– Я тільки про одне тебе прошу, Оленко, коли мене не стане, забери ікону. Бережи її. – Ця ікона – хоронителька нашого роду! – Та ще мого кота, Ваську, не кидай, – продовжувала бабуся. – Він уже старий, погано бачить

Бабусі не стало вночі. Пішла з життя тихо, як і жила останні роки.

За два дні до цього вона мені зателефонувала. Дзвонила бабуся дуже рідко. Зазвичай я, раз на два тижні, іноді частіше, приїжджала до неї в Попівку – привозила продукти, ліки, книги.

– Оленко, приїжджай онучечко, відчуваю, не стане мене скоро …

– Що ти бабусю, ти ще років сто проживеш, – я намагалася заспокоїти швидше себе.

Чи то бабусин голос звучав якось по-особливому, чи то з ранку затяжний осінній дощ, що барабанив по вікнах, наводив тугу, але я вирішила терміново їхати.

Відпросившись на роботі, благо авралу найближчими днями не передбачалося, я забігла до найближчого супермаркету і за годину вже кермувала до Попівки.

Бабуся була дуже рада моєму приїзду. Вона не виглядала хворою, проте вже не клопотала біля плити, як завжди. Ми пили чай, їли привезені мною булочки.

– Оленко, ти не хвилюйся, у мене все вже готове, подивись у шафі.

Я підійшла до величезної, на всю стіну, шафи, в якій зберігалося все – посуд, постільна білизна, незграбний одяг, величезні альбоми з вицвілими фотографіями.

– Он там, на поличці, подивися.

Я побачила акуратний стос білизни, ошатну темно-синю сукню, трохи старомодні, але абсолютно нові туфлі на низьких підборах.

– Що це? – Здивувалася я.

– Одяг, – бабуся була абсолютно спокійна. – Я тільки про одне тебе прошу, Оленко, коли мене не стане, забери ікону. Бережи її.

– Ця ікона – хоронителька нашого роду, доки вона у добрих руках, усе буде добре. Вона захищає від хвороб та бід. Шкода, що ви з матір’ю виросли безбожними, для вас це просто шматок розфарбованого дерева.

“Щось погано захищає”, – подумала я. Від численної бабусиної родини залишилися живими три жінки – бабуся, мама і я. Мама нещодавно вийшла заміж і зараз мешкає в Голландії, звідки надсилає захоплені листи.

– Та ще мого кота, Ваську, не кидай, – продовжувала бабуся. – Він уже старий, погано бачить.

Димчасто-сірий сибіряк Васька, що дрімав на кріслі, почувши своє ім’я, ліниво розплющив очі, нявкнув і знову поринув у сон.

– Шкода, не дочекалася правнучка. Ти б виходила заміж! Давно вже з Ігорем живете, що ж він під вінець тебе не кличе?

– Дитину не народ ите? Не по-людськи це… – побачивши, що я зараз розплачусь, бабуся підійшла, обійняла мене, притиснула мою голову до квітчастого фартуха. Одразу стало добре і спокійно, як у дитинстві.

– Ходімо спати, внучечко, ранок вечора мудріший…

Ранок для неї так і не настав. Весь день пройшов у клопотах. Ковтаючи сльози, що постійно підступали, я за допомогою сусідки Степанівни готувалася до похорону, поминок. Увечері приїхав Ігор.

– Ну, ти, мати, зовсім з обличчя спала, відпочиньмо трохи … – він недвозначно провів рукою по моїх грудях.

– Ти збожеволів, бабусі тільки не стало …

– Але ми живі люди, ходімо, – він тихенько підштовхував мене в бік спальні.

Я відштовхнула його і вибігла надвір. Гнів і сльози душили мене. Холодний вітер і все той же неприємний дощ, що мрячить, трохи остудили гнів, але повертатися в будинок все одно не хотілося. Неабияк замерзнувши, я вирішила піти до Степанівни.

– Заходь, Оленко, – зраділа вона. Ну, думаю, чого заважати. Та ти зовсім промокла, тремтиш уся. Давай-но нашій, Попівської, по чарочці…

Я замотала головою.

– Не відмовляйся, ще не вистачало захворіти, он як тебе калатає.

Я хильнула чарку самогонки, що вогнем розтеклася по всьому тілу.

– Ну ось, – зраділа Степанівна, – хоч рум’янець з’явився, а то прямо, як з хреста знята…

Ми трохи посиділи в темній вітальні. Степанівна розповідала про своє нехитре життя. Потім я зазбиралася додому.

– Іди, доню, йди, – сусідка провела мене до хвіртки.

Ігор уже спав. Я зайшла в кімнату, де лежала бабуся, запалила нові свічки, додала олії в лампадки. Погляд зупинився на іконі. Вона була почорніла від часу, ніби закопчена.

Богоматір у чорному покривалі із золотою облямівкою схилила голову до дитини, що сидить на її руках. Незвичайної краси мигдалеподібні очі, сповнені незмірного смутку, з ніжністю дивилися на немовля.

Я дивилася в ці очі, сльози, що вже не стримуються, струменіли по щоках, трохи притупляючи біль втрати.

Похорон на сільському цвинтарі, поминки, дев’ять днів злилися для мене в якийсь сумний хоровод. Нарешті, все закінчилося. Потрібно було повертатися до життя, до роботи.

Повернувшись від Степанівни, якій я віддала більшу частину бабусиних речей, я застала Ігоря, який уважно розглядав бабусину ікону.

– А знаєш, – глибокодумно заявив він, це досить-таки цікава штука. Відчувається старовина. Можна зрубати добрі бабки. Я заберу її, покажу знайомим фахівцям… – тут він помітив мій погляд і знітився. – Якщо ти, звісно, ​​не проти…

– Я проти, – чітко відрізала я. – І взагалі… Думаю, нам з тобою краще розлучитися.

– Гаразд, Оленко, не перегинай. У тебе зараз стрес, завтра схаменешся, сама зватимеш назад.

– Не буду, – намагаючись тримати себе в руках, заперечила я – віддай ікону.

Він засунув ікону мені в руки, та й пішов. Гучний стукіт дверей сповістив про кінець мого сімейного життя, що так і не відбулося.

Загорнувши ікону у велику білу наволочку і посадивши Ваську в кошик із кришкою, я поїхала додому.

Дорога була мокрою і слизькою, і я їхала неквапливо. Раптом переді мною з’явилися позолочені куполи церкви.

Я вже проїхала повз, коли на думку спало рішення, що змусило різко загальмувати, розвернутися і під’їхати до церковних воріт.

Взявши ікону під пахву, я обережно відчинила масивні дубові двері. Храм зустрів мене тишею, напівтемрявою, та запахом воску.

Мене супроводжували погляди святих, коли я увійшла всередину і попросила жінку в білій хустинці покликати батюшку.

Це був високий статний чоловік із широкою сивою бородою та молодими добрими очима.

– Ви хотіли мене бачити? – голос його був глибоким, бархатистим і теж напрочуд добрим.

– Так, – я розгорнула ікону.

Він завмер, уважно оглядаючи образ.

– Це дуже рідкісна ікона, – нарешті промовив він. Копія Божої Матері, написана Феофаном Греком. Дуже якісно виконана. Орієнтовно сімнадцяте століття. Ось тут, бачите, тавро. Звідки вона у вас?

– Це ікона моєї бабусі. Вона давно в нашому роді, передавалася з покоління в покоління. А зараз бабусі не стало, я залишилася сама.

– Бабуся перед відходом хвилювалася, щоб ікона не потрапила в погані руки. Раптом зі мною щось трапиться… Я хотіла б подарувати її вашій церкві.

– Ви робите добру справу, я вам дуже вдячний. Господь нехай благословить вас. Сподіваюся, ви не пошкодуєте про вчинене.

Він дбайливо прийняв ікону і попросив жінку в хустці записати мої дані. Коли я залишала церкву, на душі було надзвичайно легко і водночас урочисто.

Я вже під’їжджала до міста. Раптом на дорогу переді мною вискочила кішка. Я різко загальмувала і за мить відчула ззаду удар. Синя дев’ятка, що їхала слідом, не встигнувши загальмувати, врізалася в мій багажник.

Тільки цього мені не вистачало! Я впустила голову на кермо і завмерла в очікуванні неминучої бурі.
Ззаду голосно грюкнули двері, водій підійшов до моєї машини.

– Дівчино, що з вами? Та відгукніться ж, чорт би вас узяв! – Він відчинив двері і досить безцеремонно потряс мене за плече.

Я підвела голову. Це був дуже високий чоловік із грубим обвітреним обличчям, наче висіченим із цілого шматка каменю. Його цілком можна було назвати негарним, якби не карі очі, повні співчуття.

– Ціла? – грізно спитав він і раптом усміхнувся. Я завжди знав – жінка за кермом… – він не наважився закінчити. – У принципі, нічого страшного, трохи бампер пом’ятий, я готовий сплатити за ремонт.

Щось у його голосі було таким привабливим, що я, махнувши рукою на пом’ятий бампер, погодилася випити з Михайлом, так звали мого нового знайомого, філіжанку кави в придорожньому барі.

Через рік, як бабусі не стало, ми приїхали разом, щоб її пом’янути. По дорозі назад я попросила Михайла пригальмувати біля знайомої церкви.

Увійшовши всередину, я відразу побачила ікону. Вона висіла на самому видному місці, під нею горіла лампадка. Я купила кілька свічок, запалила їх і завмерла перед Богоматір’ю.

– Доброго дня, – це був той самий священник, очі його іскрилися любов’ю. – А я вас одразу впізнав. Ми всі так вдячні вам.

– Ця ікона воістину чудотворна, – тут він помітив Михайла, що підійшов. – Якщо хочете, я міг би повінчати вас. Тільки треба заздалегідь призначити день.

– Ми подумаємо, – відповіла я за нас двох.

– Ну, і що ти вирішила? – Запитав Михайло, коли батюшка відійшов.

– Щодо чого? – Здивовано подивилася на нього я.

– Щодо його пропозиції…

– Якої пропозиції, чи не міг ти висловлюватись ясніше? – Звичайно, я вже все зрозуміла, але хотілося б почути ці слова від нього.

– Повінчатися…

Може, в тремтячому світлі лампади мені привиділося, але в очах Богоматері я побачила мовчазне схвалення.

Ось така неймовірна історія трапилася. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!