Ааа, я зрозуміла, ти ніяк не можеш забути дитячу витівку, яку тоді утнула  Вікуська, але вона ж дитя, Ліль … Ну сподобався їй цей … твій хлопець, що тут такого? Ти сама не робила дурниць у її віці?

– Все, Лілько, вистачить, подуріли і вистачить … Збирайся … Їдьмо, – мати подивилася на годинник, – мені ще треба в салон з Вікуською … ти що на весілля подаруєш сестрі?

-Те, що ти змушуєш мене віддати їй подаровану мені квартиру, це, як я розумію, не вважатиметься  подарунком?

– Лілю, це тільки чиста випадковість, що бабуся з дідом так вчинили, відписали тобі обидві квартири, одна з них Вікусіна, Ліль, ну годі вже.

– Мамо, а коли ти в мене була в гостях останній раз? – Запитує Ліля і посміхається, – навіть зараз, ми з тобою зустрілися в кафе …

– Лілю, ну що за … претензії … Ти ж розумієш, ми працюємо з татом, Вікуся знову ж таки …

– А до чого тут твій чоловік і твоя молодша дочка? Я саме про тебе питаю!

– Лілю, ну що ти за людина? Навіщо ти так про тата та Вікусю…

– Мамо, я дуже була рада тебе бачити, не можу сказати, що люблю шалено, це я в дитинстві тебе любила, коли щодня чекала на тебе і твого чоловіка.

– Так, я навмисно не називаю його татом, я знаю, що він мій рідний батько, але я прийняла правила його гри…

– Він же все життя вдавав, ніби вважає що ти нагуляла мене і обманом вийшла за нього заміж. Це ти перед ними стрибаєш, а я не буду…

– Ліль, ти чого?

-Так … Одна з квартир подарована мені дідом і бабусею, дарована саме на мене, коли мені п’ятнадцять років було, вони виплатили повністю за цю квартиру гроші, вона для мене і призначалася.

– А та, в якій вони жили, вона теж подарована, мам … теж мені, а я Пашці її подарувала, мам … немає другої квартирки, тю-тю …

– Ліля, – мама пошепки заговорила і наблизила своє обличчя до Лілі, – ти що? Ти потрапила до рук шахраїв? Ти…ти подарувала квартиру?

– Ага, подарувала, я ж знала що ви претендуватимете на неї, от і подарувала…

– Ліля … він тебе змусив це зробити? Він шахрай? Я допоможу тобі, ми знайдемо хорошого юриста, моя бідна дівчинка…

– З чого б це я бідна? У мене, по суті, дві квартири, та ще й де, мамо, – в центрі міста… Бідна я була, коли дивилася у вікно і чекала маму і тата, пам’ятаєш, мамо?

– Ти пам’ятаєш, як привезла мене до діда з бабусею і сказала, щоб я трохи пожила в них, пам’ятаєш? А я  пам’ятаю! Мені було три роки, я тоді була зовсім мала, дуже вас любила, особливо тебе, ну, а як же?

– Ти ж моя мама, а він… батько. Я вас любила та чекала!

– Бабуся всім пояснювала, що мені не клімат там, у тому місті де ви працювали і де я народилася, не клімат, так вона всім говорила.

– У садку нянечки шепотілися, треба ж, мовляв, маленька така, а не клімат…

– Гадали, чи переїдуть мої батьки, чи ні, адже дитина тут.

– Я чекала на вас, на тебе…ух, як чекала…І лаяла цей неклімат, через який мені довелося жити без матусі та тата.

– А одного разу, захворіла наша нянечка і на зміну їй прийшла інша, вони з вихователем не соромлячись нас дітей, обговорювали наших батьків.

Ліля з бабусею та дідусем живе, батьки в іншому місті, малечі там не клімат. Ну бабуся добре за нею дивиться, все найкраще, видно звідти батьки надсилають все імпортне. Треба ж ось буває так – не клімат дитині.

Ну, старі професори якісь, тож онука забезпечена, – казала вихователька.

У їхньому розумінні всі професори були небожителі, а ми жили, як усі…

-Та який не клімат, – махнула рукою нянечка, це Катьки дочка, вона подруга моєї старшої сестри, в одному класі вчилися, звичайна у них сім’я. Катька – пізня дитина звикла робити все, як їй заманеться.

– Дімка, чоловік її, не приймає дівчину. Він же в армії був, вона їздила до нього, ну там видно і зачали, вона й привела її на світ. Він уперся рогом, мовляв, не моя і все … Одружився на ній, через силу.

– А дівчинка дивлюся, вилита Дімкина мати…

– Мамо, а чому цікаво бабуся з дідом, ті, які батька, так і не полюбили мене, га? Ми ж поряд жили тоді, чому, мамо?

Мати сиділа з незадоволеним обличчям і поглядала на годинник. Вона так хотіла перервати Лілю, схопити за руку цю нестерпну дівчину і відтягнути її до суду, чи ще кудись туди,  де пишуться ці безглузді заяви. Знову з цією Лількою проблеми!

Недолуга, ну кому вона відписала квартиру? Нехай розбирається сама з цим, нехай передарує Вікусі батьківську квартиру. Вона ж дочка, а старі зовсім збожеволіли взяли і все на дівчинку відписали…

-Ти мене слухаєш, мамо?

-Так, треба дати їй висловитися, а потім скажу, щоб переписала квартиру на дочку ну, тобто … на свою сестру, звичайно, Ліля ж теж дочка …

– Пам’ятаєш, коли ви приїхали і ти прийшла з Вікою, пам’ятаєш? Як же ти дивилася на неї, як тремтіла над нею. А я чекала коли їй виповниться три роки і ти теж привезеш її до бабусі з дідом… Не сталося!

– Я теж дочка мама, та тільки чомусь ти забула про це…

-Та що ти таке кажеш, Лілю, я прийшла тобі допомогти, дівчинко моя … Я, як відчула, що ти в біді, дівчинко моя …

– Знаєш як ми зробимо, Лілю … ти цю квартиру зараз Вікі відпиши, а за ту ми з тобою поборемося, ми її відсудимо … Я тобі обіцяю, а зараз ходімо … нам.

Ліля не весело засміялася.

-Ти хочеш будь-яким способом отримати від мене квартиру для своєї улюбленої донечки, так мамо? А як же я? Мені на вулицю йти?

– Ну, у тебе ж є ще квартира, а цього Пашку, ми … ми його виселимо … Ми …

– Ех, мамо … нагадай мені, коли ви переїхали сюди?

– Коли не стало Діминих, ну … твого … батьків вашого тата, Діма … тато, вступив у спадок і ми переїхали … рахуй, вже майже п’ять років тому …

– У той час, коли ви були зайняті тяжбою з сестрою твого чоловіка, битвою за спадщину, до речі…бабуся з дідом дали тобі грошей тоді, пам’ятаєш…щоб ти і твоя сім’я, не претендували на мою житлоплощу.

– Не знаю, що ти з мене вимагаєш… Так ось… В той час, як ви були зайняті такою серйозною справою, у мене сталася подія, яку ви вирішили пропустити.

– Ви її не помітили. Ти, твій чоловік та твоя дочка.

– Хоча ні, твоя дочка помітила, побачила мого чоловіка і все … прийшла до мене додому типу давай дружити, ми ж сестри … і приперлася до нього гола в душ, знаючи, що я в сусідній кімнаті, такий весільний подарунок сестрі вирішила зробити, дурепа малолітня, так?

– Ти ж тоді так її обізвала.

– Так, весільний, у мене ж весілля було.

– Ох, ви забули, Катерино Павлівно … Ви були зайняті, а ось сестриця, якій було дев’ятнадцять років, вона не забула, їй було цікаво відібрати в мене те, що мені належить, цікаво і забавно.

– Добре, що Вадик, так звати мого чоловіка мамо, це ж треба настільки бути далекою від дочки, щоб не знати про її сімейне становище, так от, добре, що Вадик, закричав, як шалений, я думала він окропом ошпарився…

– А ні! Це він виганяв твою голу дочку… Віддирав її від себе…

– Ви напевно тоді вирішили, що у нас все розладналося, так? Ви ж не спілкувалися зі мною стільки років.

– А тут … Вікуську нарешті хтось вирішив взяти заміж … Ти раптом згадала, що негідниця Лілька, захопила собі дві квартири, вона повинна поділитися з коханою донечкою.

– Поясни мені, як? Як можна забути про свою дитину? Як можна жити, дихати, сміятися, любити і плекати одного і просто викреслити з життя іншого?

– Якби ти почула таку історію від когось, щоб ти сказала? Що це чудовисько, а не мати, не жінка, мабуть, мамо? Ти напевно сказала б, що такого не буває, адже так…мамо…

– Ну пробач Лілю … Я не мала рації, але так вийшло, давай забудемо всі образи …

– А ти на все підеш, так? Заради щастя коханої донечки… Навіть зробиш вигляд, що каєшся переді мною, напевно сльозу пустиш…

– Гаразд, мені йти треба… дякую за час, що приділила мені, до речі Пашка, якому я подарувала від широкої душі квартиру, це твій онук – Павло Вадимович Туманов.

– Знаєш чому ти додзвонилася до мене за старим номером? Я його не видаляю стільки років, сподіваючись, що мені подзвонить мама…

– Видалю тепер, мабуть.

– Я пішла … мамо … До речі, я бачила там тобі телефонує “Улюблена донечка”, ти вся зісмикнулася, тобі ж треба бігти з нею в салон … сукню вибирати … ох, весілля, клопіт, як це чудово.

– А як я в тебе підписана у телефоні? А, точно, ніяк … Я набрала тебе, коли ти метала громи і блискавки намагаючись вивідати в мене, хто ж цей негідник Пашка, у тебе на екрані висвітилися тільки цифри …

– Ось так мамо, остання надія на те, що про мене хоча б пам’ятають, зникла …

– Стривай, Ліля. Ну так, так по-дурному вийшло, що останнім часом ми розгубилися, стільки всього навалилося … Ну тепер же ми будемо спілкуватися, Ліля, до того ж … до того ж у мене є онук …

– А у нього квартира, так, мамо … Не у тебе є онук, а у вас з батьком … Гаразд, мені правда треба йти, більше не підіймай цю тему, я нічого не зможу вам дати … Прощавай, мамо …

Ліля вийшла, розправивши плечі, вона пройшла повз вікна кафе, в якому сиділа зі своєю матір’ю, з тією, яку просто любила в дитинстві.

Я теж твоя дочка, мамо, кричало все всередині, наздожени, обійми, хоча б обдури … Я вдам, що повірила, я погріюсь трохи в променях, хоч і вдаваного, але материнського кохання…

У Лілі задзвонив телефон, вона витерла сльози і бадьорим голосом відповіла.

-Так, мамо … добре, звичайно приїдемо, полуниця вистигла, ммм, смакота. Гаразд, Вадик прийде з роботи і приїдемо …

– Що привезти з міста? Ні, не плачу, мам … та все нормально, добре.. приїду поговоримо … добре, дякую … мамо.

Людина так влаштована, що їй треба когось звати мамою … навіть, якщо це мама чоловіка …

А в цей час Катерина Павлівна кусала губи і злилася на цю гадину Лільку…Не було до неї материнської любові, не було…може колись і то…вона вже не згадає. Ось до Віки так, а до Ліли…ну так…вона теж дочка…

“Ми судитимемося”, таке смс отримала Ліля ввечері від своєї матері, сидячи в заміському будинку у батьків  Вадима.

– Що там, Лілю, – спитала свекруха, – ти ніби зблідла…

-Та ні, мамо, синоптики дощ передають.

-Та ну їх цих синоптиків, їж полуничку, доню…

Ось така сумна історія. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.