– Я все бачила, – прошипіла мама, щойно ми сіли в нашу стареньку “дев’ятку”. – Ти вважаєш мене сліпою? Ти весь вечір крутився навколо тієї білявки у червоному

– Я все бачила, – прошипіла мама, щойно ми сіли в нашу стареньку “дев’ятку”. – Ти вважаєш мене сліпою? Ти весь вечір крутився навколо тієї білявки у червоному!

Ми з братом Льошкою переглянулись. Я нічого такого не помітила, та й Льошка потім підтвердив, що тато просто чемно розмовляв із гостею.

Той вечір запам’ятався мені назавжди. Ми поверталися з дня народження батькового друга, коли ніч вже повністю вступила у свої права.

Зорі, мов срібні блискітки, були розсипані по чорному оксамиту неба. Тато, який зазвичай за кермом жартував і сміявся, цього разу мовчав – через ліки йому не можна було ні краплі міцного.

Але ця вимушена тверезість, як пізніше з’ясувалося, не завадила йому, за маминими словами, “залицятися” до якоїсь молодої особи.

– Олено, ну що ти вигадуєш, – втомлено відповів тато, заводячи машину. – Це ж Ірина, ми з нею інститут закінчували. Просто старі друзі.

Але мама не вгамувалася. Її обличчя, освітлене панеллю приладів, здавалося, випромінювало жар. Двічі вона вимагала зупинити машину, вискакувала на узбіччя і йшла вперед по дорозі, обрамленої молодими соснами.

Тато щоразу йшов за нею, і їхні силуети розчинялися вночі. Одного разу я роздивилася, як вони стоять один проти одного, і тато щось гаряче доводить, розмахуючи руками.

Поки батьки з’ясовували стосунки, ми з Льошкою влаштували змагання вареними яйцями. Бабуся зварила їх у лушпинні цибулі, бо вчора було великоднє свято і вони вийшли темно-золотими, з химерними розводами.

– Моє міцніше! – хвалився Льошка, коли його яйце вкотре залишалося цілим. – Ось побачиш, воно переб’є всіх!

Коли батьки повернулися, у машині повисла тяжка пауза. Ми їхали мовчки хвилин п’ять, і тільки вітер свистів у щілинах дверей. Мама сиділа, стиснувшись у грудку, і я бачила, як тремтять її плечі.

– Ні, ти мені все-таки голову не задуриш, пес не вірний! – раптом вирвалось у неї, наче прорвало греблю.

І помчало… Вона пригадала татові все: і його відрядження, і те, як він затримувався на роботі, і навіть як подивився на офіціантку в кафе три роки тому.

Фрази “ненавиджу”, “все життя занапастив”, “з’їжджаєш до мами” і грізне “розлучення” висіли в повітрі, немов уламки розбитого скла.

Тато здебільшого мовчав, лише зрідка кидав: “Заспокойся” чи “Ти все перебільшуєш”. На його обличчі застиг той самий вираз – піднесені брови та стислі губи, – який завжди дратував маму.

Раптом машина сіпнулася, кашлянула і завмерла. Тато повернув ключ запалення – у відповідь почувся лише хрипкий звук.

– Твою матір! – тато вдарив долонею по керму. – От чудово! Просто чудово!

Мама миттєво замовкла. Її гнів змінився тривогою.

– Що сталося? – спитала вона, і в її голосі почулися нотки паніки.

– Не знаю. Двигун затих і не заводиться.

Тато вийшов із машини, відчинив капот. Я припала до вікна. Ми знаходилися між останнім селом та нашим містечком, вогні якого виднілися вдалині, на пагорбі.

З обох боків дороги темнів молодий сосновий бір. Я згадала, як ми збирали тут маслюки минулої осені – вони ховалися в рудій хвої, слизькі й пропахлі лісом.

– Карбюратор засмітився, здається, – визначив тато, повертаючись у салон. – Потрібно шукати допомоги.

– Я не залишусь тут одна! – Мама схопила мене за руку. – Тут темно та страшно.

Ми побрели до села, яке переходить в міський приватний сектор. Тато постукав у хвіртку першого ж будинку, де горіло світло. Вийшов чоловік у замасленій куртці.

– Допомогти, чи що? – хрипко спитав він.

Поки тато пояснював ситуацію, мама помітила освітлену церкву неподалік.

– Ми почекаємо тебе там, – сказала вона батькові. – У храмі й світліше, і не так страшно.

Ми рідко були в церкві. Мама називала себе вірянкою, але до Бога вона зверталася лише у найважчі хвилини. Папа взагалі був атеїстом і називав релігію “пережитком минулого”.

Усередині храму було світло та урочисто. Люди стояли щільним натовпом, пахло ладаном та свіжою випічкою. На кліросі співали тонкими, високими голосами, і музика немовби підіймалася до самого купола. Мама купила біля входу три тонкі воскові свічки.

– Давайте поставимо свічки та помолимося, – прошепотіла вона. – Попросимо, щоб нам допомогли.

– А як молитись? – спитав Льошка.

– Просто попроси від щирого серця, – відповіла мама, закутуючись у білу хустку, зняту з шиї.

Я спостерігала, як мама підійшла до великої ікони з ликом Богородиці та завмерла, шепочучи щось. Її обличчя в мерехтінні свічок здавалося умиротвореним, всі сліди гніву зникли.

Я також спробувала молитись, але не знала, з чого почати. Просити про ремонт машини? Здавалося, це дуже дрібно для Бога.

Тоді я просто попросила в душі про найголовніше: щоб мама та тато знову покохали один одного, щоб у нашому домі стало спокійно та світло.

Коли я розплющила очі, Льошки поруч не було.

– Мамо, а де Льоша? – Запитала я.

Ми почали шукати його, протискаючись крізь натовп. Минуло хвилин двадцять, паніка почала наростати.

Мама вже хотіла бігти за татом, як раптом біля входу ми побачили знайому постать. То був тато, а на його руках брикався Льошка.

– Де ти його знайшов? – кинулась до них мати.

– Він біля церковної лавки стояв, пряники розглядав, – усміхнувся тато. – Машина вже працює.

– Як? Ти ж сказав…

Не знаю, Олено. Чесно. Ми повернулися з тим чоловіком, він уже трос діставати почав, а я сів, повернув ключ і вона завелася! Наче й не ламалася ніколи.

Ми вийшли із церкви. Наша “дев’ятка” справді стояла біля входу, і з вихлопної труби йшла легка пара.

– Просто диво, – прошепотіла мама, перехрестившись.

Ми поїхали додому. У салоні пахло хвоєю та чимось механічним. Мама сиділа, дивлячись у вікно на вогні, що пропливали, і раптом її рука лягла на важіль коробки передач. Тато глянув на неї, потім повільно, майже нерішуче накрив її руку своєю.

– Пробач, – тихо сказав він.

– І ти теж мене, – відповіла мама.

Тато підніс її руку до губ і поцілував у долоню. Так вони і їхали до самого дому – тримаючись за руки, а коли татові треба було перемикати передачу, він ненадовго відпускав її, щоб одразу знову знайти в напівтемряві салону.

Льошка спав на задньому сидінні, а я дивилася у вікно на дорогу, що йде, і думала, що іноді дива дійсно трапляються. Навіть зі звичайнісінькими людьми…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!