Я відмовилися від навчання у Празі заради коханого, батьки мене тоді зовсім не зрозуміли, але згодом підтримали

Історія почалася з того що три роки тому, я отримала повідомлення від чоловіка, якого я знала як двоюрідного брата своєї кращої подруги. Він жив в іншій країні в Білорусії, а я в Україні. Якось непомітно ми впустили одне одного в своє життя, через два місяці він приїхав до своїх родичів (сам він народився в моєму місті), з цього то все і почалося, два тижні безперервно ми просто не відходили одне одного, навіть думати не хотілося про те що нам ось ось потрібно розлучатися і нас будуть розділяти кілометри.

Покохали одне одного від маківки до п’ят. Він поїхав і для мене весь світ переставав існувати в прямому сенсі цього слова. Йшов перший місяць, другий, третій, знаєте, я навіть нікуди не хотіла виходити.

На той момент я закінчувала школу, і батьки вирішили відправляти мене у Прагу вчитися. Не уявляєте скільки емоцій в мені вирувало, звичайно ж я відмовлялася, батьки безумовно розуміли через що точніше через кого. Ми з коханим будували плани, думали що я перший курс закінчу в своєму місті, а потім він забере мене в Білорусію. Ну звичайно ж мої батьки хотіли кращого і більшого для своєї дитини. Поки я збирала документи і отримувала візу, моя любов до мене приїхала) Не уявляєте скільки щастя було, я про все забула, насолоджувалася кожною секундою проведеною разом, це були шалені дні.

Якраз так співпало що ми відсвяткували наші пів-рочки разом. Через тиждень він знову поїхав. Трохи згодом мені дали візу на навчання, мій чоловік почав заганятися що я забуду про нього (напевно кожен би таку думку в свою голову пустив). Я приїхала до Праги, звичайно ж вчилася тільки тому що хотіли цього батьки, усіма думками і головою я була з коханим. Я прожила і провчилася 2 місяці, було дуже важко істерики, страждання.

Тут я зрозуміла що дійсно це любов, але я не розуміла що робити далі, чекати 5 років, щоб відучитися і виїхати до нього? Ця думка мене ще більше глушила, це ж стільки чекати, ні, я не зможу говорила я собі. У мене не було там друзів, нікого там не було, постійно одна, сама в собі. І знаєте в якийсь момент я сказала стоп, мій тато сказав якщо тобі важко повертайся додому, мама звичайно ж теж говорила приїжджай додому якщо тобі важко, але все-таки вона була дуже засмучена.

Я приїхала додому, я була сумна і радісна одночасно, я не знала що я взагалі буду робити далі, ступор. Через два тижні померла моя найрідніша людина, моя бабуся і все-таки я була рада що я встигла побачити її живою.

Через якийсь час, через 3 місяці мій коханий говорить що мої батьки приїдуть, можете уявити що творилося в мені?) І страх і щастя, радість і ризик. Мама була проти сказала що потрібно спочатку освіту отримати, але ми з татом її переконали) і знаєте що?)
Зараз я живу в Білорусії, вчуся на другому курсі економічного університету, і через два дні у нас річниця весілля, у мене найкращий чоловік). Не опускайте руки, ніколи, йдіть до кінця. Робіть те, що відчуваєте.