– Я вам не безкоштовне таксі! – Видав син, якому ми допомогли купити машину

От і роби добро рідному сину! Не цінує і не поспішає відповідати тим самим. І що ми впустили у його вихованні? Начебто старалися, прищеплювали йому правильні цінності, а воно он як повернулося.

З нашим Колею й раніше траплялися казуси. Наприклад, у підлітковому віці він ні в яку не хотів долучатися до домашніх справ, причому найпростіших – винести сміття, розвісити білизну і хоча б за собою помити посуд.

– Я не прибиральник! – Огризався Коля у відповідь на наші прохання.

– А ми хто?! Ми взагалі займаємося господарством, але прислугою не є. Кожен, хто живе в будинку, повинен робити свій внесок у побут, – звітували ми його.

Чоловік також нагадував, що ми оплачуємо секції, репетиторів та даємо хороші кишенькові гроші. Хоча могли б обмежитись забезпеченням лише базових потреб.

Згодом Коля начебто переріс своє споживче ставлення до нас. Зараз він без нагадувань займається побутовими справами, регулярно наповнює холодильник та сплачує частину комуналки зі своїх грошей.

Але проблема із чорною невдячністю, як виявилося, не пішла остаточно. Це красномовно довів недавній випадок.

Так сталося, що пів року тому Коля отримав права і почав збирати на машину. А поки збирав, користувався нашою при необхідності.

Це не завжди було зручно. А оскільки сину з його зарплатою фахівця-початківця збирати було ще довго, ми вирішили допомогти йому з покупкою авто, додали недостатню суму зі своїх накопичень – значну суму, між іншим.

Коля був дуже радий такому подарунку. І буквально наступного дня поїхав у автосалон. Далі життя потекло своєю чергою.

Кожен їздив на своїй машині. Більше не треба було погоджувати поїздки та встановлювати графік. Але недовго ми насолоджувалися новим порядком.

Під час однієї зі своїх поїздок ми з чоловіком потрапили до аварії. На щастя, ми від неї анітрохи не постраждали, а ось зад автомобіля – на жаль, сильно пом’явся.

Машину віддали до автосервісу. А оскільки він хороший, там черги. Тому на якийсь час ми залишились без коліс. Але ми не дуже переживали з цього приводу, оскільки думали, що син, якщо буде потрібно, без запитань відвезе нас у потрібне місце.

Ми ж чудово спілкувалися останнім часом! До того ж взяли участь у покупці його авто. А тому не сумнівалися, що можна розраховувати на допомогу у відповідь з його боку.

Самі сідати за кермо його машини не хотіли – там багато незвичних для нас наворотів. Наша машина простіше.

Днями саме виникла така потреба. Нам настав час міняти пломби, а в місті стоматології ніби змовилися і дружно підняли ціни до космосу. Натомість у сусідньому місті вартість таких послуг, як і раніше, була прийнятною.

Ми зателефонували до клініки, про все домовилися, а потім попросили сина нічого не планувати на найближчу суботу. І пояснили, що нам від нього треба.

– Я вам не безкоштовне таксі! – несподівано різко відреагував Коля на наше прохання.

І сказав, що взагалі він вже має плани на суботу – відіспатися і нікуди не ходити. Бо за тиждень втомлюється від роботи.

– Ну ти ж не вагони розвантажуєш по дванадцять годин в день! А працюєш за стандартним графіком у зручному кріслі та теплому офісі! – Почала звертатися я до його совісті.

– Від будь-якої роботи потрібен відпочинок, а ви мене його позбавляєте! – Видав Коля у відповідь.

– А ти в п’ятницю не засиджуйся допізна за комп’ютером – от і виспишся, – повчально сказала я.

– Ми ще вмовляти тебе повинні! Та ти сам був зобов’язаний запропонувати допомогу. Чи забув, що без нас би ти не купив цю машину? – заревів чоловік.

– Саме так. А ми ці гроші збиралися витратити на ремонт, але вирішили пожертвувати їх тобі, – підтримала я його.

– Я вас не просив про такі жертви, – хмикнув Коля.

– Але ж взяв! – хором відповіли ми.

Син промовчав. Тільки зло подивився спідлоба і пішов кудись із дому проти ночі. Ми так і не змогли зрозуміти, що це було.

Ми зовсім не зловживаємо його допомогою. Одна справа – щодня просили б возити нас і якихось наших знайомих по всьому місту заради всякої нісенітниці на кшталт серветок по акції.

А тут один раз попросили відвезти нас, і не аби куди, а до лікаря! Самим вирішити цю проблему важко. Автобуси в це місто ходять всього чотири рази на день і дуже повільно, а таксі дорого і ми не їм не довіряємо.

Але тут довелося відмовитись від своїх принципів і зважитися взяти машину напрокат. Все ж таки це краще, ніж гадати, дістанемося чи ні, через невмілих таксистів.

Дуже сподіваємося, що нас не змусять платити втридорога за порушення якихось правил. Адже таких складнощів могло б й не бути, якби не раптовий вибрик сина!

Ми дуже ображені на Миколку за цей вчинок. Чоловік тепер хоче зажадати з нього повернення грошей, які ми вклали у покупку авто, та вказати на двері.

– Якщо йому на нас плювати, нехай живе один, вже не маленький. Інститут закінчив, роботу знайшов – не пропаде, – ображено промовив він.

Спершу пропозиція чоловіка мені здалася занадто жорсткою. А тепер гадаю, що в цьому є раціональне зерно. Не дозволяти ж витирати об себе ноги? Нехай це і робить рідна дитина – кровиночка!