– Я вам співчуваю, але це ваші сімейні проблеми, – заявила мама, коли я попросила у неї допомоги

Не думала, що моя мама може так спокійно дивитися, як я та моя сім’я намагаються боротися з проблемами. Але вона оголосила, що наші біди її не стосуються.

Це було несподівано, тому що для мене сім’я – це не тільки я, чоловік та дитина, а і її, і мої батьки. А у мами виявляється інше поняття.

Вона сказала, що якщо я вийшла заміж, та стала жити своєю сім’єю, тому свої проблеми тепер маю вирішувати сама.

Ми з чоловіком після весілля до батьків по допомогу не зверталися. Винаймали квартиру, самі збирали на іпотеку. Було складно накопичувати, але іншого варіанта не було.

У свекрух місця для нас не було – там вже жила сестра чоловіка зі своєю родиною, а моя мама, хоч і живе одна, нас до себе не кликала, демонстративно пропускаючи повз вуха мої натяки на цю тему.

Вона взагалі моїм життям не дуже цікавилася. Так було не після весілля, а набагато раніше. Тож я була морально готова до її холодності.

Але я виявилася не готовою до того, що коли ми матимемо реальні проблеми і я попрошу допомоги, вона мені відмовить, пославшись, що свої сімейні справи ми повинні вирішувати самі.

Минулого року ми таки наважилися взяти іпотеку. Накопичили мінімальний платіж та взяли однокімнатну. Хотіли накопичити більше, щоб вистачило на двокімнатну, але обставини склалися проти нас.

Я гадала, що нічого страшного не буде. Ось розплатимося за цю квартиру, продамо, а там і візьмемо собі двушку, головне зараз за цю розрахуватися.

Квартиру ми взяли за пару місяців до появи нашої дитини. Маля принесли вже у своє житло, хоча там і треба було робити ремонт. Вирішили, що якось поєднуватимемо, інакше по грошах не витягнемо.

Мама прийшла, подивилася на нашу квартиру, на дитину, подарувала пару іграшок і пішла. Мені навіть незручно було перед свекрами, які притягли ліжечко, візок, пеленальний столик і купу всяких дрібниць.

Чоловік поступово робив ремонт, я сиділа в декреті, займаючись дитиною та домашнім господарством, життя якось поступово входило до своєї колії.

Але нещодавно сталися погані події. Чоловікові довелося піти з роботи, а платіж за іпотекою ніхто не скасовував. Чоловік влаштувався, щоб були хоч якісь гроші, але там зарплата суцільні сльози.

Грошей впритул вистачало закривати платіж, а ще треба було на щось харчуватися і платити комуналку. Знайти роботу з вищою зарплатою чоловік не міг. І якби я вийшла з декрету, то ситуацію це не врятувало б, моя зарплата теж була маленька.

Єдиний варіант, який би допоміг випливти, був щоби здавати нашу квартиру, а самим поки що пожити у моєї мами. Дуже незручний варіант, але єдиний.

Я пішла з мамою поговорити. Пояснила ситуацію, розповіла, що і як, попросила допомогти, дати нам притулок на якийсь час. Я чекала, що вона бурчатиме, але погодиться, але мама мені відмовила.

– Я вам співчуваю, але це ваші сімейні проблеми, – знизала вона плечима. – Продавайте квартиру, якщо не тягнете, частину грошей вам повернуть, на них поки житимете, а потім знову накопичите на іпотеку.

Я своїм вухам не повірила, коли це почула. Мама ж пояснила, що вона звикла вже жити одна, до того ж у неї тільки двокімнатна, де всім нам буде тісно. А в нас ще й галаслива маленька дитина, яка заважатиме їй відпочивати.

Такого удару в спину я не очікувала. Додому я прийшла розбитою, розповіла все чоловікові. Він мене заспокоював, сказав, що нічого ми продавати не будемо.

Він вже знайшов собі підробіток, плюс ще і його батьки обіцяли якийсь час допомагати грошима, тож якось впораємося.

І ми впораємося. Нехай важко, але самі вирішимо свої сімейні проблеми та нам допомагає сім’я, до якої, на жаль, моя мама не належить.