Я тягла чоловіка п’ять років, поки після одного дзвінка не дізналася про його квартиру, яку він здає в оренду потай від мене

– Алло? Це квартира Миколи Сергійовича? – пролунав у слухавці нервовий жіночий голос.

За її інтонацією можна було подумати, що у жінки тече зі стелі чи горить проводка.

– Так, – сказала я, і всередині щось тьохнуло. – Микола Сергійович тут живе. А ви хто?

– Я винаймаю в нього квартиру! – Кричала в слухавку жінка.

Я навіть не одразу зрозуміла, про що це вона. Перша думка була – жінка помилилася номером. Чи мало в нашому місті Микол, та ще й Сергійовичив, ще й не такі збіги бувають.

Річ у тім, що жодної квартири у Миколи Сергійовича, мого чоловіка, не могло бути. Я знала це стовідсотково, адже це я підібрала його, можна сказати, буквально з тротуару. Він був вуличним музикантом, у своїх єдиних пристойних штанах та з гітарою.

– Ви, мабуть, помилилися, – сказала я.

– Нічого я не помилилась! – кричала жінка. – Покличте Миколу Сергійовича! Ми вже третій місяць винаймаємо.

– Я йому сто разів за цим номером дзвонила! І на стільниковий дзвонила, а він слухавку не бере! У нас пральна машинка зламалася, вода хлюпає!

Коля тим часом сидів у ванній, він взагалі любив там сидіти подовгу з телефоном. І я завжди думала, що він читає якісь статті про рибалку чи дивиться футбол.

Але тепер я думаю, що він там ховався від мене, щоб підбити свою таємну бухгалтерію.

– Вибачте, – сказала я цій жінці. – А скільки ви платите за квартиру?

Вона назвала суму, у мене очі на лоба полізли. Сума дорівнювала моїй зарплаті в поліклініці, де я двадцять років виписувала направлення на аналізи. І заспокоювала бабусь, що їхні онуки не кануть у безодню від нежитю.

Я поклала слухавку. Потім підійшла до дверей ванної та ввічливо постукала, як у кабінет до начальства.

– Колю, – сказала я, – вийди, будь ласка.

Він вийшов у моєму махровому халаті, який я купила собі на день народження три роки тому. Але чоловік його привласнив, бо не мав свого. А купувати собі халат йому здавалося марнотратством. Адже можна було взяти мій. Благо розмір підходить.

А ще він любив влізти в мої тридцять восьмі капці своїм сорок першим розміром. І стоптати задники.

– Що? – чоловік подивився на мене знизу, бо був нижче за мене на пів голови.

І ця його манера дивитися знизу завжди здавалася мені зворушливою. Його хотілося опікувати і захищати, але тепер мені було не до ніжностей.

– Тобі дзвонили орендарі, – сказала я. – У них зламалася пральна машинка.

Обличчя Миколи спотворилося. Я ніколи раніше не бачила чоловіка таким, це була суміш злості, розгубленості та полегшення. Як у людини, яка довго несла важку валізу і нарешті її впустила. Випадково. Але полегшало.

– Це не твоя справа, – огризнувся чоловік. – Взагалі, не твоя.

– Не моя, – видихнула я. – Звісно, ​​не моя. Твоя квартира, твої гроші. Але чому я вперше про це чую? Чому ти завжди прикидався незаможним? Виявляється, ти маєш цілком пристойну квартиру?

– Якщо ти береш за неї стільки ж, скільки я отримую за місяць роботи в поліклініці. І де зрештою ці гроші? Це останні квартиранти мешкають кілька місяців.

– Але до них, напевно, були й інші! Ти кудись витрачаєш гроші? Я тим часом тягну нас обох. А сама, між іншим, п’ять років ходжу в пальті із латками!

Я пішла в коридор, зняла з вішалки це злощасне пальто. Колись воно було гарне, драпове, синє, з перламутровими, як крапельки, ґудзиками. Я пришивала їх сама, бо оригінальні відлетіли ще першої зими.

Я показала йому виворот, там під пахвами тканина протерлася до білих ниток основи. Я заштопала акуратно, але все одно було видно, що це ганьба, це злидні.

– І що? – Знизав плечима чоловік. – Нормальне пальто. Там ніхто не бачить. Зовні ж дірок немає?

– Нормальне?! – обурилася я. – Звісно! Чекаємо, поки воно розірветься зовні! Ти п’ять років розповідав мені, що на випадкових заробітках отримуєш копійки. Я щодня чую, що тобі ледве вистачає. Що криза, роботи немає. А це вся брехня!

– Чому брехня? – знизав плечима чоловік так спокійно, ніби не відчував за собою провини. – Мені справді ледве вистачає!

– На що? – Прошипіла я, мені здавалося, що зараз вибухну від злості. – На що тобі вистачає?

Микола відповів із такою образою, ніби я відбирала у нього останнє:

– На себе! На кафе, концерти! Я теж людина, мені також хочеться жити!

Я дивилася на нього, і до мене повільно починало приходити усвідомлення. Я згадувала, як він їхав на підробітки до ближнього та далекого закордону. Як приїжджав засмаглий і привозив якісь дешеві марні сувеніри – глиняні свистульки, розшиті хустки тощо.

А я раділа, називала його здобувачем. Він розповідав мені про тяжку роботу. Про те, як тягав мішки з цементом, а я, наївна, жаліла його, годувала бульйоном, робила масаж спини.

– Скажи чесно, ти мандрував? – Запитала я тихо. – Ти їздив відпочивати на мої гроші, доки я виписувала довідки твоїм ровесникам про хронічний гастрит?

Микола мовчав, пихкав, по його обличчю поповзли червоні плями. Він згорбився, став ще нижчим і мізернішим.

– Збирай речі, – сказала я.

– Що? – не одразу зрозумів чоловік.

– Збирай свої речі, – повторила я. – Хоч стривай, які у тебе речі? Тут твоїх речей нема. Халат – мій. Капці – мої. Гітару – я тобі подарувала. Бо стару ти розбив.

– Годинник на день народження теж я подарувала. Навіть спідню білизну, я купувала. Бо ти казав, що не маєш грошей!

Він позадкував, і я побачила в його очах страх. Він боявся мене, і це було справді смішно. П’ять років я годувала його, одягала, жаліла. А він боявся мене, бо відчував провину. Як кіт, що нашкодив.

– Наташка, – промимрив він, – ну давай поговоримо…

– Вимітайся! – тихо, майже пошепки сказала я.

І відчинила вхідні двері на всю.

– Прямо так? – Микола стояв у моєму халаті, в домашніх капцях, розгублений і жалюгідний.

– Переодягнися тільки, – сказала я. – І одяг залиш.

– Мені що, голим йти, якщо тут все твоє? – З викликом кинув чоловік.

– Ну чому голим? – Усміхнулася я. – Шукай на далеких полицях у коморі. Там десь завалялася твоя стара сорочка та джинси. З парубоцького життя.

Чоловік побурчав, але поліз за речами. Він перевдягся прямо в коридорі під моїм наглядом. Натягнув свої єдині джинси та єдину сорочку.

Все інше, светри, куртка, черевики, все купила я на свої гроші. І я принципово не збиралася спонсорувати брехуна.

Коли Микола пішов, я того ж вечора сфотографувала гітару, годинник, шкіряний ремінь і ще якусь дрібницю, яку дарувала йому на свята. І виклала на сайт оголошень.

Потім знайшла картонну коробку з-під взуття, написала на ній фломастером, на пальто, і поставила на підвіконня.

Гітару купили за два дні. Годинник – за тиждень. Ремінь пішов за копійки, але я все одно поклала гроші в коробку, кожну купюру, кожну монетку.

На розлучення я прийшла у новому пальті. Микола глянув на мене і весь скривився від зневаги.

– Ти меркантильна, – сказав він.

– Так, – відповіла я, анітрохи не зніяковівши, від чого Микола скривився ще сильніше. – Дуже. Ти п’ять років це виховував у мені. Це ти, Колю, зробив мене такою!

Колишній ще щось говорив про жадібність, про бездушність, про те, що я його ніколи не розуміла. А я не слухала. Я дивилася на його скривджене обличчя і думала:

– Невже я заради цього опудала п’ять років у всьому собі відмовляла? Та більше ніколи в житті! Тепер тільки я, мені, для мене, – всі інші нехай ідуть під три чорти!

Слушне міркування, як ви вважаєте? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!