– Я від Олени йшов, а не від вас. Вам що до того? – Олена моя дочка, – холодно сказала я, – а Мишко та Соня – мої онуки! Коли ти їх виганяв надвір, вони хіба не питали тебе «за що»? Га, Андрію?

– Ви мені все життя зламали! Не вдайте святу невинність! Це все через вас! Я знаю, що це ви! – репетував Андрій.

Він стояв у передпокої й намагався спопелити мене поглядом. Його вторгнення мене дещо збентежило, проте я намагалася зберігати спокій.

– Чаю? – Запитала я і пішла на кухню, тому що дивитися на це обличчя, на ці тремтячі губи не було жодних сил.

– Та який ще чай? Ви що, знущаєтесь?! – зірвався він на фальцет. – У мене три перевірки за місяць! Три! Податкова, пожежна, санепідемстанція … Звідки санепідемстанція в консалтинговій фірмі, ви можете мені пояснити?!

Я мовчки поставила чайник. Він був синім, зі сколом на носику. Його Оленка, дочко моя, якось упустила з необережності. Лєнка взагалі все робила не так.

Особливо у неї були проблеми з вибором чоловіків.

Андрій ввірвався у наше життя десять років тому. Молодий, зухвалий, привабливий і впевнений, що світ одного разу лежатиме біля його ніг.

Лєнка тоді працювала в університеті, отримувала дріб’язок, носила ту саму спідницю три роки поспіль, то й повелася на цього товариша.

А як він гарно співав! Про бізнес, про перспективи…

– Я вам таке життя влаштую! – говорив він.

Влаштував. Нічого сказати…

Бізнесменом він був, щиро сказати, дуже середнім. І після першого ж провалу його фірмочки я була змушена підіймати старі зв’язки та розгрібати те, що він навернув.

Я рятувала його багато разів, Андрій дякував, віддано дивився мені в очі й навіть намагався цілувати мені руки.

А потім, коли справи в нього пішли більш-менш, він раптом уявив себе генієм комерції. Він сам всього досяг, тому що в нього талант від бога, і ніхто йому ніколи не допомагав …

– Цукор? – Запитала я, розливаючи чай по кухлях.

Андрій цукор не взяв. Він взагалі нічого не взяв, а просто стояв посеред кухні, великий, безглуздий у своєму дорогому пальті з коміром з якоїсь нещасної тварини. І дивився на мене так, наче я вкрала в нього останнє.

А я нічого не вкрала. Я просто зробила те, що слід було зробити.

Пів року тому Олена зателефонувала мені серед ночі.

– Андрій… – почала вона.

– Господи … Що трапилося? – Злякалася я.

– Він вигнав нас, – сказала дочка.

Я була надто сонна, і зміст сказаного дійшов до мене не одразу.

– Що зробив? – перепитала я.

– Він нас вигнав! – повторила дочка. – У самому прямому значенні. Надвір! Як дворняжок!

– А кого вас? – Нарешті, прокинулася я.

– Мене з дітьми. Можна ми до тебе?

– Звичайно, яка розмова!

За пів години Олена приїхала і привезла Мишка з Софією. За чаєм я дізналася подробиці.

У Андрія з’явилося нове кохання, секретарка Свєточка. І він вирішив жити з нею у спільній з Оленою квартирі.

– Стривай, як так? – дивувалася я. – По закону…

Олена тільки рукою махнула. Вона трималася дуже спокійно і говорила про все без сліз та без істерики. І я зрозуміла, що треба діяти.

Світлану цю я бачила один раз. Двадцять шість років, бюст третього розміру, фарбована білявка, – коротше нічого особливого.

Вона сиділа в приймальні, жувала жуйку і дивилася на мене, як на якийсь привид. Мабуть, Андрій повівся на… не знаю вже на що, але на щось повівся.

Ну що ж… Буває.

І начебто все зрозуміло, серцю не накажеш, силою не бути милою. Але мені було так боляче за Олену та за онуків, що я вирішила відновити справедливість.

Я довго думала, що тут можна зробити, і зрештою вирішила подзвонити одному старому знайомому. Він уже був на пенсії, але деякі зв’язки мав.

Один дзвінок – і ось уже податкова цікавиться дивними переказами фірми Андрія за позаминулий рік. Інший дзвінок – і найбільший клієнт раптом розуміє, що йому потрібен інший консультант, надійніший, солідніший…

Від спільних знайомих я знала, що колишній зять (на цей момент вони з Оленою вже розлучилися) гарячково намагається врятувати те, що можна врятувати, але…

– Марно, зятю, – посміхнулася я тоді, дивлячись на фотографію Андрія, – отримав своє, як то кажуть.

І ось, він тут…

– Я знаю, що це ви, – повторив Андрій, але вже тихіше, якось здувшись.

Він сів на стілець, його плечі поникли.

– Поверніть усе, як було, – попросив він уже зовсім тихо. – Я… Я буду з Оленою. І з дітьми. Я… передумав. Я розлучуся зі Світланою і повернуся до сім’ї.

Несподівано для себе я розсміялася. Ось як буває… Людина викидає сім’ю на вулицю, пів року живе зі своєю дівкою, поки діти плачуть ночами та питають, де тато, а потім – йой! – передумав. Ну, помилився, з ким не буває…

– Ти Мишкові на день народження дзвонив? – Запитала я замість відповіді.

Він не зрозумів.

– Е-е-е… Коли? – заморгав він.

– У жовтні, – зітхнула я, – йому вісім виповнилося.

Андрій мовчав. Він не пам’ятав. Звичайно, не пам’ятав, він тоді зі Світланою на острови літав, вона ще фотки в одну соцмережу викладала…

– Іди, – сказала я і встала, бо чай охолонув, а терпіння моє закінчилося, – і передай своїй Світлані, що на її місці я вже шукала б роботу. На хорошу секретарку завжди є попит, а от на колишню утриманку…

Андрій теж підвівся. Він подивився на мене, потім нерішуче пішов було в бік коридору, але раптом різко розвернувся і схопив мене за руку холодними, спітнілими пальцями.

– Та як ви не розумієте? – знову заволав колишній зять. – Я розорений! Повністю! Абсолютно! У мене нічого не лишилося! Моя фірма банкрут! Квартиру незабаром відберуть за борги! Машину, до речі, вже забрали.

– Це ще не кінець, – сказала я і звільнила руку, – навіть не середина. Суд ще попереду. Олена подасть і на аліменти, і на поділ майна. Тож готуйся, Андрійку. Попереду ти маєш дуже велику і дуже серйозну чорну смугу.

Він якийсь час дивився на мене, а я на нього. І бачила я не Андрія-переможця, не Андрія-генія бізнесу, а просто втомленого, постарілого чоловіка з залисинами та мішками під очима…

– За що? – спитав він майже пошепки. – Чому ви мене так ненавидите?

– Ти ще питаєш? – Наїжачилась я. – Серйозно, Андрію?!

– Ну, як би … – промимрив він. – Я від Олени йшов, а не від вас. Вам що до того?

– Олена моя дочка, – холодно сказала я, – а Мишко та Соня – мої онуки! Коли ти їх виганяв надвір, вони хіба не питали тебе «за що»? Га, Андрію?

Він похнюпився.

– Ти питаєш, за що я так із тобою, – продовжила я. – Гаразд, я скажу. За те, що Олена три місяці не виходила зі спальні.

– Вона лежала, відвернувшись до стіни, навіть плакати не могла, бо сльози скінчилися. За те, що Мишко в школі почубився, коли хтось сказав про татову нову тітку.

– За те, що Софія досі малює сім’ю – тата, маму, брата, себе. І питає, коли тато повернеться… Достатньо, чи ще? Я можу довго продовжувати!

Губи Андрія раптом здригнулися.

– Я… – почав він.

Але я його слухати більше не хотіла.

– Іди, – сказала я, – і більше ніколи не приходь.

Він трохи потоптався і пішов.

Незабаром Олена справді подала на аліменти та на поділ майна. Як би Андрій не намагався і що б не робив, суд був на її боці. І це було передбачувано! На що сподівався, опудало..?

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!